Асиміляційна модель національної інтеграції

   Даний висновок И.Кону, поділюваний сьогодні багатьма вітчизняними й закордонними фахівцями, все-таки не підбиває остаточний підсумок багаторічної дискусії про те, чи є національний характер міфом або реальністю. З одного боку, безсумнівним є факт, що під впливом цілого комплексу специфічних умов: природного середовища, історії розвитку, соціально-економічних, політичних, культурних факторів і т.д. у кожного народу формуються, закріплюються, передаються наступним поколінням такі риси, які дозволяють говорити про характерний для нього этнотипе. З іншого боку, настільки ж безсумнівним є той факт, що всі спроби зафіксувати прояву етнічної специфіки у свідомості індивіда, формах його діяльності є не тільки складно реалізованими, але, головне, майже у всіх випадках не безперечними.

   Труднощі, з якими зустрічаються вчені  при аналізі національної психології, породили подання, що це завдання не може бути вирішена раціональним шляхом. Характерне висловлення Н.Бердяєва: “національність таємнича, містична, ірраціональна”.

   Проте, спроби виявити характерні риси різних народів, що сходять ще до часів античності, не припиняються й донині. Порозумівається це не тільки прагненням пізнати, але й необхідністю зрозуміти, чому саме так, а не інакше складається історична доля окремих народів, чому саме такий, а не інший шлях розвитку ними обраний і т.п.

   Сьогодні  багато авторитетних фахівців дійдуть висновку, що уникнути суб'єктивізму в описі національного характеру й національного типу особистості можна лише опираючись на емпіричні методи дослідження. Якщо базова модель етнічного типу особистості (“этнофора”) може бути сконструйована шляхом теоретичної абстракції, то виявлення реально існуючих і досить широко розповсюджених “модальних” типів, вимагає масштабних, організованих на високому науковому рівні емпіричних досліджень із використанням усього арсеналу методів, накопичених этнологией, психологією, соціологією й багатьох інших наук. Навіть якщо допустити, що таке завдання буде не тільки поставлена, але й вирішена, виникає проблема інтерпретації отриманих даних, у тому числі й з позицій соціологічного підходу.

   Що  може нам дати інформація про ступінь виразності этничности як приналежності? Очевидно, вона може доповнити якісними характеристиками аналіз этнонациональной структури суспільства, його складу по етнічній ознаці, що опирається головним чином на результати переписів населення. Ми можемо одержати подання про те, наскільки ті, хто називає себе українцями, росіянами, поляками й т.д., реально є носіями етнічної специфіки, наскільки вона зберігається в умовах розвитку процесів інтернаціоналізації й глобалізації.

   Якщо  проблема этничности як приналежності, міри її виразності, тільки поставлена, то вимір этничности як стану свідомості має досить устояну методологію й методику дослідження в рамках наук психологічного циклу. Нагадаємо, що, як правило, предметом дослідження є етнічна ідентичність, трактуемая багатьма як синонім этничности.

   При вивченні етнічної ідентичності, її якісних  характеристик використаються наступні параметри: “опуклість”, тобто значимість для індивіда його етнічної приналежності, її актуальність; “центральность”, т. е місце, займане етнічною ідентичністю в загальній структурі соціальної ідентичності особистості; “валентність”. Вона може бути позитивної, нейтральної або негативної [1, с.114-120]. Використання цих й інших критеріїв дозволяє виділити різні типи этничности й диференціювати індивідів за цією ознакою.

   Так, у дослідженні О.А.Болдецкой, проведеному  в Харківській області серед  старшокласників й їхніх батьків, виділялися як приналежні до протилежних  полюсів дві групи індивідів: этноориентированные й этноиндифферентные [6, с.264]. До перших минулому віднесені ті, для яких характерна глибока включенность в етнічну проблематику, висока значимість своєї етнічної приналежності й свого етнічного статусу. До групи этноиндифферентных були віднесені ті, для кого власна національна приналежність і національність оточуючих людей не мають значення, для кого етнічний статус не має особистісну цінність. Між позначеними крайніми полюсами етнічної ідентичності в реальності може розташовуватися безліч їхніх різновидів, що тяжіють в одну або іншу сторону.

