Банківське інвестиційне кредитування: проблеми та перспективи розвитку

S = P(1 + ni),              (2.2)

де S — сума виплат по кредиту з урахуванням початкового боргу; P — початковий борг; n — строк позички в роках, або відношення періоду користування позичкою в днях до кількості днів у році (360 або 365); i — річна ставка відсотка.

У разі, коли нараховані суми відсотка за кредит не виплачуються кредитору, а збільшують основну суму боргу, використовується складний відсоток. У разі застосування цього методу розмір нарахованих коштів включається в заборгованість і на них продовжує нараховуватися відсоток. Формулу для нарахування складних відсотків та визначення загальної суми заборгованості можна подати в такому вигляді:

а) за постійної ставки відсотка

S = P(1 + i)n;              (2.3)

б) за змінної ставки відсотка

              (2.4)

де S — сума боргу через k років; P — обсяг наданої позички;
nk — строк позички в роках; ik — річна ставка відсотка.

При нарахуванні складних відсотків кілька раз на рік розглянута вище формула матиме такий вигляд:

S = P(1 + i : m)n m,              (2.5)

де m — кількість періодів нарахування відсотків.

У розвинутих країнах використовують такі методи розрахунку відсоткових ставок [6, с. 229—235].

1. Нарахування відсотків за принципом «вартість плюс». При нарахуванні відсотків банк повинен керуватися вартістю залучених коштів та операційними витратами банку. Це означає, що банки встановлюють ставку за кредит за принципом «вартість плюс» на основі таких компонентів:

 вартість залучення відповідних ресурсів для банку;

 банківські операційні витрати;

 компенсація банку за рівень ризику невиконання зобов’яза­нь позичальника;

 бажана маржа прибутку за кожним кредитом для здійснення достатніх виплат на користь акціонерів банку.

Модель нарахування відсотків подано на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Нарахування відсотків за принципом «вартість плюс»

Кожен з наведених компонентів може бути вираженим у формі річних відсотків відносно суми кредиту. Наприклад, у банк надійшла заявка на одержання кредиту. Банк може залучити кош­ти на депозит під 10 % річних, операційні витрати з аналізу, видачі та контролю оцінюються в 2 %. Кредитне управління може рекомендувати додати 2 % для компенсації ризику за несвоєчасне погашення кредиту, крім того встановлюють на рівні 1 % бажану маржу прибутку. Таким чином, банк запропонує кредит позичальнику за ціною 15 % (10 % + 2 % + 2 % + 1 %).

2. Модель цінового лідерства. Одним з недоліків моделі «вартість плюс» є те, що банк повинен точно знати свої витрати для нарахування відсотків без урахування фактора конкуренції з боку інших кредиторів. Тому у банківській практиці з’явилася нова модель — «цінового лідерства», в основі якої — базова, або довід­кова, ставка «прайм-рейт», що є найнижчою відсотковою ставкою, яку пропонують найбільш кредитоспроможним клієнтам за короткостроковими кредитами. На світових фінансових ринках такими є ставки ЛІБОР (London Interbank Offered Rate — LIBOR), ЛІБІД (London Interbank Bid Rate — LIBID), ФІБОР (Frankfurt Interbank Offered Rate — FIBOR) та ряд інших. Ставку щорічно розраховують за формулою простої (незваженої) середньої ариф­метичної з індивідуальних ставок групи провідних банків.

Ця модель найбільш притаманна інвестиційним кредитам, бо включає премію за ризик, пов’язаний із строковістю кредиту, оскільки за довгостроковими кредитами банки можуть понести більші збитки, ніж за короткостроковими. Розмір премій за ризик визначається банком у кожному конкретному випадку окремо.

3. Особливості інвестиційного кредитування та проблеми його розвитку в Україні

Особливої актуальності набувають проблеми і перспективи щодо використання інвестиційного кредитування як джерела інвестування завдяки розвитку ринкових відносин та створення нових виробничих потужностей.

Інвестиційний кредит – це кредит, який надається для технічного переоснащення підприємств, придбання обладнання, устаткування, на реконструкцію, будівництво і реалізацію інших інвестиційних проектів.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" визначає, що інвестиціями є усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності для отримання прибутку (доходу) чи досягнення соціального ефекту [7].

Вимоги надання інвестиційного кредиту узгоджуються з вимогами установ, які надають фінансові ресурси.

Також інвестиційне кредитування може передбачати фінансування капіталовкладень або нормативного обігового капіталу. Тоді позику поділяють на дві частини для визначення умов надання та повернення позикових коштів по кожному з цих напрямів.

Головною умовою надання інвестиційних кредитів на фінансування інвестиційних проектів є участь підприємства в мінімальній сумі , що становить 30 % вартості інвестиційного проекту[8; c. 23].

Термін інвестиційного кредитування залежить від терміну окупності інвестиційного проекту. Умовами та термінами погашення інвестиційних кредитів є встановлення суми розрахунків, які подаються перевіряються і узгоджуються з відповідним банком.

Щодо форм самофінансування інвестицій, то ними є власні засоби корпорацій у вигляді нерозподіленого прибутку та амортизації [9; c.45].

Тому фірма, яка вирішила реалізувати інвестиційні проекти, може обійтися власними фінансовими ресурсами. Для одержання необхідних ресурсів вона звертається до фінансових інститутів за отриманням інвестиційного кредиту.

