Т.Г.Шевченко - національний Пророк

     Згадаймо  Шевченкову сатиричну комедію “Сон” (“У всякого своя доля”), написану 1844 року. Багато людей знає напам’ять знамениту картину шалу людиноненависництва і злобного здирництва у Російській імперії: 

   Той мурує, той руйнує,

   Той неситим оком

   За  край світа зазирає,

   Чи  нема країни,

   Щоб загарбать і з  собою

   Взять у домовину.

   Той тузами обирає

   Свата в його хаті,

   А той нишком у куточку

   Гострить ніж на брата.

   А той, тихий та тверезий,

   Богобоязливий,

   Як  кішечка підкрадеться,

   Вижде нещасливий

   У тебе час та й запустить

   Пазурі  в печінки, —

   І не благай: не вимолять

   Ні  діти, ні жінка.

   А той, щедрий та розкошний,

   Все храми мурує;

   Та  отечество так  любить,

   Так за ним бідкує,

   Так із його, сердешного,

   Кров, як воду, точить!..

   А братія мовчить собі,

   Витріщивши  очі! 

     Розуміється, що в імперії з таким ладом і при таких порядках народний співець, а надто християнин, закликає схаменутися. На цей заклик урядовці, що сидять при кермі імперії знають, що відповідати: 

   “Нехай, — каже, —

   Може, так і треба”.

   Так і треба! бо немає

   Господа на небі!

   А ви в ярмі падаєте

   Та  якогось Раю

   На  тім світі благаєте?

   Немає! немає!

   Шкода й праці… 

     Отже, Т.Шевченко вкладає в уста верховодів імперії заперечення Бога і глузування з віри та молитов уярмленних людей. Але у цій же поемі поет у по-синівськи сердечному зверненні до безталанної України вказую Матері-Вітчизні на життєдайний і непохитний орієнтир: 

   ...Моя  нене,

   Удово небого,

   Годуй діток; жива правда

   У Господа Бога. 

     Аналізуючи  поему “Сон” ми доходимо висновку, що поет вимагає від усіх, щоб визнавали Бога, мали Бога в серці, мали сумління та жили по-Божому.

     У боротьбі за утвердження правди, справедливості поет орієнтується на єдиного правдивого Бога, бо справедливість у нього одна для всіх людей, для всього людства. Т.Шевченко не знає окремої правди для імператорів, а іншої для поневолених; ніхто не знайде в Шевченка й натяку на те, що нібито існує одна “правда” для українців, інша – для москалів, а ще інша – для киргизів... Ні, від молдованина до фінна – усіх людей земної кулі наш Пророк ладен зогріти однією, Божою Правдою.

     Устремління до Божої “живої правди”, тобто до Правди життєдайної, Правди життєствердної, Т.Шевченко вбачає найвищий сенс життя і єдину умову щастя людини. Чим прикріше, чим болючіше вражає поета сувора дійсність відступством від правди Господа Бога, тим сильніше “думи душу осідають, і капають сльози”, тим щиріше йому “хочеться сповідатись, серце розповити” і тоді його уста шепочуть чисту молитву: 

   Боже  милий!

   Як  хочеться жити,

   І любити Твою правду,

   І весь світ обняти!

   (“Ми восени таки похожі...”, 1849)

     Т.Шевченко вже якихось півтораста років  викликає подив і захоплення своєю  непохитною впевненістю у визволі людини. Звідки йде ця впевненість Шевченкова? “Милосердний Бог – моя нетлінна надія”, - записав поет у 1857 р. у своїм “Щоденнику”.

     Саме  універсальна зорієнтованість на Бога уможливила Шевченкові виробити у своїй творчості концепцію самостійності соборної християнської держави українського народу, за яку боролися й віддавали своє життя найкращі сини й доньки України.

