В.М.Сосюра в контексті українського літературознавства

   Такі  мотиви поширені в зрілого Павличка, але характерною особливістю є те, що на противагу пригніченим холодним тонам виступають теплі - з проблиском золотого сонячного променя, вічного оновлення життя: "В давній золотій печалі / Лебедіють небеса" , "Та вже синиця скрипку золоту / Настроїла і вихваляє сонце".

   Відмічаємо  і "нюховий" компонент поетики: "Ти пахнеш, як листя весняне", "Де запах твого волосся/ Розквітнув, як синій без". Природа в поета - не просто зорове тло, а повноцінний об'єкт із нанизаними звуковими мікродеталями зоро-слухової поетизації. У парадигмі переживань закоханого ліричного героя особливо вирізняються радість і біль. Безмірна радість від зустрічі з коханою перетворює звичайний пейзаж у яскраве розмаїття барв квітучого Едемського саду, загострює всі відчуття ліричного героя, який сприймає навколишній світ крізь призму спалахів золотого й червоного ("Горить суницями поляна...", "Акації. Бджолині дзвони").

   Для збірки "Золоте ябко" типовим є  золотий колір. Це колір сонця, вогню, пристрасті. Як епітет, що характеризує жіноче начало, він передає цінність, коштовність, бажання володіти. При цьому кожна грань кольору світить окремою барвою, вражає своєрідним відтінком. Золотий колір проходить крізь усю збірку і є виразом чуттєвості ліричного терок: "золота краса","золоті шибки", "злотохвоста сирена" , "прозолотна листва" . Рудий колір виступає символом сексуальної привабливості жінки і є метою чоловічих поривань: "Там палає поміж ними/ Рудий вогонь із крилами рудими".

   Надзвичайно цікавим є образний світ інтимної лірики Павличка. Так, збірка "Пахощі хвої" вирізняється вживанням власних назв (Карпати, Черемош) й загальними найменуваннями навколишніх реалій (ватра, смерека, колиба, гуцули та ін.). Також ми виділяємо образ серця, за допомогою якого автор передає психологічні порухи душі: "У серце, наче в землю деревце, / Вона вросла","Забути - себе дурити,/ Нового серця шукать дарма", "З грудей я вирву серце нині". І для зрілого Павличка також є характерним вживання гуцульських мікрообразів, що сприяє створенню інтимно-еротичних мотивів: 

Курилась  ватра, я лежав, як дим.

Твого волосся золота колиба

Ласкаво намагалася мене

Всього-всього вмістити під собою.[12, c.56] 

   У циклі "Таємниця твого обличчя" з'являється образ зерна й урожаю, що Г. Маковей пояснює роздумами зрілого поета над прийдешнім - він сприймає тепер кохання як шлях до майбутнього: "Хай морем золотим пшениця/ Затопить землю кам'яну", "Пшениці полохливий стан","І сиплеться із колосочка І Зерно божественних зусиль","Пшеничний колос, що жадає сонця".Кохану ліричний герой часто порівнює з хлібом, короваєм: "Дівчино, мій пишний короваю".

    Поет  вводить нас у неповторний  світ інтимного почуття й навіть священного дійства - народження життя. Добачаємо: усіма фібрами свого єства душа героя (і автора) пов'язана з рідною землею: це той кільчик, зернина, колосок, символ народження, кохання, проростання, що виріс із народного кореня. 

Велиш ти кільчику в передосіння 

Пробити шкаралущу йстрах зими...

Втім  колосок з колючими крильми 

Злітає, ніби світла вознесіння.[ 11, c.47] 

   Образ зерна є характерним і для  циклу "Золоте ябко": "Зерно - то не просто клітинка плоті, то крила, що несуть у вічність". Закоханий ліричний герой без землі приречений на загибель.

   Наповнення  сонетів осінніми пейзажними мікрообразами - наскрізний мотив зрілого Павличка. Осінь у його творах відображає стан душі, оповитий ліричним смутком за відшумілою молодістю. Перша сивина на скронях - це один із найчастіше вживаних образів, що символізує перехід життя в інший вимір:

Не  бійся сивини моєї -

Вона тебе не забруднить,

Ця  біла, наче цвіт лілеї,

ця, наче небо, синя нить.

В ній  голова моя зігріта,

Неначе  в мареві гора.

