Філософема бентежної душі в романі Альфреда де Мюссе «Сповідь сина віку»

У романі «Сповідь сина віку»  Альфред де Мюссе з першої сторінки дає зрозуміти, як існує соціум, які настрої панують і що саме бентежить народ: а той не міг оговтатись, що після відчуття безмежної свободи думки, духу та тіла, після того, як душа та серце палали від безкраїх можливостей, після того, як люди зрозуміли, що можна перетворитись на Людей, що усі двері відчинені і людина своїми здібностями та талантами може прокласти собі шлях, стати ковалем своєї долі та свого щастя, як і Наполеон, що втілював у собі цінності свободи та піднесення над іншими, наступає період пустоти, апатії, абсолютного небажання робити щось (після Великої французької революції прийшов період Реставрації). Ті щойно здобуті цінності стали неактуальними, але перед людьми повстала дилема, адже, з одного боку, вони вже не можуть уявити своє життя без цих принципів, а з іншого, час показав повний крах та розчарування у тому, що раніше було стовідсотково правильним: «Вони народились у череві війни та для війни. П’ятнадцять років мріяли вони про сніги Москви та про сонце пірамід. Вони ніколи не виходили за межі своїх міст, але їм сказали, що через кожні ворота цих міст можна потрапити в одну з європейських столиць, і подумки вони володіли усім світом. І ось вони дивилися на землю, на небо, на вулиці та дороги: усюди було порожньо – тільки дзвін церковних колоколів лунав десь вдалечині»[7].

Цю ж ситуацію можна  розуміти і більш загально, тобто  у ній проявляється ностальгія за «славним минулим», бажання «світлого майбутнього» та великий знак питання там де є абсолютно незрозуміле та темне сьогодні: «…позаду – минуле, що зникло назавжди, але ще тріпотить на своїх руїнах з усіма пережитками віків абсолютизму, попереду – мерехтіння неосяжного горизонту, перші зорі майбутнього; а між двома цими світами… дещо буремне та хитке… - сучасний вік, що відділяє минуле від майбутнього, що не є ні тим, ні іншим, але схожий і на те і на інше разом, час, коли, ступаючи на землю, не знаєш, що у тебе під ногами – всходи чи руїни»[7].

Також тут можна побачити трагізм людського життя з  точки зору недосяжності ідеалу, адже коли кажуть, що ось цей самий  ідеал, то хочеться простягнути руку та схопити його, але це неможливо, і він залишаеться там де він був, як і людина, що ніколи не зможе поєднатись зі своїм ідеалом.

В такому стані непевності, байдужості, хиткості хоча б відносного спокою, люди починають створювати собі нові канони та ідеали: «Наш смак – еклектизм; ми беремо усе, що попадається нам на шляху: це за красу, те за зручність, одну річ за її старовину, а іншу саме за її потворність…»[7], тобто яскраво видно непевність та хиткість цінностей народу. У той же час еліта країни, що мала б потурбуватися про відновлення порядку вирішила замкнутись у собі та сповідувати повну відсутність того, що можна вважати моральними настановами: закритись у собі, не витрачати себе на відчуття, переживання, відносини з іншими людьми. Навіщо справжнє життя, алкоголь та куртизанки, випадкові знайомі та епатаж стануть найкращими друзями та радниками людства. Основним стало відкидання пошуку ідеального, почуттів; краще сумніватись в усьому, ховатись за презирством та зневагою до усіх та усього: «Це було якесь заперечення усього небесного та усього земного, заперечення, яке можна назвати розчаруванням… Подібно до того солдата, у якого колись спитали «У що ти віриш?»  - і який вперше відповів «У самого себе», - молодь Франції, почувши це питання, вперше відповіла «Ні у що»[7]. Це час, коли особистість ховається за сарказмом, грубістю та безсердечністю для того, щоб не витрачати себе та не виділятись надмірною кількістю емоцій.

У цій атмосфері живе Октав, молодий юнак, який вважає життя  чарівним, адже він закоханий у  свою коханку. Взагалі головний герой належав до типу юної людини з високими ідеалами, дуже чуттєвої, але в той же час пасивної, без характеру,при цьому дуже егоцентричної: «Мені тоді було 19 років, я ще не знав ніякого горя, не хворів; на вдачу був гордим та прямим; у мене було багато яскравих надій та не вмів стримувати порухи свого серця. Випите вино грало в мене в крові; то була одна з тих хвилин оп’яніння, коли усе, що бачиш та що чуєш, говорить тобі про твою кохану»[7].

