В.М.Сосюра в контексті українського літературознавства

Висновок. У даному розділі ми зробили спробу накреслити загальну картину творчого розвитку поета, розкрити ідейний зміст кращих його творів і поетичних збірок, визначити ті провідні риси поезії, які характеризують Д.Павличка як видатного представника української літератури. А також ми простежили найхарактерніші особливості художньої манери поета, поезія якого – в кращих своїх зв'язках – відзначається єдністю ідейного змісту і високої поетичної форми. В основу покладений хронологічний принцип, який дозволяє нам простежити за поступальним характером ідейно-творчого розвитку поета, наростанням нових якостей в його поезії і за її зв'язками з конкретною дійсністю, що живила творчість поета.

      Поет-лірик  належить до тих письменників, біографія  яких повно виявляється в самій їхній творчості. Поет-патріот переносить в свої численні вірші й поеми всі свої почуття, думи, мрії, радощі й болі, звіряючи їх з мільйонами читачів, чиїх подвигів в труді і в бою співцем він є. Автопортретність ліричного героя в творах Дмитра Павличка – від перших юнацьких віршів і до поезій останнього часу – виявляється так яскраво й чітко, як, мабуть, рідко в якого поета. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ 2. ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ  ОСОБЛИВОСТІ ІНТИМНОЇ ЛІРИКИ ДМИТРА ПАВЛИЧКА

2.1. Динаміка інтимного мотиву в поезії Д.Павличка

28 вересня  2009 року видатний український поет, перекладач, критик, державний і громадський діяч Дмитро Васильович Павличко відзначив свій 80-літній ювілей. Напередодні цієї знакової події з'явилося чимало видань поета, зокрема "Покаянні псалми", двотомник "Літературознавство. Критика", книжка промов, виступів, публіцистичних статей "Національна ідея". Жоден із літературознавчих журналів не оминув увагою поважну дату, адже Павличко - це справді чільна постать у нашому культурному просторі. Зокрема в публікаціях зверталася особлива увага на громадсько-політичну лірику Д. Павличка, його надзвичайно глибокі погляди на процеси державотворення в сучасній Україні.

     Але, на нашу думку, мало говориться про  інтимно-еротичну лірику митця, яка прокреслила помітний слід в українській поезії і складає невід'ємну частину всієї творчості літератора.

     В Україні філософія кохання має  свої специфічні національні риси. Сформований протягом століть етнічний емоційний психотип українця, у якому величезну роль відіграє почуттєвість, переважає духовність над тілесністю, визначає й переживання любові. Тому в центрі уваги дослідників "українського кохання" завжди було серце. Г. Сковорода першим обґрунтував "філософію серця", П. Юркевич продовжив дослідження в цій галузі.

   Любов як вседержительниця життя - це єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики Д.Павличка, таємниця, яку він береться розгадати. Як зазначає сам поет, його вірші не є фотографіями дійсності, вони відображають скоріше те, що діялося в його душі, коли любив і спізнавав найглибшу тайну людського буття. За переконанням митця, на світі немає нічого солодшого й зіркішого, міцнішого й тендітнішого, святішого й гріховнішого за кохання.

     Розглядаючи інтимну лірику Д. Павличка, ми простежили, як змінюється настрій ліричного героя в його ставленні до коханої. Дебютна збірка "Любов і ненависть" (надрукована 1953 року) вмістила перші любовні тексти юного поета. Вірші відрізняються автобіографізмом. Специфічною особливістю збірки є широке використання фольклорних і пейзажних мотивів. У зображенні коханої дівчини переважають фольклорні засоби: "Моя гуцулка Ксеня, як та зоря ясна..."', "Хустина — маків цвіт...".

     Натомість драматизмом насичені поезії циклу "Пахощі хвої" (1955). Атрибутами ранньої любовної лірики є максималізм, ідеалізація кохання, щирість, безпосередність почуттів, біль і розпач, подеколи втрата надії. За переконанням митця, почуття любові формує в людині доброту і жертовність, виховує розуміння й пожадання краси.

     Тому  поступово душевні рани виліковуються, а ліричний герой здатний зробити  перші мудрі висновки.

