Контрольная работа по "Бухгалтерскому учету"

     З'явилися  і спеціалізовані банки: іпотечні (під  заставу нерухомості), народні - обслуговують населення, ремісничі - обслуговують ремісників. З'явилися також позичкові каси, які видавали кредити, ощадні каси - приймали вклади населення (вони не мають права займатися кредитуванням, є державними установами і розміщають гроші в державні цінні папери). У 1848 р. в Пруссії з'являються ломбарди, які стали дуже популярними і швидко поширилися і в інші країни.

     Банків  стає все більше, починає формуватися  повноцінна банківська система, що включає центральний банк, універсальні, банки, які здійснюють весь відомий спектр операцій, та спеціалізовані банки, що орієнтуються на певний вид операцій. Конкуренція серед банків призводить не тільки до універсалізації банків, де все більше переплітаються депозитні операції з чековими і перекладними, розширюються різновиди депозитних і кредитних операцій, але і до появи нових операцій. Так, в 1877 р. з'являється лізингова операція - здача обладнання в оренду, з наступною виплатою вартості обладнання.

     Трохи пізніше банки починають здійснювати факторингові операції - переуступка прав вимоги у всіх її різновидах (конвекційний, дисконтування фактур і конфіденційний). Розвиток ринку цінних паперів привело до розширення операцій з цінними паперами, а згодом, вже в 70-і рр.. XX ст., І до появи сек'юритизації активів (оформлення боргів у цінні папери з наступною їх реалізацією). Законодавчі обмеження участі банків на ринку цінних паперів, участь у капіталах підприємств сприяло виникненню трасових операцій - операцій по довірі, які в даний час набули широкого поширення і різноманітність.

     Банк  розширює торгівлю золотом, займається валютними операціями, розвиваються кореспондентські відносини.

     Таким чином, історія розвитку банків призвела до того, що сучасний банк - це крупний банк, що займається досить широким колом питань, здійснює розрахунки і мав серйозну роль в економіці. 
 

     2. Оцінка кредитоспроможності позичальників

     До  укладання кредитної угоди фахівець банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність потенційного позичальника, тобто його здатність своєчасно повернути позичку, вивчити фактори, які можуть спровокувати її неповернення.

     Збереженість  основної суми боргу є одним з  головних принципів, який завжди має дотримуватися при здійсненні банком позичкової операції. Тому оцінка якості потенційного позичальника є одним із важливих етапів процесу кредитування. При цьому особливе значення має встановлення обгрунтованості кредиту. Жодні додаткові заходи захисту не зможуть запобігти кризовій ситуації, якщо позичка у своїй основі не є обгрунтованою.

     Одним з елементів оцінки кредитоспроможності  є з’ясування персональних якостей  потенційного позичальника. Тут увага  банку має зосереджуватися на таких моментах, як репутація, порядність і чесність, професійна здатність, матеріальна забезпеченість, ставлення до своїх зобов’язань перед іншими кредиторами і в минулому.

     Необхідно ретельно вивчити фінансовий стан позичальника, ліквідність його балансу, ефективність виробництва і використання основного й оборотного капіталу. Для цього використовується бухгалтерська, статистична і фінансова звітність позичальника, матеріали попередніх перевірок на місці, прогнози фінансового стану клієнта протягом усього періоду користування позичкою.

     Оскільки  банк як позичальник може мати різних клієнтів — підприємницькі структури (юридичні особи), фізичні особи і  банки — оцінка їх кредитоспроможності  здійснюється неоднаково.

     Оцінка  фінансового стану позичальника — юридичної особи здійснюється за допомогою відповідних коефіцієнтів ліквідності, які розраховуються за балансом. Серед них:

• коефіцієнт загальної ліквідності (К1);
• коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (К2);
• коефіцієнт автономності (К3);
• коефіцієнт маневреності власних коштів (К4).

Названі показники розраховуються за формулою:

     

     де  ЗЗ — запаси і затрати;

     ГК  — грошові кошти;

     ДЗ — дебіторська заборгованість;

     КФВ — короткострокові фінансові вкладення;

     ЗК  — зобов’язання короткострокові.

     Теоретичне  значення К1 не менше 2 – 2,5. Це означає, що на кожну гривню короткострокових зобов’язань підприємство повинно мати 2 – 2,5 гривні ліквідних активів.

     

  

       Теоретичне значення коефіцієнта  абсолютної ліквідності не менше  0,2 – 0,25. Це означає ситуацію, при якій потенційний позичальник повинен на кожну гривню короткострокових зобов’язань мати 20 – 25 коп. абсолютно ліквідних активів.

     

     де  З — усі зобов’язання;

     ВК  — власні кошти.