     Наприкінці життя, будучи недужим і передчуваючи смерть, Т.Шевченко пише 14 лютого 1861 року вірш “Чи не покинуть нам, небого”. У вірші поет відверто мовить, що йому прийшла пора вирушати “в далеку дорогу на той світ”. І на тій останній дорозі орієнтир для ньго залишився той самий, що провадив його протягом усього життя: “до Бога почимкуємо спочивать”, - спокійно каже він своїй душі... 

   ...Нескверними устами

   Помолимось  Богу,

   Та  й рушимо тихесенько

   В далеку дорогу...

   (“Чи не покинуть нам, небого...”) 

     Так, 14 лютого 1861 року, за 12 днів до відходу  у вічність рука Тараса Шевченка останній раз у своїх віршах написала слова  “Бог” і “помолимось”.

     А варто нагадати, що про Бога поет згадує у 143-ох поетичних творах 600 разів, що в 17-ти поетичних творах наявні довші поетичні молитви, що в 150-ти творах знаходимо такі вислови, як “Богу молитися”, “Господа благати”, “Бога благати”; крім цього, слова “молитва” і “молитися” в різних формах зустрінемо в “Щоденнику” 19 разів, у листах – 25 разів.

     Молитва – це універсальна, споконвіку відома людині форма зв’язку із Богом, це розмова з Богом. Віруючі люди не сумніваються в силі молитві. Ось чому наш Пророк заповів українцям: 

   Смирітеся, молітеся Богу

   І згадуйте один другого.

   Свою  Україну любіть,

   Любіть  її... Во время люте,

   В останню тяжкую минуту

   За  неї Господа моліть.

      (“Чи ми ще зійдемося знову?” 1847р.) 

     Образ кобзаря Перебенді з певним застереженням  можна порівняти з образами біблійних пророків. Як вони, пророки, так і Шевченків кобзар іде від Бога до людей; як вони, так і він, рятує свій народ, свою націю від падіння, від духовного розтління. Сліпий кобзар бачить більше, краще і глибше, ніж люди. Він бачить зором душі, а це інший зір, духовний зір. Тільки цим духовним зором можна бачити непохибний орієнтир життя і твердо проголошувати невмирущі слова нашого національного Пророка: 

Ми  віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане  правда! Встане воля!

І тобі одному

Помоляться  всі язики

Вовіки  і віки.

(“Кавказ”, 1845 р.) 

Спадкоємець християнства 

     Релігійна свідомість людини починає формуватся у відповідному середовищі ще в колисці. Батьки організовують хрищення немовляти  й тим самим визначають прилучення людини насамперед до Христової Церкви взагалі, а разом з тим до тої чи іншої християнської конфесії та обряду. Отже, де був хрищенний Т. Шевченко: у Православній Церкві чи в Греко-Католицькій, або, як казали в 18.-19ст., Руській Католицькій Церкві?

     Дитину  ввели в віру 28 лютого. Христив його священик Алексій Базаринський, а хресним батьком був селянин із Моринець Григорій Дяденко. Слід мати на увазі, що населення Правобережжя, зокрема правобережної частини Київщини (крім Києва), Черкащини, Уманщини було католицьким до 1829р. якщо не в переважній більшості, то дуже в значній частині. Побутує хибне уявлення, нібито Українська Католицька (ще “Греко Католицька”, “Уніатська”) Церква утвердилась тільки на Галичині й Карпатській Україні, а на Наддніпрянщині ніколи не мала впливу. Українська Католицька Церква свого часу розпросторила свої впливи дуже широко, навіть в самому Києві більшість парахвій були – уніатські. В Києві жив і один з уніатських єпископів. Що можна в цьому відношенні говорити про село Моринці Звенигородського повіту 1814 року? Отож враховуючи те, що до 1768 року ніяких конфесійних змін у с. Моринцях бути не могло, - то можемо впевнено твердити, що дід Тараса, Іван Андрійович, 1757 року народження (прожив 115 років) і баба Марфа 1766 р. народження були греко-католиками.

