Асиміляційна модель національної інтеграції

     З погляду цього імперативу для України смертельну небезпеку представляє роздування суперечностей по лінії “росіяни - українці” і “Схід - Захід”. Домінуюча українсько-російська коаліція навпаки, направляє розвиток країни по шляху, який може забезпечити їй єдність і процвітання.

     Але нажаль зараз існують конфліктогенні фактори, які створюються завдяки  позицій з таких питань, як: спрямованість  національно - культурного розвитку країни; інтерпретації найбільш важливих подій в історії України; політико – ідеологічної орієнтації; електоральні вподобання.

     Прокоментуємо деякі з вказаних факторів. Насправді  спрямованість розвитку країни надзвичайно  важлива в сучасному суспільстві, але як показує дослідження Інституту  проблем управління ім. Горшенніна крайні форми інтеграції до Європи чи Росії підтримують не більше 13 % ( 9% повна інтеграція до Європи та 4% повна інтеграція до Росії), решту людей задовольняють гарні відносини з прозорими кордонами з Росією та прагнення до європейських стандартів життя в Україні не впадаючи в крайні форми, що підтверджує той факт, що у більшості випадків цей конфлікт використовується, як маніпулятор свідомості людей. Виходячи з цього для України сьогодні є найбільш прийнятним «поміркована» зовнішня політика, яка не буде слугувати каталізатором конфліктів у країні [12].

     Надзвичайно проблемним є питання інтерпретації  історії, адже на сьогодні за думкою В. Середи в Україні існує дві  моделі історії : « українська модель національного минулого» і «радянська модель національного минулого»  і саме в цьому питанні є найбільше проблем монолітності нації, адже ті, хто на Заході вважаються героями, на Сході – навпаки є антигероями, приклад С. Бандери [12 c. 99]. Мабуть у цьому випадку просто держава не повинна загострювати увагу на тих моментах, які можуть породжувати розкол у суспільстві, а процес навчання проводити за принципом, важливості вчинку для майбутньої незалежності України.

     Політико  – ідеологічні орієнтації і електоральні вподобання найчастіше не є ключовим фактором роз’єднання країни, адже всюди, де існують вільні вибори буде існувати розподіл політичних вподобань, просто у подальшому керівникам держави не треба загострювати обстановку навколо електоральних уподобань, а йти шляхом помірності, як це роблять представники інших країн.

     Цікавим, щодо відносин жителів Західного та Східного регіонів є дослідження Інституту проблем управління ім. Горшенніна стосовно конфліктогенного потенціалу українців сходу та заходу [12]. Це дослідження показало, що у більшості випадків суттєвих причин для конфлікту не існує, найчастіше прослідковується нестача інформації один про одного, так на питання стосовно характеристик жителів цих регіонів не змогло відповісти біля 40% жителів Західної України і біля 30% жителів Східної України, що свідчить про нестачу інформації, стосовно один одного. Але у результатах цього дослідження надзвичайно важливо відмітити, що українці Західної та Східної України бачать позитивні якості у своїх сусідах. Наприклад, 82,7 % жителів Сходу впевнені, о саме Захід є колискою українських традицій, близько 61% стверджують, що на Заході мешкають патріоти України, 33,5 відсотків вважають, що на сході мешкають відкриті доброзичливі люди [12]. Дані цього дослідження є надзвичайно важливими для подальшого націє будівництва, адже завдяки ним ми бачимо, що в Україні є та «критична маса» людей, що здатна поєднати Україну.

     Значно  більш серйозніша проблема, пов’язана  зі станом міжнаціональних відносин, склалася у Криму. Крим – це батьківщина  кримськотатарського народу, що мав  тут до 1738 року свою державність. Але  у 1944 р. більшість кримських татар була піддана насильницькій депортації. Процес їх повергнення почався з кінця 1980-х років і триває досі. Сьогодні кримські татари складають 10% населення Криму ( 270 тисяч). За розрахунками, ще не менше 250 тисяч депортованих залишаються на місцях депортації і шукають можливості повернення на батьківщину [21].

     Очевидно, ситуацію можна означити тим, що цей  народ переживає нині найкритичніший період своєї історії, - період, коли вирішується питання про те, чи зможе він реалізувати шанс на своє відродження як самобутня етнокультурна спільнота, що склалася історично.