Тема кохання для головного  героя є однією з центральних, і саме цей стан дуже сильно впливає  на нього: то заставляє переживати найкращі миті життя, то навпаки. Його знайомий Дежене так охарактеризував ставлення  юнака до кохання: «Ви вірите у кохання, описане романістами та поетами. Кажучи іншими словами, ви вірите у те, що кажуть на нашій планеті, а не у те, що на ній діється»[7]. Тобто кохання як абсолют, якого не може зустріти ніхто, це автоматичний програш у грі.

Та крім віри у вічні та благочесні цінності головний герой «мав схильність» до хвороби віку, до того, що душа не знає спокою: «Я багато читав, крім того навчався живопису. Я знав напам’ять велику кількість речей, але нічого не знав по – порядку, таким чином, голова моя була пустою, та, разом з тим, набрякла, як губка. Я по – черзі закохувався в усіх поетів, а через те, що був дуже враженим, то останній з прочитаних мною поетів завжди вселяв у мене нелюбов до усіх інших. Я зібрав цілу колекцію уламків, поки, нарешті, постійно поглинаючи у себе усе нове та незвідане і, тим самим втамовуючи спрагу, я сам не став уламком»[7]. Тобто головний герой, ототожнюючи себе з ліричними героями, розуміє, що основним його недоліком є те, що поки він не знайде свій шлях, свою долю, своє призначення, він буде «кочувати» у світі, причому як у зовнішньому, так і у своєму внутрішньому, адже  треба віднайти свій стрижень і себе самого. Це можна пояснити тим, що по – суті Октава не покинули ще дитячі уявлення про однозначність світу, він не задумувався над екзистенційними питаннями, його ще життя не «вчило»…

На противагу головному  герою мислить та існує мсьє Дежене, який вже зіткнувся з питанням визначення пріоритетів, і те, що він обрав вписується у загальну концепцію людини, що, за відсутності точки опори, знайшла для себе модель поведінки, «фальшиві» цінності та відсутність спокою та впевненості, ілюзію яких створює жорсткий контроль своїх емоцій, спирання на емпіричний досвід та скепсис по відношенню до усього пов’язаного з трансцендентністю, адже усі її поняття апріорі не можуть бути доведеними та підтвердженими. Для нього кохання і взагалі будь – яке поняття абсолютного неможливе, бо «шукати у повсякденні кохання подібне до вічних та найчистіших зразків це те ж саме, що шукати на міській площі жінок, так само гарних як Венера, чи вимагати, щоб солов’ї виспівували симфонії Бетховена»[7] та «досконалість, мій друже, так само не створена для нас як і безкінечність. Не треба ні в чому її шукати, не треба вимагати її від будь – чого, ні від кохання, ні від краси, ні від щастя, ні від доброчесності. Але треба любити її, щоб бути настільки доброчесним, гарним та щасливим, настільки це можливо для людини»[7].

 Октав «вперше захворів  на хворобу віка» саме через  віру у абсолют: його кохана коханка зраджувала йому з його ж кращим другом, через цю подію хлопець мав переосмислити багато істин, які раніше він вважав непорушними та пережити шок від цього: «Я не знаю про що я думав; я точно отупів та втратив здоровий глузд через невірність цієї жінки, яку я ніколи не ревнував і не підозрював у зраді… Я відчував себе так, наче мене вдарили дубиною по голові, і нічого не пам’ятаю з того, що творилося в мені, поки я продовжував сидіти на цій тумбі, хіба що – як я машинально підвів очі до неба і, побачивши зірку, що падає, поклонився цьому швидкоплинному світлу, що для поетів являє собою зруйнований світ, урочисто зняв перед ним капелюха»[7]. Ще гірше було від того, що він побачив, що людину не можна повністю пізнати, адже ці двоє були дуже близькими для нього людьми: друг, якого він знав з десятирічного віку та коханка, якій він повністю довіряв. Юнак порівняв цей новий досвід з рукопожаттям статуї з п’єси Тірсо де Моліни, що є дуже болючим та безжальним, холодним та, на відміну від Дон Хуана, не летальним.