На мою думку, важливим принципом інвестиційних кредитів є спрямування їх не на задоволення поточних потреб чи на придбання створеної вартості, а для забезпечення збільшення вартості за рахунок будівництва, реконструкції, модернізації та створення нових потужностей сфери виробництва та обігу. Також до інвестиційного кредитування не можуть належати кредити, які спрямовуються на фінансування потреб підприємств у обігових коштах.

Терміни кредитування інвестиційних об’єктів можуть визначатися часом реалізації проекту, введення його в дію, а також майбутніми доходами від його експлуатації. Щодо погашення інвестиційного кредиту, то воно здійснюється за рахунок доходів від інших видів діяльності суб'єкта, що кредитується. Тому період кредитування не вважається класифікаційною ознакою [8; c. 12-13].

Однією із головних суттєвих особливостей інвестиційного кредитування є право на об'єкт інвестування, яке закріплене за позичальником інвестиційного проекту і розрахунку з банком-кредитором банк не повинен заявляти про право на цей об'єкт як на свою власність. Виходячи з цього, об'єкт, який інвестується, вважається предметом застави, а право власності може перейти до банку за невиконання позичальником розрахунків за вкладеним договором. Стягнення накладається на позичальника при його некредитоспроможності, якщо в заставу передається інше майно, а не об'єкт інвестування. В такому випадку останній лише за банкрутства підприємства може перейти до кредитора у складі майна, яке спрямоване на погашення заборгованості перед банком чи іншими кредиторами [9; c. 31].

Отже, важливою перевагою для підприємців є збереження права власності на об’єкти інвестування, які фінансуються шляхом кредитування.

З погляду покращення доступу фірм до інвестицій необхідно в дуже стислі строки потрібно підтримати банківський сектор і сприяти розвитку небанківських установ, зокрема:

—    заохочувати участь іноземних банків для посилення конкуренції, що

змусить українські банки зменшувати процентні ставки і укрупнюватися;

—    ввести суворі правила щодо кредитування споріднених підприємств;

—    підвищити вимоги до капіталу та обсягів основного капіталу і дати

більш точне визначення капіталу;

—    привести страхове законодавство у відповідність до статутів ЄС;

—    прийняти відповідне законодавство для створення накопичувального

пенсійного фонду, передбаченого пенсійною реформою;

—    сприяти поширенню інформації про пенсійну реформу, оскільки

недовіра до недержавних пенсійних фондів тісно пов'язана з недостатнім

розумінням того, як працюють ці установи.

Висновки

Отже, активізація участі банків в інвестиційному процесі може реалізовуватися лише в результаті ініціативних та ефективних дій держави, яка повинна на довготерміновій і стабільній основі закріплювати за інвестиціями статус важливого господарського пріоритету та об'єкта сприяння. Банківський сектор України розвивається хоча й нерівномірно, але доволі високими темпами, відображаючи зростаючі потреби ринково орієнтованої економіки. Стратегічним завданням є створення конкурентоспроможної моделі банківської системи на основі науково обґрунтованої концепції розвитку банківської справи, зважаючи на її унікальну роль у ринковому становленні економіки України. Сучасний стан банківської системи, визначення її ролі в економічних процесах для стимулювання процесу насичення економіки України банківським інвестиційним капіталом, дає змогу внести такі пропозиції: запровадити механізм ефективного захисту прав кредиторів, прозорий порядок реалізації заставного майна; запровадити заходи щодо диференціації економічних нормативів залежно від частки інвестиційних кредитів банку в реальному секторі економіки; запровадити механізм стимулювання довготермінового кредитування банків через цільове рефінансування під інвестиційні проекти; оптимізувати податок на прибуток кредитних установ, які здійснюють інвестиційне кредитування; запровадити механізм страхування інвестиційних ризиків комерційних банків; надавати державні гарантії, заохочуючи банки до надання довготермінових інвестиційних кредитів; залучити до активної інвестиційної діяльності суб'єктів різноманітних форм власності та господарювання для розширення національного товаровиробництва і ринкової інфраструктури.

Незважаючи на наявні проблеми та перешкоди на шляху нарощування інвестиційного кредитування, банківська система України сьогодні все ж має певний потенціал з інвестиційного кредитування.

Список використаної літератури:

1.      Про кредитування: Положення НБУ, затверджене Постановою Правління НБУ від 26 вересня 1995 р. № 246.

2.      Про порядок здійснення консорціумного кредитування: Положення, затверджене Правлінням НБУ 12 лютого 1996 р. № 37.

3.      Банківська справа: Підручник / За ред. О. І. Лаврушина. — 2-е вид., перероб. и доп. — К.: Фінанси, 2009. — 587 с.

4.      Москвин В. А. Кредитування інвестиційних проектів: Рекомендації для підприємств і комерційних банків. — К.:Знання, 2010. — 240 с.

5.      Пересада А. А., Майорова Т. В. Інвестиційне кредитування: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2009. — 271 с.

6.      Роуз Питер С. Банковский менеджмент: Пер. с англ. со 2-го изд. — М.: Дело Лтд, 2010. — 768 с.

7.      Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.1991 р., № 1560-XII.

8.      Вишивана Б.М. Управління інвестиційною діяльністю // Фінанси України. – 2010. –№ 10. – с. 82 – 88.

9.      Дєгтяр А.О. Система державного регулювання інвестиційних процесів: стан та перспективи розвитку // Розвиток фінансових відносин в умовах трансформаційних процесів. – Х.: ХІФ УДУФМТ, 2008. – с.11-14.