Творчість Вільяма Блейка

Таємницю зв’язку  релігійності та творчості Блейка досліджував  романіст Пітер Акройд. Він працював над белетризованою біографією митця більше десяти років. На сторінках блейківського тому Акройд відступає від чіткого викладу фактів, які вважаються беззаперечними, вибудовує нові гіпотези і довіряє психологічній реконструкції [1, 55]. Найголовнішою перевагою такого методу є те, що глянець зникає, крізь нашарування академічних досліджень починає проступати живе обличчя [1, 21]. Це особистісь незрозумілої, осміяної, глибоко нещасної людини, яка фанатично вірить у свою головну ідею, та набагато випереджає епоху, в яку їй довелося жити. Ідеєю Блейка, домінантою його особистості та творчості була органіка. Ніяких умовностей, в жертву яким змушують приносити природні пориви. Ніяких табу – тим паче в мистецтві [1, 13]. Акройд впевнений, що Блейк свідомо вибрав для себе тернистий шлях, адже митець не боявся негараздів і не думав про посмертну славу. Акройд писав, що Блейк він був з тих художників і поетів, яких згодом стануть називати то аутсайдерами, то маргіналами, то бунтарями, маючи на увазі, по суті, одне і те ж – для них неможливість прийняти загальновідомі віяння та установки стає принципом, що визначає творчу позицію. Їм не дано пристосовуватися [1, 12].

Художня спадщина Вільяма Блейка в царині поезії і образотворчого мистецтва, його філософські погляди і історія життя привертають до себе увагу в XX сторіччі. Напевно, величезну роль в цьому зіграла масштабність його особистості, масштабність його неймовірних за задумом, образністю, пристрасністю поетичних фресок, а також гравюр і картин - цих візій життя людства в сучасності та майбутньому, життя, сповненого трагічних зіткнень космічних за розміром і могутністю сил. Занепокоєння, драматизм і напруга нашого часу кореспондує з мистецтвом Блейка. І одночасно в його впертій, незламній вірі у щасливе майбутнє людства хочеться знайти промінь розради і надії [16,263].

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ

ПОЄДНАННЯ СВІДОМОГО  ТА НЕСВІДОМОГО У ТВОРЧОСТІ ВІЛЬЯМА  БЛЕЙКА

2.1. Інтерпретація міфології  Вільяма Блейка на основі  психоаналізу К. Г. Юнга

Найбільшого значення в інтерпретації літературного тексту психоаналітики-юнгіанці надають розрізненню свідомого й несвідомого, пов’язуючи явний зміст твору з першим, а прихований – з другим, і надають перевагу останньому як такому, що містить «справжній» сенс [2, 64]. Вільям Блейк приділяв значну увагу несвідомим мотивам і почуттям, незалежно від того чи вони авторські, чи героїв твору. Саме тому теорія К. Юнга якнайкраще підходить для інтерпретації текстів англійського поета, адже міфологія, яка була створена через образи та символи Блейка, розкладається на екзистенційні пласти свідомості, що і є темою досліджень психоаналітиків [11, 22].

Міфологія Блейка зазвичай зачіпає проблему поезії. Коли в  поезії відбиваються міфи, запропоновані традицією, вона не автономна, в ній немає внутрішньої вищої влади. Вона покірно ілюструє легенду, форма і зміст якої існують поза нею [11, 35]. Якщо ж це самостійний твір, плід авторської уяви, то ці хвилинні явища абсолютно непереконливі, і їх справжній сенс зрозумілий тільки поетові. Таким чином, навіть якщо автономна поезія і створює міф, то, в кінцевому рахунку, він є лише частиною загальноміфологічного простору.

За вченням К. Юнга, світ, у якому ми живемо, не породжує нових міфів [12, 6], а за міфами, що з'являються в поезії, якщо вони не є предметом віри, виявляється порожнеча: говорити про Енітхармон (Enitharmon), яка є Красою Духу і однією з головних концептуальних персонажів міфів Блейка, не означає відкривати її істину, це скоріше означає визнання того, що Енітхармон відсутня у світі, куди її марно кличе поезія. Парадокс Блейка полягає у визначенні суті релігії як суті поезії і у визнанні, яке пояснюється безсиллям, що сама по собі поезія не може бути вільною і мати об'єктивну цінність. Іншими словами, вона насправді не може бути одночасно поезією і релігією [14, 76]. Вона означає відсутність релігії, якою повинна була б стати. Вона - релігія, подібна спогаду про кохану людину, що пояснює неможливість поняття втрати. Вона, звичайно, самовладна, але є бажанням, а не володінням річчю. Поезія має право заявляти про межі своїх володінь, але як тільки ми починаємо споглядати ці володіння, ми одразу ж розуміємо, що мова йде про ледве помітний обман: це не володіння, а, скоріше, безсилля поезії [12, 11].