Тут і починає у всій красі з’являтись протиставлення Октава – мрійника та  Октава бентежного, адже  він стає натурою, яка не може бути спокійною та виваженою, йому завжди потрібна зміна дій, постійний «екшн», адже навіть у стражданні, коли можна було б тверезо оцінити ситуацію, проаналізувати усе, що відбулося, він кидається як дикий звір: візит до коханки, дуель, істерики. Така поведінка спричинена віяннями соціуму, суть яких була зазначена раніше.

Саме в ці миті відбудеться  розрив між внутрішнім світом головного героя та його образом у житті, тобто те, що йому справді цікаве буде відкинутим, зовні головною його ціллю ставатиме епатаж. У цьому йому «допоміг» Дежене, ще наочніше показавши Октаву утопічність його поглядів: «Навіть якщо б ваша коханка ніколи вас не обманювала і якщо б тепер вона кохала вас одного, подумайте, Октаве, яким ще далеким від досконалості було б її кохання, яким би воно було земним, маленьким, скутим законами лицемірства світу. Подумайте про те, що до вас нею володів чоловік, і навіть не один, а декілька, та ще інші володітимуть нею після вас.», а також «Не змішуйте вино з оп’янінням, не вважайте божественною чашу, з якої ви п’єте божественний напій. Якщо знайдете її ввечері пустою та розбитою, не дивуйтесь…»[7].

Дуже цікавим є другий урок, який Дежене приготував для свого  друга:  прослухавши як Октав вихваляє красу його коханки, ввечері відправив  її майже голою до спальні свого  друга з букетом на якому написано «Октаву, від його друга Дежене з  умовою відплатити тим самим», в  іншому разі, він відішле її до Парижа, прямо в обійми бідної матері. І Октав зрозумів, що суть уроку, який йому важливо засвоїти – треба навчитись використовувати бездушно та холоднокровно, а не закохуватись. Дежене показує це наочно, адже у нього з цією жінкою «взаємовигідні відносини»: він її використовує для задоволення своїх примх та потреб, а вона живе за його рахунок, утримуючи й мати. Його друг – людина, яка має людей, що від нього залежать за речі, що мають виконувати «міссію», яку визначив саме він. Емоції ним не приймаються до уваги, адже абсолютно зрозуміло, що ця ситуація є неприємною для усіх її учасників, а для дівчини ще й принизливою, але вона сама свідомо обрала для себе таке життя, життя непевне, без гарантій, нетривке, але яке дає їй оплату певних її бажань.

 Тут ліричний герой  має зрозуміти, що категорії  «доброго» та «поганого» не  можуть бути орієнтирами у  суспільстві, де усі не є  задоволеними, де люди мають шукати  для себе не найкращий, а найменш поганий спосіб життя, незалежно від того, чи ти король, чи ти якийсь безхатченко. Крім того, все одно усі помруть і те, що наживеться у житті не можна забрати з собою. Саме тому тепер девізом Октава є «Усьому та всім – одне: одна доля праведнику та грішнику, доброму та злому, чистому та нечистому, тому, хто приносить жертву і хто ні; як доброчесному та ні; як тому, хто клянеться і хто боїться клятви»[7]. Адже, незалежно від того, якою є основна концепція буття – егоїстична чи альтруїстична – людина не може сама вирішити свою долю, бо лише доля знає майбутній шлях.

Та ні в якому разі Октав  не зможе добути радість подібним чином, адже те, що далі його займає не є вирішенням проблеми, він просто почав втікати від себе. І тепер у головного героя основна увага його думок приділятиметься опозиції ідеального та реального: «Дивна річ! Коли гордість підбурювала мене, я намагався уславитися таким, яким я насправді не був. Я хвалився вчинками, гіршими ніж ті, які я здійснював насправді, і я знаходив у цих хвастощах своєрідне задоволення, змішане зі смутком. Якщо я насправді робив те, про що розповідав, то не відчував нічого, крім нудьги, але, якщо я вигадував яке – небудь навіженство, історію про яку – небудь гульню чи розповідь про оргію, на якій мене не було, мені чомусь здавалось, що я відчуваю себе більш задоволеним»[7].

