Філософема бентежної душі в романі Альфреда де Мюссе «Сповідь сина віку»

 

2.2. Переосмислення  поглядів та справжня бентежність

Найголовніша  проблема у житті – це

страждання, які заподіюєш,

 і найбільш витончена філософія

не здатна виправдати людину,

яка пошматувала  серце, що його кохало.

Бенжамен Констан

 

Втрата батька стала ключовим моментом для того, щоб знову кардинально змінити життя і свій погляд на нього. Тому, після життя повного вогню та творчих і неординарних у своїх бажаннях людей, Октаву захотілося тихого, спокійного життя людини, де кожий день у своїй банальності буде схожим на попередній. Цей порух його душі є дуже логічним, адже людина не може житии у постійному напруженні, і настає момент, коли людина кидає усе заради спокою, або ж їде кудись, де не бачитиме те ж саме, на що вона дивилася підчас своїх періодів активності. Для головного героя ця зміна проявилася у тому, що колись завсідник «свіцької тусовки» та бабій, з цього моменту почав дуже спокійне життя у селі, життя, де він мав відновити свої сили та переосмислити велику кількість ідей. Тепер Октав не творить життя, що базується на постійній дії, він лише пассивно споглядає та роздумує.

Також ліричний герой згадував про те, якою людиною був його батько, і вирішив наслідувати  певні його звички, наприклад, як любив це робити його тато, ліричний герой вирішив залишитись у цьому маєтку на літо. Читаючи батькові папери, він почав краще розуміти інший тип людей: тих, що величні у своєму спокої, у своїй впевненості щодо завтрашнього дня, у благочесті та повазі до ближнього свого. Саме зараз юнак знову відчув щастя, щастя здобуте через страждання та помилки, вистрадане щастя, щире. Поступово Октав почав спілкуватись з іншими людьми крім себе та слуги батька.

Одного разу головний герой  побачив жіночу постать яка його зачарувала своєю легкістю та добротою по відношенню до інших істот, як з'ясувалося, її звали мадам Пірсон, вона вдова, і, найголовніше, утілює в собі усі пріорітетні риси, що зараз так цінить Октав. І скоро відбулося неочікуване знайомство в домі фермера, де ця чарівна пані рятувала життя дружині вищезгаданого фермера. Герой побачив її зблизька, і хоча він не вважає її красунею, але внутрішнє світло доброї людини, яка здавалося б допомогти будь – кому, трохи пізніше він зрозумів, що вона є розумною. Саме ця жінка стала для головного героя причиною правдивої бентежності, адже він одразу зацікавився нею, пізніше закохався. Історія їхніх відносин не була легкою та казковою, тому Октав постійно переживав, хвилювався та міркував.

Поступово саме ця жінка  починає уособлювати в собі усі  іпостасі Жінки: мати, сестра, кохана та жадана жінка, і, вже набагато пізніше, коханка. Саме їй можна довірити усі свої переживання, розповісти про усі свої страждання, поділитись своїми бажаннями. Нове кохання, Октав відчуває крила у себе на спині і завжди летить тільки до цієї жінки, вона має допомогти йому стати кращою людиною. Неприємним же було те, що їй не треба було б цього кохання, адже, впевнена у своїх почуттях, стримує як може розвиток їх відносин від дружніх до любовних, адже мадам Пірсон є дуже розумною та мудрою, і вона бачить усі його недоліки, але мало що може вдіяти, бо вона розуміє проблему головою, але відчуває зовсім інше. Та Октав, коли чогось хоче, таки може зробити так, щоб усе відбулося, та попри усю його видиму настирливість, сам Октав до кінця ні в чому не впевнений, і навіть роздумує над тим, що платонічні стосунки з цією жінкою – все, що він може отримати і більшого йому не потрібно, згадуючи при цьому Лабрюйєра, який казав, що головне – просто бути поруч з коханою людиною. Врешті – решт після численних роздумів щодо вирішення цієї дилеми, пані Пірсон розриває їх стосунки, щоб не було гірше, та на своє щастя та нещастя одночасно, Октав, після того, як знову звинуватив жінок в усіх гріхах, вирішив, що його кохана йому дійсно потрібна, спромігся таки показати мадам, що вона для нього дуже важлива. Тому тепер вона приймає його таким як він є: «- Невже це так важливо? – спитав я сміючись. – Ви ж бачите, що я підшучую над нею та роблю усе, щоб змарнувати час.