     Що  ж до так званого "ісламського  фактора" та його ролі у формуванні міжетнічних відносин у Криму, слід зазначити, що цей фактор створює  додаткові труднощі для кримських татар у зв'язку з процесами їхньої інтеграції, оскільки нерідко слугує зброєю анти кримськотатарської пропаганди, зокрема, в засобах масової інформації Криму, що активізувалася недавніми подіями в Косові й особливо другою Чеченською війною. Будь-яке незнання про яке-небудь явище, як відомо, породжує найбезглуздіші пересуди і неосвічені уявлення. Масове повернення кримських татар до України, що почалося якихось двадцять років тому, викликало появу безлічі різних міфів і далеких від істини думок, які продукуються народною чуткою і різними ЗМІ, а також транслюються різного роду політиками.

     В рамках дослідження було проглянутий  ряд газет, на основі рублікаций яких було виділено такі п'ять міфів про  кримських татар [19 c.5]:

1. Кримські татари краще за інших забезпечені землею. Останнім часом поряд ЗМІ на кримських татар цілеспрямовано навішується ярлик «самозагарбників», оскільки земельні самозагарби в Криму — це, нібито, суто кримський-татарське явище. Одночасно активно культивується міф про те, що кримські татари, нібито забезпечені, земельними ділянками під індивідуальне житлове будівництво набагато краще, ніж решта кримчан.

     Проте, згідно озвученим не так давно  даним прокуратури АРК, тільки 35% захоплених територій в автономії  «окуповано» особами з числа  раніше депортованих громадян, а 65% самозахватів — це землі, самовільно зайняті різними бізнес-структурами. В даний час в середньому на одного репатріанта, що поселився в сільській місцевості, доводиться землі на 40% менше, ніж на осіб інших національностей. Проблема також полягає в тому, що татари не хочуть селитися в степовому Криму, а намагаються отримувати ділянки біля моря або під Сімферополем.

2. Кримські татари ніколи не жили на Південному березі Криму. Проте факти свідчать про зворотний. Згідно інформаційно-довідковій допомозі «Етнічна історія Криму в таблицях, картосхемах і діаграмах», виданому минулого року за даними переписів населення Кримським етнографічним музеєм при фінансовій підтримці Верховного комісара ОБСЄ, до депортації 1944 року частка кримських татар в населенні, скажімо, Алуштінського району складала 63,1%, Судакського — 70,3%, Балаклавського — 55%.
3. Кримські татари — ваххабіти і ісламські екстремісти. Одна з популярних останнім часом «страшилок», пов'язаних з кримськими татарами, стосується релігійної сфери, в якій нібито відбувається стрімка радикалізація ісламу. Переважна більшість кримських татар — мусульмане-сунніти що характеризується помірністю і відрізняється сприйнятливістю до світського пристрою життя.
4. Кримські татари — сепаратисти. Після визнання незалежності Косова в українських і російських ЗМІ особливо актуалізувався міф про те, що кримські татари і їх представницький орган, меджліс, готують грунт для від'єднання Криму від України з подальшим його приєднанням до Туреччини. Проте кримських татар, мабуть, менше інших жителів півострова можна запідозрити в сепаратистських настроях. Їх лідери у відмінність, скажімо, від представників проросійських політичних сил ніколи не декларували від'єднання Криму від України, а навпроти, завжди займали проукраїнську позицію. Невипадково свого часу з'явився розхожий вираз, що «справжні українці в Криму — це кримські татари». Що підтверджує соціологічне опитування «Соціально-економічні проблеми кримськотатарського населення Криму», що свідчить, що 86, 4% кримських татар за присутність Криму в складі України. [13]

     Таким чином, підсумовуючи вищезазначене, відмітимо, що сучасну ситуацію в міжетнічній  сфері українського соціуму характеризують наступні проблеми:

     - Стихійність становлення української  поліетнічної (політичної) нації, що поглиблює етнорегіональні відмінності, заважає становленню спільної загальнонаціональної свідомості, утвердженню української національної ідеї.

     - Відсутність ефективної, з урахуванням  регіональних особливостей, політики  підтримки української мови та культури, яка була б із розумінням сприйнята більшістю російськомовного населення. Результатом є подальша мовна деукраїнізація населення.

     - Збереження високих темпів асиміляції  переважної більшості національних  спільнот, як правило (за винятком польської меншини) російськомовного напряму.

     - Відсутність постійного системного  моніторингу політичного, соціально-економічного  та культурного стану, у якому  перебувають етнічні спільноти,  що заважає виявленню реального  рівня задоволення їхніх інтересів і потреб і налагодженню між ними діалогу для обговорення протиріч, що виникають на ґрунті розбіжностей інтересів.

     - Висока присутність еміграційних  настроїв в середовищі етнічних  неукраїнців, що має наслідком  пасивність значної їх частини  в участі у створенні в Україні громадянського суспільства.