Тим часом змінюється його ставлення до соціуму, адже якщо раніше він не стикався з його «закулісним життям», то тепер він побачив усю «красу» його середи існування, усього того, що він сам, Октав, тепер уособлював і сам: «Світ, - казав я собі, - називає свої рум’яна доброчесністю, свої чотки – релігією, свій плащ, що волочиться – благопристойністю. Честь та моральність – його покоївки; він п’є у своєму вині сльози нижчих духом, які в нього вірять; поки сонце на небі, він прогулюється, потупивши погляд; він ходить до церкви, на бал, на світські збори, а коли наступає вечір, він розв’язує пояс своєї сукні, і тоді бачиш вакханку з ногами козла». Тобто і сам герой розуміє, що його життя по суті є ні чим іншим як фікцією, пустотою, нічим, що успішно замінило усе. Завдяки своїм екстравагантним вчинкам, Октав заслужив собі славу «світського лева» на цьому ярмарку марнотратства, та поруч із епатажем є і моменти духовного розвитку: серед тих «розпусників» були люди дуже творчі, які відчувають прекрасне, і, іноді, вони збирались невеликою компанією та слухали чарівний спів, що задіває найпотаємніші струни душі, або ж хтось зачитував надзвичайно душевні та чисті вірші Ламартіна, і вони плакали. Це була чи не єдина можливість не кривити душею та відверто відчути усю соціальну ситуацію, юнаки могли дозволити собі бути відвертими перед іншими людьми. Та це лише на хвилини, після «одкровення» вони знов одягали маску людей без серця, без душі, без принципів і продовжували переконливо грати саме цю соціальну роль.

Не полишають героя  і роздуми про кохання взагалі  і конкретно про той випадок, що кардинально змінив його життя. Ліричний герой вирішив залишатись ліричним тільки глибоко в душі, показуючи людям «маску», проте той факт, що ним знехтували як чоловіком, є причиною того, що в усіх його витівках можна побачити бажання утвердитись саме у тій іпостасі в якій його принизили, саме тому найбільше задоволення він отримує від утвердження образу спокусника, справжнього чоловіка, як йому здавалось. Та при цьому Октав не міг прийняти усі принципи такого життя, адже для цього він занадто багато думав над тим, що відчуває, і перманентна рефлексія показувала усю прірву в ньому, між тим мрійливим хлопчиком та новим Казановою, але він не міг відмовитись від жодного з цих станів, адже він, Октав є саме таким, повним суперечностей, незрозумілих ідей та сподівань. Саме тому йому було не дуже комфортно спілкуватись з людьми, які живуть лише для того, щоб показати як їм нудно, наприклад, коли герой побачив дівчину Марко, він був зачарований її зовнішністю, проте, спостерігаючи за нею та спілкуючись з нею ближче, побачив людину, якій нічого не хочеться, яка й пальцем не ворухне, щоб ніхто не подумав, що її щось цікавить. Не можна сказати, що зовні він мав краще амплуа, або ж Дежене та його знайомі були ангелами, та він звик до цього, та, побачивши усі негативні риси людей свого типу, накопичилася критична маса внутрішнього напруження та невдоволення, усього того, що бентежило його всередині. Саме погляд зі сторони допоміг йому оцінити усю помпезність форми та порожнечу змісту свого власного життя. Октав зрозумів, що обраний ним шлях не можна далі продовжувати.

У час його палкої промови з цього приводу на головного героя очікувала ще одна звістка – тяжка хвороба власного батька. Він зразу ж їде з Парижа до батькового маєтку та, нажаль, не застає його в живих. Для Октава це дуже важкий удар, адже, не дивлячись на те, що він давно живее сам, він знав, що є батько, який його підтримає, а тепер він один на один зі своєю розтерзаною душею: «Якими б не були страждання, що були спричинені нашими пристрастями, неможливо порівнювати гіркоту життя з горем, що визване смертю. Перше, що я відчув, сидячи біля батькової постілі, було усвідомлення того, що  я нерозумна дитина, який ще нічого не спробував і нічого не знає. Разом з тим, ця смерть викликала в моєму серці відчуття чистого фізичного болю, і часом я ломав собі руки з відчаю, наче недосвідчений юнак, що раптово пізнав увесь тягар життя»[7].

Абсолютно зрозумілим є той  факт, що дане захворювання не є природним, і його причини варто шукати у житті суспільства, а саме у суспільній моралі, для якої «золотим» є поєднання маски та гедонізму у найнищих його проявах.