При виникненні поезії кайдани  падають, і залишається тільки безсила  свобода. Блейк говорив про Мільтона, що той, "як усі поети, належав  до партії демонів, сам про це не знаючи" [14, 12]. У релігії, яка володіє чистотою поезії, і релігії з вимогами поезії не більше влади, ніж у диявола - чистої поетичної суті; хоче вона того чи ні, поезія не може творити, вона руйнує і стає дійсністю, якщо бунтує. Мільтон, у якого рай забрав весь поетичний політ, черпав натхнення з гріха і прокляття. Величезні вірші Блейка, де живуть неіснуючі примари, також не заповнюють розум, а спустошують і розчаровують його.

Вони існують, щоб розчаровувати, оскільки зроблені з заперечення загальних вимог. У творчому пориві бачення Блейка незалежні: примхи безладної уяви відмовлялися відповідати вигоді. Не можна сказати, що Урізен (Urizen) і Лува (Luvah) безглузді [15, 45-47]. Лува - божество пристрасті, Урізен – розуму. Ці міфічні фігури зобов'язані своїм існуванням аж ніяк не логічному розвитку закладеного в них сенсу. І марно розглядати їх зблизька. Методичне вивчення цих фігур дає ключ до детального аналізу "психології Блейка", але через нього перш за все втрачається його власна відмінна риса: порив почуттів, що оживляють цю особливість, не зводиться до вираження логічних сутностей, він сам не що інше, як примха, і логіка сутностей йому байдужа. Блейк сам пояснює сенс трьох своїх вигаданих створінь: Урізен, чиє ім'я співзвучне "горизонту" і "Резон", - князь Світу, він - Бог, "жахливий руйнівник, а не Спаситель" [13, 57-59]. Лува, ім'я якого схоже на "Love", нагадує про любов, подібно імені грецького Ерота, - дитя вогню, живий вираз пристрасті: "Його ніздрі дихають пекучим полум'ям, завитки його волосся як ліс, повний диких звірів, де виблискують скажені левині очі, де розноситься виття вовка та лева, де орел ховає орлят на скелястому уступі над прірвою. Ним відкриті груди як зоряне небо ... " [14, 132]. Лос (Los), "Дух віщування" відноситься до Луве як Аполлон до Діоніса, він досить прозоро висловлює могутність уяви. Тільки значення четвертого, Тхармаса (Tharmas), не лежить на поверхні! Блейк, дійсно, каже, що "чотири вічних почуття людини ": в кожному з нас - чотири сили (" four Mighty Ones ") [14, 33]. Ці функції фактично рівні психологічним функціям К. Г. Юнга, їх можна було б вважати фундаментальними, і ми могли б їх знайти не тільки у Святого Августина, але і в єгипетській міфології і навіть в "Трьох мушкетерів" О. Дюма або в "Чотирьох Праведників" Едгара Воллеса! [11, 31-33]. Ці міркування не такі божевільні, як здається, вони обґрунтовані і розумні для того, хто бачить їх зовні, з боку безформного почуття, яке хотів передати Блейк. Це почуття відчувається тільки в надмірності, де воно переходить звичайні межі і більше ні від чого не залежить.

Міфологічна епопея Вільяма Блейка, гострота його бачення, її необхідність, поширення і страждання, породження нею світів, її битви між пануючими або бунтівними божествами наче з самого початку служать об'єктом для психоаналізу [15, 65]. Там неважко помітити вплив і розум батька, бурхливе повстання сина. Природно було зайнятися пошуками зусилля, направленого на примирення протилежностей, бажання заспокоєності, що дає кінцевий сенс безчинствам війни. Однак, ґрунтуючись на психоаналізі, чи знайдемо ми що-небудь, крім результатів психоаналізу? Таким чином, спроба прояснити Блейка через теорію Юнга говорить нам більше про Юнга, ніж про наміри Блейка. У великих поетів-символістів вихідним положенням є боротьба богів, що втілюють функції душі, а в кінці – мить заспокоєності, коли всі страждаючі божества, згідно з ієрархією всіх функцій, займуть належні їм місця. Але така примарна істина викликає недовіру: здається, що при цьому аналіз поміщає неординарний твір у рамки, знищуює його, і підміняє пробудження вагою дрімоти. Вірна і спокійна відповідь - у вічній гармонії, якої все-таки досягнув Блейк, нехай навіть через страждання, хоча для Юнга в гармонії – закінченні – подорожі більше сенсу, ніж в неспокійному шляху [12, 86].