     Із  плином часу на зміну запальному молодечому пориву приходить зрілість. Прожиті роки, успіхи та невдачі накладають свій відбиток на ставлення ліричного героя до кохання й життя. Звернімося до "чисто біографічного" плану у творі "Дружині" з циклу "Львівські сонети". Контрастні ліричні відтінки ("кохання вечорове" - "ясна моя любове") передають журбу, ностальгію за невловимими молодими, сповненими свіжих почуттів днями. Використовуючи контрасти, поет висловлює відданість і щирість своїх почуттів:  

     Творив  я іншим гімни і хули,

     Для інших мав римовані промови, -

     Для тебе мав я слово лиш прозове,

     Та  вільно в ньому почуття жили.[5, c.78] 

     У наступному циклі "Білі сонети" поміщено більшість віршів, де поет віддає данину "вічним темам" - коханню, ніжним, вірним почуттям, жіночій красі ("Рембрандтова Даная", "Прощання", "Лук", "Сміх", "Диво", "Спогад", "Погляд", "Кохання").

     У збірці "Таємниця твого обличчя" (1974-1979) навіяні досвідом віку роздуми зумовлюють домінантний стан смутку, туги за хмільною порою, що безповоротно поринула в минуле. Уже зникла молода ілюзія, що кохання буде тривати вічно, а натомість прийшло розуміння конечності почуття:

        Розплелись, розсипались, розпались,

Наче  коси, вересневі дні.

Ми  з тобою ще не накупались,

         А вже грає осінь у вікні.[13, c.45]

   Відмічаємо  ретроспективність інтимної лірики Д. Павличка у збірці "Таємниця твого обличчя". Нові критерії, які з'явилися з часом, ніби прикладаються до минулого. З вершини життєвого досвіду поет оспівує любов як найбільшу цінність життя. Ліричний герой дбайливо береже кожну зустріч, кожний духовний порух, щиро цінує дароване долею почуття: 

Моя любове, ти - як Бог:

Я вже  не вірю, що ти є.

У безлічі  земних тривог

         Згубилося ім'я твоє.[13, c.67]

   У зрілій ліриці Дмитра Павличка характерною рисою ліричного героя поступово стає філософічність. Поет жадає збагнути таємницю кохання, яке має особливе значення в його житті. Для нього це і наближення до вічності, і насолода та страждання, і радість зустрічі та біль розлуки, і боротьба життя зі смертю. Воно - єдине мірило життя, "вічна таємниця", котру ліричний герой прагне розгадати. Саме існування ліричного героя залежить тільки від кохання: 

Я буду на світі, 

Допоки  незнане світло

В обличчі  твоєму світить.

Я житиму доти,

Допоки  горіти буде

        Долоні твоєї дотик. [13, c.87] 

   Але журливий пошук любові - не єдина  грань у багатому й суперечливому  внутрішньому світі ліричного героя. Поступово він віднаходить спокій і гармонію з навколишнім світом. Стихія природи органічно та владно входить у вірш. Бачити, відчувати, дослухати земні голоси - потреба така ж сильна, як і потреба любити. Вони невіддільні одна від одної ще й тому, що в них обох є спільний життєтворчий початок, і це дає право поетові проектувати риси коханої на риси природи, а природу ототожнювати з коханою жінкою («Ти, як дощ. / А я, мов явір...»). Складний світ людської душі розкривається по-новому.

   Доволі  часто Павличко вдається до психологічного паралелізму. Це ті народно-фольклорні джерела, без яких його поезія немислима. Спогад про молодість як непримирення із сивиною створює низка пейзажних деталей:  

   "Моя душа над снігом стала,

   Неначе  яблуня в плодах ". [13, c.89] 

   Інтимно-еротичні мотиви відлунюють і в поезії, що відкриває найінтимніші "таємниці обличчя" коханої жінки: воно завжди прекрасне. В юності - красою ніжної стеблини, у зрілості - білим чолом "у веснянках, навколо якого світить ореол материнства", у сивині -сяйвом мудрості, наче "прозорий щільник із медом".

