Т.Г.Шевченко - національний Пророк

     У 1843 році, коли Т.Шевченко пребував на Україні, він зійшовся у Києві з українськими інтелегентами. Було засновано Братство св. Кирила і Мефодія. До Братства входили: М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко, В.Білозерський, М.Гулак, О.Маркович, М.Савич та інші.

     Усі без винятку братчики були християнами, хоча, якщо умовно можна було б висловитися, - конфесійно неоднорідними. Не зважаючи на це Братство прийняло за основу свого світорозуміння і вироблення програми конкретної діяльності вчення Ісуса Христа і його Церкви. В основі програми – виконання Христової заповіді любити ближнього в покорі і терпінні. Воно ставило собі за мету усунути в Україні все, що противне високим заповідям Христа. Т.Шевченко у Братстві – не тільки свій чоловік і однодумець, а й душа Братства, лідер, на якого братчики, за їх же словами, дивилися, “як на якийсь небесний світильник, або видиме натхнення”. Це теж говорить про високий рівень Шевченкової релігійної свідомості.

     Живучи  і пишучи свої твори в умовах духовного, національного, культурного і соціального гніту, Т.Шевченко був наче новітній Прометей. Він був не тільки проповідником активної боротьби за визволення людини, він також дав українській нації запевнення, що визволення це торжество Господньої правди і справедливості: 

   Тойді, як, Господи, святая

   На  землю правда прилетить

   Хоч на годиночку спочить,

   Незрячі прозрять, а кривиє,

   Мов сарна з гаю, помайнують.

   Німим отверзуться уста;

   Прорветься  слово, як вода,

   І дебрь-пустиня неполита,

   Зцілющою  водою вмита,

   Прокинеться; і потечуть

   Веселі  ріки, а озера

   Кругом  гаями поростуть,

   Веселим птаством оживуть.

   (“Ісаїя. Глава 35”, 1859 р.) 

     Християнскьий спосіб мислення Т.Шевченка можна проілюструвати нижченаведеною таблицею статистичних підрахунків, які зробив 1936 року М.Гнатишак: 

 

     “Щоденник” Т.Шевченка, - писав М.Гнатишак, - “не менш, як і його твори, наповнений майже на кожному кроці згадками про Бога та про свої щоденні молитви”.

     Християнський спосіб мислення Тараса Шевченка виразно  виявляється у його приватних  листах до друзів і кревних. У шеститомному виданні творів опубліковано 232 Шевченкових листи, в яких нараховуємо 128 релігійних висловів. Наприклад:

- “Господи, пошли тебе счастья в твоей семейной жизни!...”. (До С.С.Гулака-Артемовського, 18.VII.1852р.);

- “Нехай вас так Господь поможе во всіх ваших начинаніях, як ви мені тепер помогли”. (До П.О.Куліша, 4.I.1858 р.);

- “Нехай тобі Господь милосердний заплатить за твою сердечную роботу”. (До   М.М. Лазаревського, 22.IV.1857 р.) та інші.

     Важливу роль у творчості поета відіграє природа. Звісно вона наскрізно пронизина божественним світлом. Український краєвид як художній образ, коли йдеться про осмислення долі народу взагалі або долі окремої людини, у творах Т.Шевченка неодмінно виступає так скомпонованим, що центром сприймання краєвиду стає церква. Як справедливо відзначили дослідники творчості Шевченка, образ рідної землі творить чуда. У поемі “Варнак” Т.Шевченко показав, що навіть запеклий душогуб, злочинець, побачивши, як, 

...Мов  на небі висить

Святий  Київ наш великий,

Святим  дивом сяють

Храми Божі, ніби з самим

Богом розмовляють,- 

Плаче, кається і йде до Києва... 

...Святим  помолитись

Та  суда, суда людського

У людей просити. 

     Саме таке функціональне навантаження пейзажу і у візії “Сон” (“Гори мої високі”). Це з одного боку. А з другого, - християнство виходить із того засновку, що природа – це витвір Господа Бога, Творця неба й землі, Творця всього сущого. Отже, природа гармонізує релігійне й національне.

