Делопроизводство и нормативная база Украины

Тому вважаю актуальною проблему перегляду всіх чинних визначень, понять задля їх узгодження. З метою уникнення понятійних колізій у подальшому, на мою думку, законотворцям і розробникам держстандартів  необхідно працювати узгоджено й залучити до розробки проектів нормативних актів відповідних фахівців та науковців.

Перспективами  подальших  досліджень виступає  аналіз  існуючих  колізій,  з  подальшим їх урегулюванням шляхом прийняття єдиного  нормативного  акта,  який  регулював би ведення діловодства суб’єктами господарювання.

 

 

 

2. Генезіс та сучасне становлення нормативно-правовой бази з діловодства.

2.1 Становлення діловодства на законній підставі в дореволюційний період.

Питанням нормативного  та  науково-методичного забезпечення  організації  діловодства  в  Україні  у різні історичні періоди  приділено увагу в працях ряду  авторів,  як  правило,  лише  у  зв’язку  з  розглядом  розвитку  суміжних  сфер  практичної діяльності,  передусім,  архівної  справи,  або  дослідженням  історії  діяльності  державних  чи наукових установ.

Питання про час виникнення писемності на Русі давно цікавить істориків. Для відповіді на це питання  використовуються відомості, що містяться  в письмових джерелах (літописах, вістях іноземців), письмові документи, що дійшли до нас, а також археологічні і лінгвістичні джерела.

Так, в літописі передається  вміст договорів Київської держави  з Візантією, князів Олега в 911 р. і Ігоря в 944 р. Договірні стосунки з греками, згідно зі свідченнями  літопису, були і раніше: у 876 р. був  відновлений договір з греками. Договори полягали і з іншими народами, наприклад, князя Володимира з волжськимі болгарами, про якого згадує літопис від 985 і 1006 рр.

У договорі 911 р. згадується про вживання росіянами письмових  заповітів, в договорі 944 р. про постачання російських кораблів, що вирушали до Візантії, грамотами.

Арабський письменник Ібн-Фадлан в своїй книзі про подорож на Волгу (920 -921 рр.), розповідаючи про похорони знатного русява, відзначає, що на могилі була розміщена дошка з ім'ям померлого. Ібн-ель-Недін у вигадуванні "Каталог книг", розповідає, що в 987 р. він бачив російський напис.

Болгарський письменник початку X ст.- Хоробрий свідчить про те, що слов'яни задовго до кирилиці користувалися "межами і резамі". До XI ст історична наука відносить виникнення такого чудового письмового пам'ятника російського права, як "Російська правда" (1030 -1040 рр. "Правда Ярослава", 1054 -1074 рр. -"Правда Ярославічей"). З XI ст починається російське літописання. Від XI ст. до нас дійшли такі пам'ятники російської писемності, як Остромірово євангеліє (1056 -1057 гг), та збірки (збірки повчальних статей 1073-1076 рр.), пам'ятник староруської епіграфіки Тмутараканськнй камінь, з написом про вимір ширини Керченської протоки (1068 р.).

Від XII ст. збереглися - дарована грамота на землю, виробництво суду, збір дані, дана великим князем Мстиславом Володимировичем (сином Володимира Мономаха) спільно з сином князем новгородським Всеволодом Новгородському монастирю Юрьеву (біля 1130 р.). Іншою справжньою грамотою XII ст. є вкладна грамота Варлаама Хутинського (у миру багатого новгородського боярина Олексія Михайловича), що є записом дарування землі, городів, рибних ловів заснованому Варлаамом недалеко від Новгорода Хутинському монастирю.

Від XII ст до нас дійшли в копіях: грамота новгородського князя Всеволода Мстіславича, дана їм церкви Івана Предтечи на Опоках, якою встановлювалися привілеї купців, що торгували воском (близько 1134-1135 рр.); статут Всеволода Мстіславича "Про церковні суди і торгівельні мірила"; статут новгородського князя Святослава Олеговича (1137 р.) про доходи новгородської єпископії і інше.

Чудові знахідки археологічної  експедиції проф. А. В. Арциховського в Новгороді в 1951-1955 рр. поповнили число прадавніх пам'ятників російської писемності.

Так, експедиція 1951 р. при  розкопках на Неревськом кінці знайшла десять грамот, написаних на бересті, з яких одна датується XI ст, а інша XI-XII ст. Обидва документи представляють приватні листи новгородців (з останніх грамот одна, також лист, відноситься до XIII ст, а сім до XIV ст). Ще багатшими є знахідки експедиції в подальші роки.