   Л.М.Дробижева, узагальнюючи результати ряду досліджень, проведених в останні роки серед  представників цілого ряду етнічних груп населення Російської федерації, виділяє сім типів етнічної ідентичності. За крапку відліку взятий тип, названий “нормальна ідентичність”. Люди, що належать до цього типу, позитивно сприймають образ свого народу. Має місце сприятливе відношення до його культури, історії, природний патріотизм, що не переходить у фаворитизм, толерантні установки на спілкування з іншими народами, розуміння їхнього внеску в історію. Відхилення від норми можуть іти й у напрямку наростання этничности, і в напрямку її вгасання й навіть заперечення [7, с.177-180].

   Виявлення різних типів этничности дає подання  про мерю її виразності на особистісному рівні. На рівні групи предметом аналізу, на наш погляд, повинне бути стан этничности.

   Можна виділити три основні його різновиди (рівня): етнічний спокій, актуалізована  й политизированная этничность.

   У стані спокою в більшості представників етнічної групи проблеми, пов'язані з її статусом у системі етнічної стратифікації даного суспільства, політичним, економічним становищем, можливостями культурного розвитку, перебувають або на периферії інтересів групи, або взагалі не хвилюють більшість її представників.

   При наявності елементів соціальної нерівності, обумовленого етнічною приналежністю, нерозв'язаності багатьох важливих проблем, що забезпечують нормальне функціонування етнічної спільності, її життєздатність і подальший розвиток, відбувається актуалізація этничности. Зростає її значимість у загальній структурі групових цінностей. Этничность починає виконувати роль механізму інтеграції групи, формування її як “ми - спільності”, що усвідомлює свою зв'язаність загальною історією, культурою, спільними нтерес і потребами.

   У більшості республік колишнього СРСР, у тому числі й в Україні, актуалізації этничности сприяв сам  факт утворення незалежних держав, зміна статусу багатьох етнічних груп, одні йз яких стали государствообразующими, інші перейшли в положення національних меншостей. Немаловажний внесок в актуалізацію этничности вносить весь сучасний політичний дискурс, насичений етнічними термінами й фразеологією, діяльність национальноориентированных, а іноді й відверто націоналістичних партій і рухів. Усе більше помітну роль у цьому процесі починають грати культурні, релігійні об'єднання громадян, що формуються на основі етнічної приналежності.

   У цілому, актуалізація этничности, свідчачи про пробудження етнічної самосвідомості групи, ще не означає її готовності до спільних дій. Передумовою такої є политизированная этничность. Це такий стан групи, коли вона охоплена прагненням досягти політичних цілей, домогтися для себе певної частини влади або таких змін у державному механізмі, які б забезпечували її інтереси [8, с.30-31].

   Політизація этничности є, як правило, результатом  цілеспрямованої “мобілізації”  групи. Вона починається з механічного  “збирання” носіїв етнічної ідентичності, тобто об'єднання тих, хто не втратив  своєї мови, культури, традицій, релігії, знаходить продовження у висуванні кола певних ідей, гасел, цілей і т.п., у формуванні організаційних форм об'єднання представників даної національності, створення засобів комунікації, агітації й пропаганди й завершується виходом етнічної групи на політичну арену.

   Істотну роль у процесі політизації этничности, поряд з об'єктивними факторами, що визначають реальне положення  етнічної групи в суспільстві, грає національна еліта й етнічні  лідери, які властиво й здійснюють “мобілізаційні” функції.

   Аналіз  стану этничности в сучасній Україні  дозволяє зробити висновок, що для  більшості етнічних груп, що входять  у її склад, характерний стан актуалізованої этничности. Воно проявляється все  в більшому усвідомленні свого національного  “Я”, своєї культурної специфіки, інтересів свого етносу. Разом з тим, можна говорити про деякі симптоми політизації этничности. Це виражається в тім, що прийняті державою і його органами рішення усе більше починають сприйматися через крізь оцінки їхнього впливу на статус, положення, перспективи розвитку груп, що утворять этнонациональную структуру населення України [9, с.249-260].