     Перші відомості про Церкву, про вчення Христа, про християнську мораль хлопчик  Тарас одержав від дуже релігійного тата, який вдома по неділях і по святах читав вголос Св. Письмо та оповідання про життя святих. Тарасів тато мав власні книжки “Київський патерик” і “Мінеї”. Релігійні погляди, християнське світобачення, християнський спосіб мислення Тарас засвоював і від діда, від рідні, від односельчан, тобто від тих, в оточенні кого зростав, чий світогляд засвоював, як повітря.

     Сюди  слід віднести і світоглядні настанови фольклору, звичаїв і національної обрядовості, бо саме від названого середовища, від тих людей Тарас і переймав фольклор та християнські звичаї.

     Слово “християнство” у мовленні українців мало не вузько-конфесійне, а загальне означення для “православних”, “католиків”, навіть для прихильників сектантських об’єднань. Ідучи за цією національною традицією, Т.Шевченко ніколи не виявляв замкненості при розв’язанні світоглядних проблем, прислухувався до міркувань польських, чеських, французьких, німецьких мислителів, зокрема тих, чия католицька орієнтація була чітко виражена.

     Київське  християнство ще від часів митрополита  Іларіона і печерських подвижників віри відзначалося чистим, погідним українським патріотизмом. Боротися за Україну у свідомості народної маси означало боротися за Христову віру, а Церква вважалася і храмом Божим, і національною святинею. Такий погляд Тарас Шевченко перейняв от свого оточення ще з дитинства, такий погляд наскрізь проймає всю творчість поета, такий погляд висловив він стисло в одному офіційному клопотанні в кінці 1844 року. Він писав, що в Україні “збереглися до цього часу численні сліди вікових потрясінь, які колись цей край переніс у безперервній боротьбі за віру і незалежність із іноплемінними хижими сусідами”.

     Як  спадкоємець і поборник київського християнства, Т.Шевченко упоминав українців, які опинились на роздоріжжі історичного  вибору, і подібно, як і його сучасник галицький публіцист, греко-католицький священик Й.Лозинський, грозив Господньою карою за зречення від Матері-України: 

   ... Хто матір забуває,

   Того  Бог карає,

   Того  діти цураються,

   В хату не пускають.

   Чужі  люди проганяють,

   І немає злому

   На  всій землі безконечній

   Веселого  дому.

   (“І мертвим, і живим...”, 1845 р.) 

     Коли  в кінці 1858 року у редагованому В.Зотовим  часописі “Иллюстрации”, що виходив  у Петербурзі, було опубліковано протижидівський  опус, Шевченко разом із Костомаровим, Кулішем, Номисом і Марком Вовчком підписав рішучий протест проти цькування євреїв як нації.

     Український християнський патріотизм визнає братами  у Христі людей усіх національностей, а звідти – визнання прав української  людини в тій же мірі, що й людини іншої національності. Український християнський патріотизм відкиає національну пиху, як і зневагу до інших націй.

     У формування релігійного світогляду Т.Шевченка, зокрема в дитячі роки, велику роль відіграла теж сільська церква, відправи в ній, проповіді сільського священика. Відомо, як глибоко западає в душу те, що людина, а надто натура емоційна, сприймає в дитинстві. Внаслідок частого, багаторазового читання хлопчик Тарас так глибоко пройнявся змістом Псалтиря, що згодом, у зрілому віці, поет Шевченко виявив особливий сентимент до Старого Завіту, зокрема до Давидових псалмів, які залюбки переспівував. Дещо довідався у школі від вчителів-дяків, із читання книжок. А читав же і Григорія Сковороду.

     Будучи  підлітком, Тарас ходив із сестарми молитися до Лебединського монастиря, що був заснований у 1779 році як жіноча обітель. Там слухав оповідання стареньких ченців, серед яких були й ті, що своїми очима бачили Коліївщину 1768 року.

     Досліджуючи процес формування релігійного світогляду Т.Шевченка, мусимо визнати, що в цьому  процесі найголовнішим є Святе Письмо, Старий і Новий Завіт. “Новий Завіт” я читаю з благовійним трепетом”, - писав він 1850 року.