     Т.Шевченко плідно використвує у своїй творчості  біблійні мотиви, джерелом яких є Старий і Новий Завіти. Поема “Марія”, за словами І.Франка, один із найкращих творів Т.Шевченка, відзначається тим, що в ній поет відступив найдальше від тексту Св.Євангелія, але не від духу євангелієвської розповіді. Поема написана у 1859 р. в Петербурзі протягом 16-ти днів; її написання було своєрідним творчим вибухом. Написана поема в час надзвичайного релігійного піднесення душі поета. Нікому не вдасться заперечити, що в поемі містяться “перли релігійної лірики”.

     В.Янін спостеріг, що Т.Шевченко прагнув “щораз то більше освятити спротив” поневолювачам і губителям нації. Через те він “приходить до збіблізовання проблеми” визвольної боротьби. Оце “збіблізовання” проблеми полягало в тому, що Т.Шевченко свою ідеологію боротьби за визволення нації, за щастя людини, висновував зі Святого Письма, зокрема з Книги Псалмів. У творчій спадщині Т.Шевченка 10 переспівів Давидових псалмів. Усі твори мають споріднене ідейне спрямування.

     Псалми  – це релігійна поезія, яку називають  “сумою старозавітного богослов’я”. У псалмах домінує думка про Бога, вони вражають також надзвичайною емоційністю, переплітінням мотивів особистих і загальнонародних. Читаючи псалми, чуємо “вигук наболілої у вавилонській неволі душі”, раз у раз стикаємось із “благанням до Бога, щоб він помстився на ворогах”. Усе це актуалізувалось, переструнюючись у серці Т.Шевченка з його настроями і прагненнями, що особливо помітно в Шевченковому 43-ому псалмі, що являє собою майже оригінальний твір, у якому злито воєдино мотиви аж трьох Давидових псалмів – 42-го, 43-го і 44-го. До того ж у Шевченковому творі, так би мовити, ущільнено й увиразнено ідею боротьби з поневолювачими. Аби в цьому переконатись, досить хоч би порівняти закінчення 44-го псалма Давида і Шевченкового 43-го псалма-переспіву. У Давида:

     “Устань! Чому спиш, Господи! Прокинься! Не відкидай навіки! Чому обличчя твоє ховаєш, забуваєш наше горе й гніт наш? Душа бо наша у поросі простерта, до землі прилип живіт наш. Устань нам на допомогу і визволь нас твого милосердя ради”.

     У Т.Шевченка: 

     “...встань же, Боже,

     Вскую будеш спати,

     Од  сліз наших одвертатись,

     Скорби  забувати!

     Смирилася душа наша,

     Жить  тяжко в оковах!

     Встань  же, Боже, поможи нам

     Встань  на ката знову”. 

     Ідея, висловлена в псалмі-переспіві словами  “встать на ката знов”, спалахне ще сильніше у Шевченковому “Заповіті”: 

     ... Вставайте, Кайдани  порвіте,

     І вражою злою кров’ю

     Волю  окропіте! 

     У “Заповіті” заклик до збройної боротьби очевидний. Що цей заклик Т.Шевченко виснував із книги псалмів, теж простежується без особливих труднощів. Надто коли згадаємо, що дата написання псалмів-переспівів позначена 19-им грудня 1845 року, а під “Заповітом” стоїть дата 25-го грудня. І переспіви псалмів, і “Заповіт” писалися в одному й тому настроєвому кліматі, коли автор був поринув у зміст Святого Письма.  У тріумфальному 149-ому псалмі Давида мовиться: “Хай хвала Божа буде на устах у них і двосічний меч у руці в них, щоб між народами вчинити відплату, між племенами – покарання; щоб суд написаний над ними учинити”. Саме цим псалмом Т.Шевченко завершує свій цикл переспівів, саме цим псалмом наш національний Пророк підносить до апогею біблізоване освячення ідеї активної національно-визвольної боротьби. 