   Проблема  этничности є міждисциплінарною  проблемою, досліджується в рамках цілого ряду социогуманитарных наук. Чітко провести розмежувальну лінію між багатьма з них досить складно, особливо на емпіричному рівні дослідження. Так, розмежування предметного поля соціології й соціальної психології при вивченні етнічної ідентичності особистості, типів ідентичності носить лише умовний характер, тому що при вимірі інтенсивності прояву этничности, як правило, застосовується арсенал і соціологічних, і соціально-психологічних методів і методик. Частково накладаються один на одного предметні поля соціології й політології при вивченні стану этничности в групових суб'єктів, особливо в политизированном її прояві. Проте, для кожної з названих наук характерний свій специфічний підхід до дослідження розглянутого феномена. Найбільше він проявляється в методології дослідження, його цілях і завданнях, а також в інтерпретації отриманих результатів.

   Специфіка соціологічного аналізу проблеми этничности може бути показана й обґрунтована на прикладі дослідження її проявів  у формі етнічної ідентичності. Ставлячись безпосередньо до проблематики психологічної  науки, вона, безсумнівно, повинна вивчатися й у соціологічному ракурсі. Який же цей ракурс?

1) Якщо  психологів этничность цікавить  насамперед як структурний елемент  самосвідомості особистості, її  Я-концепції, те этносоциология  розглядає названий феномен у  контексті форм і способів взаємозв'язку особистості й соціальної групи як один з механізмів группообразования. Вивчення этничности саме із цих позицій саме й характеризує специфіку соціологічного аналізу.

2) Вивчення  этничности в рамках этносоциологии  може бути також підлегло мети аналізу стану міжнаціональних відносин, этнонациональной ситуації в країні в цілому або в окремих регіонах. У цьому випадку поширеність різних типів этничности виступає в якості одного з найважливіших їхніх характеристик. При цьому висока поширеність гиперэтничности є безумовним симптомом неблагополуччя, а перевага серед представників етнічної групи осіб, у яких відсутня етнічна ідентичність або вона слабко виражена, може утруднити консолідацію на этническойоснове (якщо таке завдання, як політична програма, ставиться).

3) Розходження  соціологічного й психологічного  підходів до дослідження феномена  этничности найбільше виявляє  себе при аналізі механізмів  її формування. Предметом психологічних  досліджень є переважно когнітивні, афективні й комунікативні механізми формування этничности, тобто ті процеси, які перебувають у центрі уваги психологічної науки в цілому. Этносоциология ж досліджує насамперед соціальні механізми формування этничности, детермінованість її соціальними факторами.

   До  їхнього числа насамперед ставиться положення й статус етнічної групи і її представників у системі соціальної стратифікації: чи займають вони привілейоване положення або ж є об'єктами дискримінації; чи ставляться по найбільш важливих соціальних характеристиках (економічним, освітнім, професійно-кваліфікаційним, поселенческим і т.п.) до найбільше “просунутих” або ж до нижчих шарів соціальної ієрархії.

   Важливим  фактором, що впливає на стан этничности, є політико-ідеологічна обстановка в країні. Говорячи про проблему “конструювання этничности”, ми вже відзначали значиму роль усього суспільно-політичного дискурса в країні, проведеної державою національної політики, діяльності політичних партій й об'єднань, формованих по етнічному принципі, і т.п.

   Зрозуміти механізми формування этничности не можна, не звертаючись до аналізу ролі в цьому процесі культурних факторів. Саме від ступеня включенности особистості у свою этнокультурную середовище найбільше залежить міра виразності этничности і її ціннісна значимість для індивіда.

   Таким чином, орієнтація на пояснення процесу формування этничности, форм її прояву дією соціальних факторів, виявлення ролі й значимості кожного з них, інтерпретація результатів виміру этничности з позицій характеристики стану этнонациональных процесів у країні й окремих її регіонах визначає головні особливості соціологічного підходу до дослідження даного феномена.