Використання наочності в процесі вивчення української мови в початкових класах

Принцип наочності при  вивченні мови передбачає використання насамперед таблиць, схем, а також  технічних засобів навчання (звукозаписів, екранних посібників тощо).

Найбільш поширеними засобами унаочнення є таблиці з дидактичним  матеріалом, що ілюструє ті чи інші мовні  правила, визначення. Таблиці можуть бути різноманітними:

а) таблиці з виділеними елементами у мовному матеріалі (іншим кольором, підкресленням і  т.д.);

б) таблиці з пропусками тих чи інших елементів;

в) таблиці з матеріалом для трансформації і конструювання  словосполучень, речень.

Крім того, на таблицях можуть передаватися визначення, правила з  ілюстративним матеріалом. Це таблиці  статичного характеру, їх доцільно використовувати  під час закріплення мовного  матеріалу. Для пояснення слід застосовувати  динамічні таблиці, які вміщують такий же матеріал, як і статичні, але цей матеріал можна видозмінювати  при безпосередній участі школярів. З цією метою готується допоміжний матеріал, яким закриваються елементи таблиці. Це можуть бути таблиці з  прикладами на перетворення сполучникових  складних речень у безсполучникові  і навпаки. Наприклад:

Тільки й розмов на селі: в Ясенишиної доньки мати об’явилася (Ю. Збанацький)

На динамічній таблиці  можна показати заміну означального підрядного речення дієприкметниковим  зворотом, тобто складнопідрядного  речення з означальним підрядним  простим реченням, ускладненим дієприкметниковим  зворотом.

Ефективність використання динамічних таблиць досліджував  В.І. Паламарчук. Він дійшов висновку, що динамічні таблиці доцільніше використовувати для засвоєння  матеріалу з синтаксису, оскільки вони наочно відображають процес виникнення правила в його логічній і часовій  послідовності, допомагають організувати пошукову діяльність учнів для розв’язання  граматичної задачі, полегшують прийоми порівняння. Під час закріплення матеріалу динамічні таблиці повинні поєднуватися зі статичними, оскільки останні на складнішому для школярів матеріалі відтворюють весь шлях пошуків, який уже пройшли вони під час пояснення за динамічними таблицями [63; 56].

У навчанні синтаксису досить часто використовуються схеми. Вони зручні для пояснення правил поєднання  синтаксичних одиниць. Поширеними є  структурні схеми словосполучень, простих  і складних речень.

1) прикметник + іменник

(Зелена трава);

2) означення + підмет + присудок + додаток

(Цікава книга захоплює  нас);

3) підмет + присудок, а підмет + присудок

(Дівчата співають, а хлопці  слухають).

Схеми корисно складати і  в процесі граматичного аналізу.

Таблиці і схеми можуть мати узагальнюючий характер і виконувати функцію допоміжного засобу для  повторення, узагальнення і систематизації мовного матеріалу.

З метою піднесення мовленнєвої  культури підростаючого покоління, розвитку мислення необхідно більшу увагу приділяти інтонаційним засобам  української мови, розвиваючи мовний слух школярів, а також їхнє зв’язне  мовлення. Велику допомогу в цьому  плані можуть подати технічні засоби навчання. При вивченні синтаксису найчастіше використовуються звукозаписи (магнітофон, програвач) та екранні  посібники (кінофільми, телефільми). Вони дають змогу відпрацювати різні  види інтонації: інтонацію кінця  речення, переліку, відокремлення тощо. Корисно зіставляти інтонацію двох типів граматичних явищ, наприклад, речень з прямою і непрямою мовою, з наявністю і відсутністю  однорідних членів, вставних слів, звертань тощо. Щоб робота над інтонацією набула систематичного характеру, необхідно  на уроках української мови відпрацьовувати  окремі елементи інтонації (зниження і  підвищення голосу, створення пауз тощо).

Екранні посібники (діафільми, кінофільми, телефільми та ін) дають  змогу проводити різні види творчих  робіт: переказ, складання підписів до кадрів фільму, складання плану  до баченого у фільмі, написання  листа товаришеві про переглянутий фільм. Важливо при цьому влучно визначити завдання граматичного характеру: використати поширене звертання  у листі, діалог у переказі, однорідні  члени речення в усній розповіді  і т.д. [69].