Подібне зведення Блейка до світу Юнга допустиме, але не задовольняє до кінця. Читання Блейка, навпаки, залишає надію на неможливість зведення світу до вузьких рамок, де все розподілено заздалегідь, де не існують ні дослідження, ні хвилювання, ні пробудження, де ми повинні йти по наміченій дорозі, спати і змішувати наше дихання з цоканням вселенських годинників сну.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Світло, що проливається на Зло: «Шлюб Неба і Пекла»

Мрійлива безладність  фантастичних творів Блейка нічого не протиставляє ясності, яку прагне остаточно  навести психоаналіз. Але з цього  не випливає, що ми повинні приділяти менше уваги безладності. Томас Коннолі пише: "Протягом цих порушених і заплутаних оповідань одні й ті ж персонажі вмирають, воскресають, неодноразово народжуються в різних обставинах. Лос і Енітхармон - діти Тхармаса і Еон, а Урізен - їх син; в іншому місці він народжений від Волин; він вже не творець світу, але тільки облаштовує його за законами розуму. Пізніше, в "Єрусалимі", один світ буде вважатися витвором Елогіма, а інший - Вічних; або він буде виходити цілком від "загальної людини" [19, 67] .. В " четвірці ЗОА" Урізен зветься Уртоной і стає примарою Лосано, в іншому вірші -" ​​Мільтон "- він грає ту ж роль і ототожнюється із Сатаною [13, 41]. Він - похмуре чудовисько дальнього світла; після Півночі, покритого тінню і памороззю, залежно від уготованої йому символічної долі перед ним відкриваються інші країни. Він був і найчастіше залишається Єговою з Біблії, ревним творцем релігії Мойсея, але от в Єрусалимі до Єгови волають як до бога прощення, і тоді - це особлива милість, дарована всюди "агнцем" або Христом. В іншому місці, де Блейк персоніфікує бачення уяви, він називає його Єгова Елохім. Тут неможливо дати вичерпну інтерпретацію. Поет ніби живе в кошмарі або у осяянні ..."[19, 68-69].

Хаос може бути шляхом до "можливого", що піддається визначенню, а якщо ми повернемося до ранніх творів, то він висвітиться у значенні неможливого, тобто в значенні поетичної жорстокості, а не порядку і розрахунку. Хаос розуму не може бути відповіддю на провидіння всесвіту, а, скоріше, буде пробудженням в ночі, де відповіддю служить тільки поезія, тривожна й розкута.

У житті й ​​творчості Блейка вражає його присутність при всьому, що є в розпорядженні світа. Гіпотезі, згідно з якою Блейк підходить під тип інтраверта Юнга [11, 24], суперечить те, що у Блейка виявляється все, чого б йому не хотілося: пісні, дитячий сміх, чуттєві ігри, жар і сп'яніння таверн. Ніщо так не дратувало його, як закони моральності, що протистоять утіхам.

Ми зобов'язані звернути увагу на незвичайні фрази Вільяма Блейка. У них – важливий історичний сенс: те, що вони описують, є, в кінцевому рахунку, примирення людини зі своїм стражданням, зі своєю смертю, з силою, яка зіштовхує її туди. Вони стоять вище просто поетичних фраз, з потрібною точністю відображають невблаганне повернення до підсумків людської долі. Пізніше Блейк, мабуть, висловлював своє хвилювання якось розгублено і безладно, але він досяг вершини, яка охопила його розгубленість: з неї він бачить рух, який на всій своїй протяжності, у всьому своєму обсязі і з усією своєю жорстокістю захоплює нас до гіршого і одночасно підносить нас до нетлінного. Блейк ні в якій мірі не був філософом, проте сформулював суть речей з такими силою і точністю, яким міг би позаздрити філософ: "Рух виникає з протилежностей. Потяг і Відраза, Думка і Дія, Любов і Ненависть необхідні для буття Людини. Протилежність створює те, що віруючі називають Добром і Злом. Добро пасивне і підпорядковується Думці. Зло активне і виникає від Дії. Добро - це Рай. Зло - це Пекло... Життя - це Дія і походить від Тіла, а Думка прив'язана до Дії і служить йому оболонкою. Дія - Вічний Захват "[12, 44-46].