Це  подих не зими, а літа,

Це  дим незримого костра.[10, c.65] 

      Та ключовим образом є яблуко. Г. Маковей зазначає, що воно асоціюється насамперед із повнотою, достиглістю людського життя й природи. Протилежною асоціацією образу є заборонений плід - це тілесна спрага, протягом тривалого часу недосяжна й нарешті угамована. Золоте ябко втілює спокусу, пристрасть, чуттєву насолоду, носителькою і дарителькою якої є жінка. Також це алюзія - плід, солодкий і гіркий водночас, що дарує злет і падіння, насолоду й біль. А ще - символ жінки як об'єкта еротичних переживань, осердя чоловічих найпалкіших бажань, докорінної слабкості сильної статі.

   Ліричний герой поезії Д.Павличка намагається розгадати таємницю кохання. Саме воно мучить його, але разом із тим робить щасливим, стає рушієм його життя. Усе втратило б сенс без цієї вічної загадки й насолоди, перетворилося б на пустирище, сірість. Як зазначає сам поет, йому дорікають, що  лірика надто земна: "Справедливий докір, повірте, живу на землі,маю всі вади гаряч божественної глини, з якої Творець зліпив людину, але моя любов, хоч натикалась вона гострі предмети, була і є ранимою, не відбувала й не відчуває наближення смерті Переповнена життям, вона втішається розкошами грішного суходолу і тужливо дивиться в небеса”.

   Безумовно, інтимна лірика Дмитра Павличка не вичерпується трилогією "Пахощі хвої","Таємниця твого обличчя", "Золоте ябко". Перспективи наших подальших досліджень ми вбачаємо передусім у вивченні циклів "Львівські сонети", "Сонети подільської осені" та "Білі сонети". 
 

Висновок.Інтимні вірші Д. Павличка поєднують строгість ідеальних і гармонійних переживань. У більшості випадків вони безсюжетні або майже безсюжетні, не обтяжені конкретними деталями чи обставинами, їх межі ніби розірвані завжди присутнім і надто характерним для поета інтересом до світу взагалі. У своєму ставленні до об'єкта кохання, в особливостях формування жіночого ідеалу ліричний герой пройшов шлях від патріархального, материнського й народницького до благоговійно-релігійного й еротичного. Життя, присвячене спробам осягнення неосяжного, розв'язанню вічної загадки протилежної статі,— так можна схарактеризувати поетичну біографію ліричного героя. 

2.2. Ідейно-художні особливості  поезій Дмитра  Павличка

     Кохання... Воно вiчне i всевидюще, воно всемогутнє, бо воно - основа життя i дiяння, вогонь боротьби i радостi. Це почуття приходить до нас незалежно вiд нашої волi й бажання. Воно окрилює, бо воно найбiльш велике й благородне, священне. Бувають такi хвилини, коли зрушується в тобi бажання подiлитися з людьми таємними думками, вогненними буквами написати їх по небосхилу, як колись мрiяв про те Гайне, щоб усi люди планети побачили, яке почуття виявляє твоє серце.

     Трапляються хвилини, коли хочеться поговорити з  багатомовним народом, порозмовляти з  людьми, близькими i дорогими, вiдкрити їм серце своє, розповiсти про  себе - чому ти радiєш i чому сумуєш.

     Читаючи поезію Д.Павличка, саме так уявляєш його прагнення зблизитися з людьми, i здається, що для цього вселюдського гомону розкривається його душа, сповнена нiжностi i теплоти для всiх добрих людей свiту.

     Міняються часи і влада, міняється життєвий уклад і людський світогляд. Але  не змінними лишаються найвищі істини, не змінною лишається людська  потреба любити. Тема кохання в  усіх народів, від прадавніх часів  і до наших днів, - завжди актуальна  для мистецтва, бо корені її глибоко заховані в людському єстві.

      Загальновизнаними рисами української натури є м'який ліризм, схильність до тонкого світовідчуття, до поетизації інтимних почуттів. Тому українські поети незмінно чаруючі  і прекрасні в інтимній ліриці.

      Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого, - одна з характер’ них для Д. Павличка. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втраченим ко ханням, вибагливість в інтимних стосунках - такі почуття проймають цикл поезії. 

     "Таємниця  твого обличчя" - одна з перлин української літератури. Мені вона нагадує іншу відому книгу - "Зів'яле листя" Івана Франка. Споріднює ці збірки глибина подачі інтимних почуттів людини, щирість, витончена форма. Серце і душа ліричного героя сповнені ніжним почуттям великого кохання. Закохана людина починає інакше дивитися на світ, бачить у ньому нове, прекрасне, чого раніше не помічала, серце наповнюється світлом, тремтить у передчутті незнаного, але такого очікуваного щастя:

     Сріблиться  дощ в тоненькому тумані,

     Як  ниточка в прозорім полотні.