Як вказує проф. А. Арциховський, знайдені грамоти не представляють якого-небудь архіву. Вони знайдені на ділянці розкопаної новгородської вулиці, де грамоти були кинуті або загублені. Насиченість розкопок берестяними грамотами, по висновку А. Арциховського, така, що можливість нових знахідок грамот при подальших роботах може ймовірно обчислюватися тисячамі.

Приведені дані свідчать про  те, що писемність в цей період використовувалася  і як засіб запису і як засіб  обміну кореспонденцією (листування), що вона була покликана задовольнити зростаючі потреби державного і  приватного життя, що ускладнюються. Розвиток виробництва, класових стосунків, зміцнення  держави, зростання внутрішніх і  зовнішніх економічних зв'язків, з'явилися тими рушійними силами, які мали вирішальне значення для  поширення документування і листування. Введення християнства, діяльність церковних  місіонерів, зокрема, Кирила і Мефодія, грали допоміжну роль в цьому  процесі, допомагаючи впорядкуванню  окремих елементів писемності, створенню  кадрів писарів. Зародження писемності і її розвиток - тривалий процес, пов'язаний з діяльністю багатьох людей, впродовж довгого історичного періоду, а  не винахід однієї особи. У феодальній державі застосовується документування правових стосунків, перш за все, в цілях  зміцнення прав і привілеїв панівного  класу феодалів. Охорона приватної  власності (даровані, вкладні грамоти, письмові заповіти), зміцнення влади  феодальної держави і окремих  феодалів, їх прославляння (літописи, написи на могилах), використання релігії (церковна література) як ідеологічна зброя закабалення народних мас, - все це ланки єдиного ланцюга розвитку у документування в даний час.

Певне  уявлення  про  тенденції  розвитку  нормативних  актів,  що регулювали організацію діловодства в Україні з ХV ст. до 20-х рр. ХХ ст., можна сформувати на підставі аналізу розділів “Нарисів історії архівної справи в Україні” , а також наукових статей  Я.Дашкевича,  П. Захарчишиної,  І. Ворончук, Ю. Палехи,  присвячених  окремим  періодам вітчизняної історії діловодства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2  Історія  розвитку  нормативного  та  науково-методичного забезпечення  організації  діловодства  в  незалежній Україні. 

Нормативно-правова  база  незалежної  України  в  сфері  діловодства  почала формуватися  з  1991  р.  На  початкових  етапах  державотворення  були  успадковані  традиції радянського  законотворення  в  галузі  діловодства  та  пристосовано  його  до  нових  суспільно-політичних  умов  та  ринкових  перетворень,  що  потребувало  налагодження  документального  супроводу  управлінської  та  економічної  діяльності.  Подальшими  кроками  законотворчості  в сфері  діловодства стало врахування діловодних традицій, що були напрацьовані в даній  сфері національними урядами  на початку ХХ ст., та наближення законодавства  до класичних світових зразків  і  міжнародних  стандартів.  Не  дивлячись  на  позитивні  наміри  (правонаступництва), такий  підхід  заклав  внутрішні  суперечності  між  нормативно-правовими  нормами  у  сфері діловодства,  оскільки  збережена  радянська  модель  ведення  діловодства  не  враховувала  українські традиції та заперечувала існування української державності  та української системи діловодства  в  цілому,  і  тим  паче  не  передбачала  місця  новим  європейським  стандартам,  які існували  у  світі.  За  таких  умов  проблема  врегулювання  нормативно-правової  та  методичної  бази  стає  об’єктом  дослідження  дедалі  більшої  кількості  вчених:  В.В.  Бездрабко, В.В. Добровольської,  О.М.  Загорецької,  С.Г.Кулешова,  І.О.  Петрової,  В.Т.  Савицького  та інших.

Після  розпаду  СРСР  багато  союзних  правових  актів  втратили  чинність.  Але  згідно  з Постановою Верховної Ради України (ВРУ) “Про порядок тимчасової дії  на території України  окремих  актів  законодавства  Союзу  РСР”  (1991р.),  в Україні до  ухвалення відповідних законів могли застосовуватися акти  законодавства СРСР  із  питань,  які не  були  врегульовані законодавством  України,  якщо  вони  не  суперечили  Конституції і законам України.  Після проголошення незалежності України даний курс на наступництво був підтверджений Законом України “Про правонаступництво України”.

Відтак формування нової  державної політики в галузі діловодства  відбувалося послідовно, широко використовуючи надбання радянського періоду, забезпечуючи цим самим наступність.

На території України  продовжували дію раніше впроваджені  в практику положення, інструкції, стандарти  та ГОСТи. Проте, було розпочато й формування власної ДП у сфері діловодства.  Протягом 1991 р. органами державної влади були здійснені поодинокі спроби налагодити процеси діловодства в країні,  оскільки  основна увага була  зосереджена на  економічних та політичних питаннях. Проте з 1992 р. почало відчуватися певне пожвавлення у врегулюванні сфери діловодства та  адміністративного інформування,  що  було  продиктовано  об’єктивною необхідністю в умовах нових політичних реалій та реформування низки державних інституцій.