Розділ 2. Наочні засоби як методичний компонент формування позитивних мотивів навчання

2.1 Місце наочних  посібників у структурі уроку  рідної мови

2.1.1 Наочні методи  навчання

У початкових класах застосування наочності має на меті збагачення й розширення безпосереднього чуттєвого  досвіду учнів, розвиток спостережливості, пізнання конкретних властивостей предметів  під час практичної діяльності, створення  умов для переходу до абстрактного мислення, опори для самостійного навчання й систематизації навчального  матеріалу.

Відповідно до функцій  наочності засоби унаочнення також  дуже різноманітні: предмети та явища  навколишньої дійсності; дії вчителя  й учнів, що демонструють, як треба  виконувати ту чи іншу операцію та як і  яким обладнанням користуватися; зображення реальних предметів - різноманітні іграшки, предметні малюнки, картини, образні  моделі з паперу, картону й символічні зображення - карти, таблиці, схеми, креслення  тощо.

До наочних засобів  належить також інформація, яку учні сприймають за допомогою технічних  засобів навчання: кінофільми, діафільми, звукозапис, радіо, телепередачі. Ці види наочності називають аудіовізуальними, оскільки інформацію вони передають  через звук і зображення [17].

У початкових класах застосовується природна, малюнкова, об’ємна, звукова  і символічно-графічна наочність. Зрозуміло, що кожна з них має свої позитивні  і негативні моменти, і це слід враховувати, визначаючи їх роль на уроці.

У навчальних програмах з  предметів дається, як правило, перелік  наочності та навчального обладнання.

Використання наочності  відіграє переважно допоміжну роль, однак іноді навчальний матеріал (наприклад, явища, предмети, які учні не можуть безпосередньо спостерігати) має такий характер, що без унаочнення правильне уявлення про новий  об’єкт взагалі неможливе. Щоб запобігти  звуженню поняття або уявлення, доцільно використовувати різні зразки зображення об’єкта. Це допоможе учням розпізнати типове, зробити крок від конкретного  до абстрактного, перейти від уявлення до поняття. Отже, важливо не тільки правильно дібрати наочність  до уроку, а й продумати, як поставити  запитання, щоб створюваний в  учнів зоровий образ активно  працював на досягнення мети уроку [104].

Як відомо, найперша властивість  сприймання - вибірковість. Завдяки  запитанням учителя, попередньому досвіду  учень вихоплює зором, слухом ті чи інші сторони спостережуваного. І  чим менша дитина, тим більше значення мають конкретність і особистісна  значущість установки вчителя на сприймання. Не можна залишити поза увагою і вплив фону на якість сприймання. Наголосити на цьому спонукає поширене серед класоводів прагнення всіляко  прикрашати роздавальний матеріал (квіточки, замальовки, аплікації). Це відволікає увагу учнів. Адже навчальна сутність картки, таблиці має чітко проглядатися. Водночас на схемах-опорах добре використовувати  смисло-розрізнювальні властивості  кольорів, умовні позначення для виділення  головного, зв’язків між елементами схеми.

Дидактичні функції схематичної  наочності - педагогічна підтримка  міркувань учнів на етапі первинного сприймання, опора для дітей, які  не встигають, використання опори під  час самостійної роботи й повторення. З огляду на це схеми дуже різноманітні, в арсеналі багатьох учителів поряд  з відомими є й свої опори з  різних предметів. Як правило, це невеликі за форматом цупкі аркуші, які або  прикріплюють на крилі дошки, або  заздалегідь кладуть на окремі парти. Важливо, щоб у процесі сприймання наочності розвивалися пізнавальні  здібності дітей, здатність до самонавчання.