   Проте зовсім несподіваним спалахом відвертої чоловічої пристрасті стала поява в доволі зрілому віці автора еротичної збірки "Золоте ябко" (1998), де поет, можна думати, розповів про свої найпотаємніші мрії-фантазії, відверто розкрив перед читачем найінтимніші бажання. Слід зазначити, що еротична поезія має у світовій генезі величезну, багатовікову традицію - від Сапфо і Катулла до Бодлера й Тувіма. Г. Маковей зауважує: еротизм "Золотого ябко" вражає, але, з другого боку, поява цієї збірки - явище закономірне, адже поет увійшов у ту пору, коли відбувається переоцінка цінностей, і хвилини молодого кохання сприймаються як дорогоцінні миттєвості щастя, найкращі моменти життя. Людина по-новому бачить місце чуттєвого кохання у своєму житті, тужливо повертається подумки в колишнє п'янке буяння весни й відверто змальовує потаємні нюанси земної пристрасті.

   Поклоніння  перед земним, грішним, але від  того не менш привабливим жіночим тілом - наскрізний мотив більшості поезій збірки. Тіло коханої стає святим для поета, а її жіночі чари панують над його думками. Ліричний герой ладен віддати все за мить щастя з коханою: 

Я буду витрачати

Здоров'я  і талант,

Я буду все втрачати

За  твій маленький грант -

За  скинуту запаску,

Що  я за нею чах,

За  ледь примітну ласку

         В твоїх сумних очах.[13, c.98]

   Плотське  кохання є для поета "таємним  творіння", жінку він наділяє рисами богині, оскільки саме вона володіє найбільшою таємницею - продовженням життя: 

Візьми  собі, моя богине,

І передай  за даль століть

Душі  моєї всі клітини,

        А плоті - лиш єдину кліть.[13, c.56] 

   У поезіях збірки виразно проступає  еротичний ідеал жінки Павличка. Це - жінка фатальна, спокусниця, чортеня з маленькими ріжками, що ховає в глибинах свого єства "диявольський, космічний ген".

  Відмічаємо, що ліричний герой Павлич-&а стає надзвичайно вразливим, чутливим до «того, що відбувається в природі, а разом із тим і в його житті: 

Щось  у мені тремтить,

Як  зимове повітря.

Несхопне, наче мить,

Студене, наче вістря.[13, c.57] 

   У збірці "Золоте ябко" автор продовжує  пошуки таємниці обличчя любові, продовжує відкривати для себе й для читача секрети протилежної статі, але вже в іншому ракурсі — еротичному.

   Розглядаючи еволюцію ліричного героя в книгах "Пахощі хвої", "Таємниця твого обличчя", "Золоте ябко", звертаємо увагу на "пластичність малярства" та "мелодику музики" у творчій майстерні поета. Враховуючи особливо важливе значення кольористичних і музичних асоціацій у Д. Павличка, можемо сказати, що саме завдяки цим чинникам образність його інтимної лірики стає більш насиченою. У художньому мисленні літератора деякі думки і почуття, асоціюючись із кольорами, часто мають свого "постійного" носія. Трагічні, сумні, тривожні переживання збірки "Пахощі твої" та пізніших поезій втілюються в семантично значущі сині гони, що уособлюють думки й переживання автора, наприклад, синю тишу осінньої днини: "Коли сумовитим дзвоном / Осіння блакить загуде"; "Ми вийдем з тобою на листя опале /Де синє повітря, як сиві опали", безконеччя блакитне: "А в душі печаль, як небеса". Зорові сприйняття розгортаються в персоніфіковану картину: "Земля покрита білою габою, / І вітер під вікном, жебрак-скрипаль"; "Гарячі, пожовклі від болю, / Стелились листки восени". Сумні, похмурі й холодні пейзажі, пов'язані з образами чорного, білого, але саме на них Павличко вдало будує свою поетичну гармонію.

Однак максимальної виразності зміст творів набуває завдяки змішаним, а не чистим гонам. Контрастуючи між собою, образи морозу, снігу, сивини та цвіт палких поцілунків Супроводжуються гармонійним поєднанням кольорів - білого, голубого, золотого. Т. Савчин зазначає, що такі тепло-холодні колористичні відношення надають поезіям особливого звучання. Майже непомітний, стишений звук у переплетенні блакитно-жовтих кольорів чуємо у "Віденських циклах" (цикл "Львівські сонети"): "бринить, немов струна, в душі чекання", де чути "дивний вальс і мелодійні звуки", де часом вода "блищить, немов голубизною".