Зокрема,  Постановою  Кабінету  Міністрів  України  (КМУ)  від  8.06.1992  р.  було  офіційно відновлено державний статус української мови в діловодстві, освіті, видавничій справі, радіо- й телевізійному мовленні  та  інших сферах  суспільного життя в рамках  правописних норм третього видання “Українського правопису”. Що закріпило положення чинного на той час на території України Закону “Про мови в Українській РСР”, в ст. 11 якого зазначалося, що “в Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова”. Однак у разі, коли громадяни іншої національності становили більшість і не володіли належним чином українською мовою,  допускалося в роботі  органів і організацій використання  поруч з українською “національної мови  більшості населення тієї  чи  іншої місцевості”,  або ж “мови, прийнятної  для  населення даної місцевості ”.  Відповідно  до  ст.  10  Конституції,  було офіційно затверджено державний статус української мови в державі, а відтак – необхідність її використання в усіх сферах суспільного життя, в тому числі й діловодстві.  Постановою  КМУ  було  визначено  механізм  державної  реєстрації  нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади .

Цього самого року Постановою Президії ВРУ було визначено й  порядок законодавчого інформування та інформаційного обслуговування і  забезпечення народних депутатів України, органів державного управління, місцевих Рад народних депутатів та громадян необхідними їм у повсякденній  роботі  нормативними  документами,  які  ухвалювалися  ВРУ,  Президентом  та КМУ.  Відповідно  погоджена  подальша  періодичність  публікації  нормативних  актів:

Секретаріатом ВРУ  регулярно  випускався збірник  “Закони, постанови  та інші  акти, прийняті ВРУ”,  щотижня  виходили  “Відомості  ВРУ”.  Центром  комп’ютеризованих  інформаційних  систем  Секретаріату  ВРУ  здійснювався  випуск  тематико-хронологічного  переліку  законів  і постанов  ВРУ,  адміністрацією  Президента  щоквартально  видавався  збірник  Указів  та розпоряджень  Президента  України,  КМУ  –  “Зібрання  постанов  Уряду  України”.  Більшість  ухвалених нормативних актів  регулярно публікувалася газетами “Голос України” та “Урядовий кур’єр”. Було внесено пропозицію створити банк кодифікованої комп’ютерної інформації про всі  нормативні  акти  вищих  органів  державної  влади  в  інформаційно-аналітичному  центрі

Секретаріату ВРУ для  користування в областях, що мало розв’язати проблему законодавчого інформування широких мас та кадрів державної  адміністрації й місцевого самоуправління. 

Актуальність  інформаційного  забезпечення,  як  одного  з  завдань  діловодства,  сприяла  ухваленню  Закону  “Про  інформацію,  який  дав визначення  низці вітчизняних базових термінів та визначив одним із видів інформації документаційну базу, яка створюється в процесі поточного діловодства.

Значним  кроком  у  формуванні  ДП  у  сфері  діловодства  стало  ухвалення  Закону  “Про Національний  архівний  фонд  та  архівні  установи”,  що  належить  до  законодавчої  бази діловодства та архівної справи, в  якому, зокрема, зазначалося, що держава  виступає гарантом збереження наявного документального фонду та сприяє досягненню світового рівня в  розвитку діловодства; формування ДП у  сфері діловодства визначалося  компетенцією ВРУ, а реалізація покладалася  на КМУ та інші органи виконавчої влади  в межах їхньої компетенції . 

Із метою захисту інформації 1994 р. було ухвалено Закони України  “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах” та “Про державну таємницю” . 

Певні  норми  діловодства  було  закріплено  в  ухваленій  1996  р.  Конституції  України.

Зокрема, в ст. 88 серед  повноважень Голови ВРУ визначаються “підписання актів, прийнятих Верховною  Радою України” та “організація роботи апарату Верховної Ради України”. Стаття 91 зазначає,  що  “Верховна  Рада  України  ухвалює  закони,  постанови  та  інші  акти”.  В  статті  94 окреслено механізм організації роботи з законопроектами  вищими державними інституціями.

Відповідно  до  ст.  106,  до  повноважень  Президента  України  входить  видання  указів  і розпоряджень, які є обов’язковими  до виконання на території України  та підписання законів, ухвалених ВРУ. До компетенції КМУ входить видання  постанов і розпоряджень (ст. 117), які  підписуються  Прем’єр-міністром  України.  Актами  органів  місцевого  самоврядування,