   Бог кара неправих,

   Правим  помагає.

   Преподобнії во славі

   І на тихих ложах 

   Радуються, славословлять,

   Хвалять ім’я Боже,

   І мечі в руках їх добрі,

   Острі обоюду,

   На  отмщеніє язикам

   І в науку людям.

   Окують  царей неситих

   В залізниє пута

   І їх славних оковами

   Ручними окрутять,

   І осудять губителей

   Судом своїм правим.

   І вовіки стане слава,

   Преподобним слава. 

      Таке  біблійне підгрунтя Шевченкогово “Заповіту”.

      Український національний діяч, лідер есерів Микита Шаповал у промові на шевченківських святах 1918-го року про релігійність Т.Шевченка говорив так:

      “Я не знаю в світовій народній поезії другого подвижника з таким високим тоном страждання, з такою красою подвигу за страждущих і обременених, такого близького до Христа, як поет Шевченко, Шевченко і справді був наповнений побожним почуванням до Христа і Його Матері... Пишучи свої божественні плачі, Шевченко очей не зводив з духовного образу Христа...”.

     Треба відмітити, що Шевченко виразно оцінив роки 1843-1845 як особливі у його творчості. Десь при кінці 1845 р. і на початку 1846 р. у Козачковського в Переяславі, після видужання з важкої недуги він склав великого формату і гарно технічно виконаний альбом своїх творів, якому і дав назву “Три літа”, себто роки 1843, 1844 і 1845. У цей збірник увійшло 23 твори на загальноукраїнські суспільно-політичні теми, з яких найраніший (9 жовтня 1843 р.) — це “Розрита могила”, а найпізніший (з 25 грудня 1845 р.) — “Заповіт”.

     Альбом  “Три літа” відкриває Шевченків малюнок пророка, на зворотній сторінці — автопортрет (властиво автошарж) Шевченка, а потім після заголовної картки, де, як у більшості заголовків у тім альбомі, букви виконані в стилі урочистого каліграфічного півуставу сімнадцятого століття, на сторінці третій поміщено рядки із Старого Завіту (церковнослов’янською мовою), названий поетом як “Молитва Ієремії пророка”: 

   Отцы  наши согрЂшиша, і  нЂсть ихъ,

   Мы  же беззаконія ихъ  подяхомъ.

   Рабы обладаша нами, избавляющаго

   НЂсть оть руку ихъ.

   Князи въ рукахъ ихъ повЂшены быша,

   СтарЂишины  не прославышася.

   Избранніи плачь подяша, и  юноши

   В кладъ изнемогаша.

   И старцы отъ вратъ  оскудЂша, избранніи

   оть пЂсней своихъ умолкоша. 

     Не  випадково, що Шевченко зібрав свої твори в альбомі з багатомовним заголовком “Три літа”, вибравши для нього титульний поргрет пророка, очевидно Єремії, та епіграму із п’ятої глави його плачу. Там подана трагічна ситуація євреїв, що за гріхи батьків попали під зверхніх чужинців. Оті ж колишні раби тепер володіють євреями. Князі їхні повішені, старшини на мають визнання, молодші забрані на примусові роботи, а вибрані поети-пророки замовкли.

     Очевидно  ситуація ассирійської неволі євреїв тепер повторилася на Україні з українцями-козаками після ліквідації Гетьманщини. Тільки слово поета-пророка може спасти його нарід. Після тяжкої хвороби виздоровілий поет Шевченко приймає на переломі 1845-1846 років рішення. Так, як у 1843 р., після чотирирічного вагання, боротьби між своїми двома покликаннями він вирішив замінити палітру художника на перо національного поета, так тепер, три роки пізніше, він зрозумів, що його завдання далеко вище: він усвідомив собі, що він не тільки поет, він — натхненний провідник, він — пророк, Єремія України. Тому він вмістив після портрета Єремії та його слів свій автопортрет, за яким слідують його, Тарасові слова — об’явлення, з яким він звертається до свого занімілого народу, щоб його розбудити, надихнути до визвольної дії.