     Теоретичне  значення К3 — не більше 1, тобто зобов’язання потенційного позичальника не повинні  перевищувати його власні кошти.

     

     де  ОА — основні активи.

     Теоретичне  значення К4 не може бути меншим 0,5, тобто  величина оборотних активів (ВК —  ОА) позичальника не може бути меншою половини всіх власних коштів.

     Крім  наведених коефіцієнтів ліквідності, можуть застосовуватися й інші, які  можна об’єднати в певні групи показників:

• погашення боргу;
• ділової активності;
• рентабельності;
• використання основного капіталу.

У групу  показників погашення боргу входять коефіцієнти:

— грошового  потоку (К5);

— процентних виплат (К6).

     

     де  По — прибуток після сплати податків;

     А — амортизація;

     Д — дивіденди;

     Коефіцієнт  грошового потоку показує, яка частина грошових надходжень клієнта спрямовується на покриття основного боргу і процентів за позичками, строком повернення до одного року. Чим нижчий коефіцієнт грошового потоку, тим менший резерв міцності для погашення боргів. При значенні коефіцієнта, що дорівнює 1, забезпечується фінансова стабільність клієнта.

     

     де  П1 — прибуток до сплати податків;

     ПП  — процентні платежі.

     Коефіцієнт  процентних виплат дає змогу оцінити, у скільки разів прибуток клієнта перевищує процентні платежі за позичками. Він не може бути меншим за 1, інакше здатність клієнта повернути позичку опиниться під загрозою.

     Показники ділової активності складаються  з трьох коефіцієнтів оборотності:

• дебіторської заборгованості (К7);
• запасів і витрат (К8);
• кредиторської заборгованості (К9).

     

     де  Дср — середня сума дебіторських рахунків;

     СПК — сума продажів у кредит.

     Абсолютне значення цього показника важливе тільки для порівняння з аналогічним показником інших підприємств-родичів або показників попередніх періодів даного підприємства. Він дає можливість оцінити швидкість оплати рахунків позичальника. Збільшення значення показника оборотності дебіторської заборгованості вказує на уповільнення швидкості платежів на користь позичальника, а зменшення — на прискорення такої швидкості.

     

     де  ЗЗ — запаси і затрати;

     СТ — собівартість проданих товарів і послуг.

     Як  і попередній показник, він використовується тільки для порівняння.

     Висока  оборотність свідчить про ефективне  використання ресурсів, але вона може бути передвісником виснаження запасів  і незадоволеного попиту споживачів.

     

     де  Ро — рахунки до оплати;

     Сп — сума покупок.

     І цей показник використовується для  порівняння. Він дає змогу оцінити  швидкість оплати клієнтом рахунків постачальників. Підвищення коефіцієнта оборотності кредиторської заборгованості може вказувати на проблеми з притокам готівки, а зниження — на дострокову сплату рахунків.

     Показники рентабельності включають:

• рентабельність підприємства (Р1);
• рентабельність реалізованої продукції (Р2);
• рентабельність акціонерного капіталу (Р3);
• рентабельність активів (Р4);
• рентабельність витрат (Р5).

     

     де  ЧП — чистий прибуток;

     СОБк  — середній залишок оборотного капіталу;

     СОНк  — середній залишок основного  капіталу.

     

     де  В — виторг від реалізації продукції.

     

     де  Ак — акціонерний капітал.

     

     де  А — активи.

     

     де  З — затрати.

     Наведені  показники рентабельності не мають певних стандартів. Їх використовують у динаміці і для порівняння з аналогічними показниками інших підприємств даної галузі господарювання.

     Оцінка  фінансового стану позичальника — комерційного банку здійснюється на підставі:

• дотримання ним обов’язкових економічних нормативів та показників діяльності, передбачених нормативними актами Національного банку України;
• аналізу прибутків та збитків;\
• аналізу якості активів та пасивів;
• створення резервів для покриття можливих втрат від активних операцій;
• виконання зобов’язань комерційним банком у минулому;
• якості банківського менеджменту.

     При здійсненні оцінки фінансового стану  позичальника — фізичної особи мають бути враховані:

• соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, рухомого майна, цінних паперів тощо, постійної роботи;
• сімейний стан клієнта;
• вік та здоров’я клієнта;
• доходи і витрати клієнта; 
• інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами;
• зв’язки клієнта у діловому світі тощо. 
  

     Головним  джерелом інформації про фінансовий стан потенційного позичальника є його звітність: баланс, звіт про прибутки і збитки, звіт про наявність майна, а також розрахунки певних показників, зроблених на підставі цієї звітності. Але це не вичерпує усіх відомостей про клієнта. Є ще інші джерела, до яких належать архіви банку, інформація від інших фінансово-кредитних установ, економічна преса тощо.