     А сонце по його блискучій грані

     Тече і душу сповнює мені.[13, c.89]

     Кохана  поета - це жінка прекрасна, як природа, нерозгадана, як людська доля, вічно  юна і сповнена життєвою мудрістю, свята ("Моя любове, ти - як Бог...") і грішна ("Твоя краса - як усміх сатани"). Вона - втілення вічної таємниці жіночості, ніжності, добра. Втілення таємниці життя. Закохані тонко відчувають почуття одне одного, розуміються з півслова:

     Був день, коли ніхто не плаче,

     Був ясний день, як немовля.

     Та  я здригнувся так, неначе

          Твоє ридання вчув здаля.

     Я знаю - ти не заридала,

     А в світі, що гуде й гримить,

     Мене  лиш пошепки назвала,

     До  себе кликнула в ту мить.[13, c.56] 

       «Коли ми йшли  удвох з тобою…» Цей твір змушує нас замислитись над найпрекраснішим з людських почуттів, яким треба дорожити.

     О, я хотів тобі сказати,

     Що  те колоссячко вусате

     То  невсипущий труд мозільний,

     То  молодим калач весільний. [8, c.78]

  Ліричний герой, юнак, йде з коханою полем, і він, селянський син, що знає й тяжку працю в полі, й голод милується достиглим хлібом. Душа його сповнена щастям, він милується й дівчиною, яку “любив безмірно”, і радіє дорідному врожаєві: свіже, точне порівняння передає шанобливе, згідно народної моралі, ставлення героя до хліба. Він гладив золоте колосся, як гладить милому волосся щаслива ніжна наречена. А на противагу йому бездушна дівчина грубо топтала колоски пшениці. Біль і обурення героя посилюються персоніфікацією-колосочки кричали, немов живі істоти, наче діти. Так морально бідна дівчина не чула цього крику. Герой же пригадує – тут знову автобіографічні моменти – і голодне минуле, коли він нищечком збирав на чужому полі колоски, і прищеплене з дитинства шанобливе ставлення до людської праці, до його втілення – хліба, який мати з “долівки вчила піднімати, як батька в руку, цілувати”.

     Народна етика, народна мораль перемагають. Юнак відчув справжню сутність, порожнечу  душі коханої дівчини, яка, так йому здалося, стоптала не золоте колосся, а  його любов. Тут також в основі твору -контраст, різні життєві позиції, погляди на людську працю, природу, зрештою на важливі морально-етичні цінності. 

       «Я стужився, мила, за тобою». В основі поезії оспіваний у народних піс нях образ явора, його милої явіроньки, їхнє безнадійне кохання. Явір став символом болю й невимовної журби. Він тужить за своєю судженою, їхнє молоде кохання з’являється лише в снах.Любов осяває душу людини, її не можна побачити й почути так само, як Бога, це почуття дано, щоб лише відчувати Тугою і смутком, болем пройнята остання строфа, бо яворові загрожує знищення:

     Він не знає, що надійдуть люди,

     Зміряють  його на поруби.

     Розітнуть йому печальні груди,

     Скрипку зроблять із його журби. [8, c.56] 

     Висновок. Дмитро Павличко – поет глибоко ліричний, ніжний, тому його інтимна лірика переносить нас у світ юнацьких почуттів – чистих, як кришталь, світлих, як промінь сонця.

Його  лірика – не бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у  прекрасній поетичній формі. Таке кохання  збагачує людину, окриляє, підносить  на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття – такі основні риси ліричних поезій Д.Павличка. 

2.3. «Червоне – то  любов, а чорне  – то журба»

     Два кольори мої, два кольори,

     Оба на полотні, в душі моїй оба,

     Два кольори мої, два кольори:

     Червоне — то любов, а чорне — то журба.

     Символiзм цих кольорiв часто використовує Павличко у своïй iнтимнiй лiрицi:  
збiрках "Таємниця твого обличчя", "Гранослов", "Сонети подiль-ськоï осенi", в  
циклi "Пахощi хвоï". Червоне - то стигла пшениця, сонячний промiнь, пульсуюча  
кров, правдива любов; чорне - туга, зрада, розлука. Звичайно, не тiльки цими  
яскравими кольорами насичена художня палiтра поета. Вона насичена рiзними тонами й пiвтонами, якi пов'язуються iз психологiчним станом людини i передають сум'яття почуттiв, суперечливiсть, мiнливiсть настроïв.