• Ах, мій друже, - Відповіла Бригитта, - у цьому й нещастя, що вам потрібно марнувати час»[7]. Ця надзвичайно інтелектуально обдарована жінка розуміє, що Октав є сином сином свого віку, людиною, що ставить свою розтерзану свідомість понад усе, будь – яка його одержимість буде для нього важливішою за неї: «Коли ти робиш мені боляче, я перестаю бачити у тобі коханця, ти стаєш для мене хворою, недовірливою або упертою дитиною, і мені хочеться вилікувати цю дитину, для того, щоб знову знайти того, кого я кохаю і хочу завжди кохати». Тож, постає історія кохання грішника і праведниці, людей з абсолютно різними світоглядними поглядами.

Життєвий досвід головного  героя ґрунтується на тому, що не існує доброчесних людей, тому Октав  починає шукати підтвердження цієї системи в особі мадам Пірсон: «Від сумніву до заперечення – один крок. Філософ та атеїст – рідні брати. Сказавши Брігітті, що її минуле бентежить мене, я дійсно почав сумніватись у ньому, а почавши сумніватись, я припинив віру у його невинність»[7].

Слід звернути увагу на той факт, що, почавши знову бентежитись, юнак чудово розумів увесь абсурд своєї поведінки: «Людський мозок  настільки чудернацький, що він може створювати з того, що він бачить, та, не дивлячись на те, що він бачить, сотню причин для страждань»[7].

 Саме тому Октав  ініціює подорож до Швейцарії  через Париж. Та вона не змогла  відбутися, адже юнак погрузився  у звинувачення своєї дами  щодо її зради, також численні  зустрічі з «коханцем» пані  Пірсон, призвели до того, що він  вирішив відверто з’ясувати стосунки з цією жінкою. І він вилив на неї увесь бруд своїх безпідставних підозр та наклепів.

 Усю катастрофу свого  становища молодий чоловік зрозумів  після цього: «Подібно до плугатаря, що рахує колосся після грози, що залишилися на спустошеному полі, я заглянув у глибину самого себе та спробував виміряти глибину завдвного мною зла. Зарадити нічим неможливо – я тут же зрозумів це. Бувають страждання, сама надмірність яких показує нам, що це межа, та чим сильніше сором та каяття мучили мене, тим сильніше я відчував, що після подібної сцени нам залишилось лише одне - розлучитись».

Октав занадто пізно зрозумів хибність своїх висновків, тому він  зрозумів, що усе пішло шкереберть саме через ного: «Робити зло! Це є та роль, що провидіння обрало для мене. Це я мав робити зло, хоча у моменти ярої несамовитості совість усе ж пошепки промовляла до мене, що я добрий!»[7].

Юнак повідомив свою кохану про те, що вони розходяться, вважаючи за потрібне визнати, що фіаско у відносинах з його сторони завжди буде неминучим: «Ви, мабуть, страждатимете довго, я  страждатиму усе життя, та ми обидва зцілимось: вам допоможе час, а мені – могила»[7].

Октав сам зрозумів, хай  і занадто пізно, той факт, що «хвороба віку» сильніша за нього і на її подолання не варто сподіватись, тому для нього найкращим виходом з цієї ситуації є втеча, яка допоможе почати нову сторінку його життя, у якому буде ще дуже багато таких «нових сторінок». Головний герой визнав себе слабшим за соціум і вирішив рухатися за течією.

 

Висновки

 

Бентежна душа є дуже цікавим явищем, спродукованим культурною епохою романтизму. Суть даного феномену в тому, що у зображенні людини акцент робиться на внутрішні переживання та роздуми. Слід зазначити, що людина є більшим чином соціальною ніж природною.

Головим конфліктом є бажання  досягти ідеалу та повна неможливість зробити це. Герой розуміє, що знаходиться перед цією дилемою, але вдіяти нічого не може, що теж додає бентежності. При цьому герой милується своїми стражданнями і вважає себе кращим та розумнішим за інших. Така людина є перенасиченою життям та власними перманентними рефлексіями і, звичайно ж, не може насолоджуватись життям у всій своїй повноті. У такого героя не буває гарного настрою. Він пливе за течією і «кричить усьому світу», що не хоче плисти за течією.