Ефективність процесу  сприймання підвищується, коли перед  учнями ставляться спеціальні завдання, проводяться спостереження, які  спонукають їх придивлятися чи прислухатися до нових об’єктів, виділяти їхні характерні ознаки, об’єднувати в єдине ціле, позначати певними словами. У  таких ситуаціях в учнів швидше розвивається спостережливість, ніж  тоді, коли сприймання наочних об’єктів є тільки ілюстрацією готових  знань, повідомлюваних учителем. Показники  розвитку спостережливості - вдосконалення  перцептивного аналізу й синтезу  об’єктів, виділення й об’єднання в єдине ціле малопомітних їх ознак  та властивостей, підвищення точності словесного їх опису, формування установки  на спостереження [78].

Вибір наочності для конкретного  уроку зумовлюється не тільки його навчальною метою, а й іншими чинниками. Зокрема, специфікою мікросередовища  школи та попереднім рівнем готовності дітей, їхнім емоційним станом, віком, резервом навчального часу. Особливо важливим джерелом чуттєвого досвіду  майже на всіх уроках є актуалізація емоційних спостережень дітей. Це положення  глибоко розвинув у своїх працях В.О. Сухомлинський. „Природа мозку  дитини, - писав він, - потребує, щоб  її розум виховувався біля джерела  думки - серед наочних образів, і  насамперед - серед природи, щоб думка  переключалася з наочного образу на „обробку” інформації про цей  образ. Якщо ж ізолювати дітей  від природи, якщо з перших днів навчання дитина сприймає тільки слово, то клітини  мозку швидко стомлюються і не справляються з роботою, яку пропонує вчитель. А цим клітинам треба  розвиватися, міцніти, набиратися сил. Ось де причина того явища, з яким часто зустрічаються вчителі  в початкових класах: дитина тихо сидить, дивиться тобі в очі, немовби уважно слухає, але не розуміє жодного слова, що педагог розповідає і розповідає, тому що треба думати над правилами, розв’язувати задачі, приклади - все це абстракції, узагальнення, немає живих образів, мозок стомлюється…” [90; 34.].

З технічних засобів навчання (ТЗН) у початкових класах найбільш поширені діафільми і діапозитиви. Діапроектори і діаскопи прості в  експлуатації, надійні, дешеві, зручні для зберігання; діти 6-7 років легко  навчаються показувати діафільми.

Статичний матеріал діафільму  молодші учні сприймають значно легше, ніж динамічний у кінофільмі: вони встигають розглянути деталі зорового ряду, осмислити їх у цілому. Істотну  роль тут відіграють яскравість барв і виразність ліній (порівняно з  настінними таблицями й роздавальним матеріалом).

Вчасно використана виразна  наочність - це змістове й емоційне підживлення процесів сприймання, мислення, пам’яті молодших учнів. [40; 428-429].

2.1.2 Наочність  в процесі навчання української  мови. Види наочності

Перед загальноосвітніми  школами стоїть одне з першочергових  завдань: забезпечити успішне вивчення української мови, домогтися вільного володіння нею.

Вирішення цього відповідального  і нелегкого завдання зобов’язало  вчителя постійно і всебічно підвищувати  ефективність навчально-виховного  процесу. Серед найважливіших чинників, сприяючих успіху, є використання наочності. Наочність - найважливіший принцип навчання в початкових класах, що давно одержав загальне визнання в педагогічній теорії і практиці. Він диктується як особливостями психології дітей молодшого шкільного віку, так і всім комплексом навчально-виховних задач на уроках (див.1.1., 1.2).

Ефективне використання наочності  з метою кращого засвоєння  матеріалу, що вивчається, забезпечується активізацією різних органів чуття. Отже, різною по характеру повинна  бути і наочність. Проте нерідко  під наочним навчанням розуміється  тільки навчання за допомогою зорової  наочності, забувається слухова  наочність, спостерігається надмірне захоплення одними засобами і недооцінка інших [98].

Мова - явище суспільне. В своїй суспільній функції вона є, з одного боку, „слухова” - усне мовлення; з іншою, - „зорова" - писемне мовлення. Формування у школярів навичок усного і писемного мовлення - важке і багатогранне завдання, що стоїть перед вчителем. Головне в методиці уроку мови полягає у використанні таких наочних дидактичних засобів, які на основі слухових, зорових і моторних (пов’язані з рухом пишучої руки) відчуттів викликали б у школярів яскраві слухові і зорові враження [30].