Такою є та незвичайна форма, яку набуло "Одруження Раю і Пекла", що пропонує людині не покінчити з жахами Зла і не відвертати погляд, а, навпаки, подивитися на них пильно. У цих умовах не існувало ніякої можливості перепочити. Вічний Захват є в той же час і Вічним Пробудженням: Рай тільки й те і робив, що марно відкидав Пекло [20, 99].

У житті Блейка пробним  каменем була радість почуттів. Чуттєвість протиставляє його примату думки. Він  засуджує закони моральності в ім'я  чуттєвості. Він пише: "Гусениця опоганює кращі листя, священик опоганює найчистіші радості" [13,54]. Його творчість закликає до чуттєвого щастя, до переповнення порушених тіл. "Хіть козла - щедрість Божа" і далі "нагота жінки - творіння Боже" [11, 31]. Проте чуттєвість Вільяма Блейка не вкладається в рамки банального тлумачення, яке заперечує дійсну чуттєвість, яке бачить в ній лише користь для здоров'я. Ця чуттєвість близька Дії, тобто Злу, яке зводить її до її ж глибинного змісту. Якщо нагота - творіння Боже, якщо хіть козла - Його щедрість, то в цьому - істина, що називається мудрістю Пекла.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Завдяки методології  психоаналізу Юнга нам вдалося виділити найважливіші рівні духовного, релігійного, психологічного та авторського символічного нашарування на денотацію поезії.

 Ми виявили, що  уявлення Блейка про розум обґрунтоване лише в тій мірі, в якій поезія протиставлена ​​розуму. Якби життя поета підпорядковувалася розуму, порушилася б природність поезії. У будь-якому разі, твір втратив би непереборність, незалежність та силу, без яких поезія недовершена. Справжній поет відчуває себе дитиною в навколишньому світі; він може, як Блейк або як дитина, бути абсолютно розсудливим, але йому не можна довірити управління справами. Поет вічно залишається неповнолітнім, а тому відбувається розрив, що проходить між життям і творчістю Блейка. Блейк не був божевільним, але завжди ходив по краю божевілля.

Для повного дослідження  творчості Вільяма Блейка було поставлено ряд конкретних завдань. Першим завданням  був аналіз поезій митця. На основі наукових робіт американських та англійських дослідників ми виділили основні мотиви, ідеї та теми віршів та гравюр Блейка, його світоглядні позиції. У всьому його житті був лише один сенс: він віддавав перевагу видінням свого поетичного генія, а не реальності зовнішнього світу. Ми ясно усвідомлюємо, що людина, яка досягла подібного рівня самовираження, була здатна виходити за звичайні умовні рамки людського усвідомлення, за межі роботи органів чуттів і розуму. На таке звільнення від умовностей, поглиблене сприйняття реальності здатен лише той, хто цілком поглинений прагненням до духовності, до її законів, її буття. Такий рівень світосприйняття Вільяма Блейка.

Завдяки детальному вивченню біографії Вільяма Блейка було детально досліджене друге завдання даної роботи – співвіднесення автобіографії з творчістю митця. Перипетії його життя, постійні злидні та втрати впливали на розвиток поетичного простору поета. Цей «свідомий» пласт став рушійним важелем для формування майбутнього генія, перетворення Блейка на своєрідного і багатогранного поета і художника.

Завдяки методології  К. Юнга вдалося заглибитися у  творчість Блейка не лише як у свідомий поетичний простір, а й дослідити  несвідоме підґрунтя його марень та видінь. У великих поетів-символістів вихідним положенням є боротьба богів, що втілюють функції душі, а в кінці – мить заспокоєності, коли всі страждаючі божества, згідно з ієрархією всіх функцій, займуть належні їм місця. Але така примарна істина викликає недовіру: здається, що при цьому аналіз поміщає неординарний твір у рамки, його знищує, і підміняє пробудження вагою дрімоти. Вірна і спокійна відповідь - у вічній гармонії, якої все-таки досягнув Блейк, нехай навіть через страждання, хоча для Юнга в гармонії – закінченні – подорожі більше сенсу, ніж в неспокійному шляху.