ХІХ сторічча було часом  саме такої бентежної людини у  пошуках свого власного Я; цей феномен зображувала велика кількість письменників – романтиків, наприклад лорд Байрон, Бенжамен Констан, Шатобріан, Альфред де Мюссе, Альфред де Віньї, Альфонс де Ламартін.

У найвизначнішому романі Альфреда де Мюссе «Сповідь сина віку», головний герой є яскравим «хворим» на хворобу віку. Октав – юнак, який вже перенасичений найрізноманітнішими насолодами, які може запропонувати суспільство та життя. Він починає «хворіти», бо це модно, тобто він просто наслідує своїх знайомих і, згодом, стає визнаним професіоналом цієї справи. Та потім він відчуває справжню бентежність душі через справжнє кохання. І потім головний герой виявляється нездатним побороти цю хворобу, яка вже стала невід’ємною частиною його єства, навідь заради кохання. І він покидає цю жінку, бо він безнадійний і нездатен пересилити себе. Важливою особливістю даного твору є те, що сам автор є людиною, хворою на цю хворобу, адже він щиро вірив у кохання, та, в той же час, усе глибше занурювався у гедоністичні настрої французької інтелігенції. Тому його твір є настільки глибоким – автор писав про те, що бентежило саме його.

Феномен бентежної душі у  творах Баойрона та де Мюссе вплинув  на стиль багатьох письменників у  різних країнах. Наприклад, у Росії  цю традицію перейняли Олександр  Пушкін та Михайло Лермонтов, у Польщі – Адам Міцкевич. Для Франції герой такого типу та глибокий психологізм вплинули на весь подальший розвиток літератури починаючи від реалізму і закінчуючи пост – модерном.

 

Список використаних джерел

 

1. Андреев Л.Г., Козлова Н.П., Косиков Г.К.“История французской литературы”, Москва: Высшая школа, 1987. - 542 с.
2. Де Ла Барт Ф. Разыскания в области романтической поэзии и стиля. т. I, Киев: Типография импер.Ун-та Св.Владимира, 1908.-507 с.
3. Де Ла Барт Ф. Шатобриан и поэтика мировой скорби во Франции. -Киев: Типография импер.Ун-та Св.Владимира, 1905.-500с.
4. Карельский А. В. «Романтизм периода Июльской монархии»

http://feb-web.ru/feb/ivl/vl6/vl6-1632.htm

5. Козлова Н.П., Петраш Е.Г.  “История зарубежной литературы ХIХ века” / Под ред. Н.А.Соловьевой. М.: Высшая школа, 1991.-637с.
6. Мухина Г.А.  Француз о французах: взгляд Шатобриана на ментальность своей нации, 1998 http://www.omsu.omskreg.ru/vestnik/articles/y1999-i1/a035/article.html
7. Де Мюссе Альфред «Сповідь сина віку» http://lib.ru/INPROZ/DEMUSSE/age_son.txt
8. Наливайко Д.С., Шахова К.О. «Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба романтизму»:. – К: Заповіт, 1997.-464 с.
9. Осмоловская И.Ю. «Болезнь века» в произведениях Альфреда де Мюссе "Исповедь сына века" и М.Ю. Лермонтова "Герой нашего времени"  http://festival.1september.ru/articles/418207/
10. Де Сталь  Анна-Луиза Жермена «О Германии» // Литературные манифесты западноевропейских романтиков, под ред. А. С. Дмитриева, М., Изд-во Московского университета, 1980.- С.383-391
11. Де Сталь Анна-Луиза Жермена «О литературе в её связи с общественными установлениями» // Литературные манифесты западноевропейских романтиков, под ред. А. С. Дмитриева, М., Изд-во Московского университета, 1980.- С.374-383
12. Montégut Emile “Nos morts contemporains”, Paris, 1883

http://www.cosmovisions.com/Musset.htm

13. de Musset Paul “Biographie d’Alfred de Musset”, Paris, 1877 http://www.cosmovisions.com/Musset.htm
14. Pelissier George “Biographical Note. Criticism and Interpretation”, Harvard Classics Shelf of Fiction, Volume XIII, Part 3, NY, 1917
15. Sainte-Beuve “Chateaubriand et son groupe littéraire sur l'empire. Tome II”, Paris: Calmann Levy, 1878.-456 p.
16. Sainte-Beuve “Portraits Contemporains”, Paris http://www.cosmovisions.com/Musset.htm