     - Незавершеність процесу облаштування  депортованих у минулому за  етнічною ознакою народів, насамперед  кримських татар. Нині в складі  населення Автономної Республіки  Крим кримські татари становлять  12,1 %. У порівнянні з 1989 роком їхня кількість на півострові зросла в 6,4 рази. Сьогодні складнощі процесів репатріації та інтеграції кримських татар обумовлені негативними стереотипами щодо них, впровадженими радянською владою, труднощами реформування сфери економічних відносин, пов'язаних, зокрема, із земельною приватизацією, що призводить до ускладнень у взаєминах репатріантів з решта населенням Автономії і владою. Окрім іміджевих, політичних та економічних проблем, які супроводжують процес інтеграції кримських татар в українське суспільство, окреслився й комплекс питань у культурно-освітній сфері, потребою відродження понівеченої за роки вигнання кримськотатарської культури (автохтонної топоніміки, повернення культурних цінностей), мови.

     - Неувага та неефективна політика щодо зникаючих народів. Насамперед, це стосується кримчаків, кількість яких (близько 400 чол.) перейшла позначку, за якою процес демографічного самовідтворення стає неможливим. Обов’язком суспільства залишається збереження пам’яті про їхню культурну спадщину. Подібна небезпека стає дедалі більш реальною для караїмів, чисельність яких з кожним переписом скорочується. Зараз вона становить менше 1200 чол.

     - Наявність соціально неадаптованих  меншин. В першу чергу це роми, рисами життя яких є хронічне безробіття, висока дитяча смертність, високий рівень захворювань, антисанітарні умови проживання. Аналогічні проблеми притаманні й новим іммігрантським групам.

     - Посилення процесів міграції  до України представників тих  громад, які не проживали традиційно на її території, та нелегальної міграції. Більшість нелегалів прагне потрапити до країн Західної Європи, а відтак розглядає Україну як транзитну територію. Це призводить до утворення в Україні новітніх етнічних груп.

     - Недостатня залученість національних меншин (крім росіян) і корінних народів у процес прийняття життєво важливих для них рішень.

     - Незадовільний рівень державного  етнополітичного менеджменту, фахової  підготовки службовців органів  місцевої влади і місцевого  самоврядування, відповідальних за здійснення державної етнополітики.

     - Відсутність ефективної координації  реалізації державної етнополітики  в системі органів виконавчої  влади та органів місцевого  самоврядування.

     Враховуючи  всі ці проблеми необхідно розуміти, що без їх вирішення цих проблем подальший розвиток міжетнічних відносин буде гальмуватися, що зашкодить розвитку всієї країни, адже навіть короткий огляд етнічної структури населення України свідчить, що успіх державного будівництва вимагає участі у ньому всіх етнічних груп України, як великих, так і малих, в однаковій мірі зацікавлених у зміцненні й процвітанні їхнього загального дому. На історичному референдумі 1 грудня 1991 р. 92% населення України, проголосували за незалежність України та її суверенітет. Можна з упевненістю сказати, що якби українці, що прагнули створення своєї держави, не одержали підтримки з боку не українців, що складали на той час 27% населення країни, перспектива здобуття незалежності була б безнадійною. 

     3.Асиміляційна  модель національної  інтеграції.

У світі на практиці було застосовано чотири моделі міжетнічних  відносин — інтеґраційна, сеґреґаційна, асиміляційна і марґінальна. Три останні можуть практикуватися лише тоді, коли у міжнаціональних відносинах спостерігаються серйозні деформації. Найпродуктивнішою є інтеґраційна модель. Як на мій погляд, в нашій країні ця модель практикується недостатньо, бо не є застосованою повною мірою. Суть інтеґраційної моделі полягає в тому, з одного боку, для етнічних спільнот, які складають етнонаціональну культуру українського суспільства, всі умови для збереження етнокультурної самобутності, вони мають правові підстави для збереження і розвитку своїх етнічних, мовних, етнокультурних прав, але, з іншого боку — ця модель передбачає, що всі етнічні спільноти, які складають етнонаціональну структуру, інтеґруються на базі певних спільних цінностей. В цьому плані в Україні ще дуже багато потрібно зробити. Ми маємо непогану нормативно-правову базу. Йдеться про закони про мови, національні меншини, Декларацію прав національностей, про освіту і вищу освіту, законодавство про культуру, свободу совісті і релігійних організацій, де регулюються права національних меншин на збереження етнокультурної самобутності. Однак державна етнополітика склалася так, що забезпечення інтеґраційної складової міжетнічної взаємодії не досягнуто.