Шпаргалка по "Международному праву"

 

 

95    Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років, п'ять, три тощо. Так, Договір між Україною і Республікою Грузією про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ, підписаний 9 січня 1995 р., укладений терміном на п'ять років. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни — десять чи двадцять років.

Невизначено-терміновими йменуються договори, які хоча й мають встановлений у самому договорі термін дії, але передбачають його автоматичне продовження у разі, якщо жодний з учасників договору не заявить про бажання його припинити.

Безтерміновими називаються договори, в яких або не вказаний термін їхньої дії, як, наприклад, у договорах про мир (мирних договорах), або їхній безтерміновий характер прямо обумовлений договором. Таким, наприклад, є Договір між Україною і КНР про правову допомогу з цивільних і кримінальних справ, підписаний у Пекіні 31 жовтня 1992 р. (ст. 34).

Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов'язань  за ним, який може продовжуватися до виконання  зобов'язання, навіть якщо термін дії договору минув.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

96 До закінчення терміну дії договір може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників (пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація).

Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років, п'ять, три тощо. Так, Договір між Україною і Республікою Грузією про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ, підписаний 9 січня 1995 р., укладений терміном на п'ять років. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни — десять чи двадцять років.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

99 Договір може бути припинено відповідно до положень самого договору, виходу з нього, денонсації, у зв'язку з укладенням наступного договору, неможливості його виконання, корінної зміни умов, розриву дипломатичних чи консульських відносин або виникнення нової імперативної норми міжнародного права і на інших підставах.

Припинення  міжнародного договору означає, що він утратив юридичну силу і більш не породжує для його учасників правових наслідків. Припинення договору у будь-яких випадках, крім випадків недійсності, не тягне анулювання наслідків дії договору. При недійсності договору, як зазначалося, визнаються недійсними й всі наслідки договору. Припинення договору, як правило, пов'язане з правомірними діями. Вони або випливають з самого договору, тобто його припинення було передбачене учасниками договору, або з норми загального міжнародного права, насамперед з Конвенції 1969 р.

Договір може бути припинено  закінченням терміну його дії. Як згадувалося, договір може укладатися на певний термін, — закінчення його терміну і відсутність ясно вираженого наміру його пролонгації, тобто продовження  терміну дії, тягне припинення договору.

Договір припиняється з  настанням анулювальної умови, тобто  передбаченої у самому договорі умови, настання якої тягне припинення правовідносин  за договором і, таким чином, й  самого договору.

Анулювання міжнародного договору здійснюється узгодженням  держав, які його уклали. Нерідко це відбувається при укладанні нового договору.

Денонсація — це припинення міжнародного договору на умовах, передбачених самим договором. Звичайна формула денонсації має такий зміст: "Цей Договір буде діяти протягом п'яти років з моменту набрання чинності. Договір буде залишатися набраним чинності на наступні п'ятирічні періоди, якщо одна з Сторін, що домовляються, не менш як за шість місяців до закінчення чергового терміну не повідомить іншій Стороні, яка домовляється, про свій намір його денонсувати". Денонсація може бути заперечена.

 Анулювання, якщо воно  належним чином мотивоване й  обґрунтоване, не є протиправним.

97 Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: "Кожний чинний договір обов'язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати". Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

Сумлінне виконання міжнародного договору означає "точне виконання  договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано".

Неухильне дотримання міжнародного права  означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього  або внутрішнього фактора. "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов'язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

94    Крім підписання, у ряді випадків договір підлягає ратифікації. Ратифікація — це потвердження договору компетентним органом державної влади. Звичайно це законодавчий орган. Тому в кожній країні встановлюється своя процедура і способи ратифікації, але вони мають відповідати умовам, викладеним у ст. 14 Віденської конвенції 1969 р.

Конвенція 1969 р. запровадила положення, згідно з яким держава зобов'язана  стримуватися від будь-яких дій, що несумісні з договором, якщо ратифікація  його "занадто затримується" або  якщо ратифікація не відбудеться (ст. 18).

Ратифікація підтверджується ратифікаційною грамотою, яку В Україні підписує Голова Верховної Ради за скріпою (підписом) міністра закордонних справ.

Ратифікація міжнародного договору — заключна стадія його укладення. Після цього договір набирає  чинності. Але акт ратифікації  в державах-учасницях може відбуватися не одночасно, і це може призвести до ситуації, коли один учасник буде вважати себе зв'язаним договором, а інший, де ратифікація ще це відбулася, себе зв'язаним вважати не буде. Тому сторони обмінюються ратифікаційними грамотами, і день обміну стає днем набрання договором чинності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

93 Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору не мають зворотної сили — "не обов'язкові для учасника договору стосовно будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності". Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію договору на ті "дії чи факти", які мали місце до набрання договором чинності.

Якщо з того самого питання послідовно укладено декілька договорів (два чи більше), то для  визначення договору, котрим слід керуватися, виходять з таких положень:

а) якщо в договорі указано, що він обумовлений попереднім або наступним договором, то слід керуватися (віддавати перевагу) попередньому або наступним договорам;

б) якщо всі учасники попереднього договору є учасниками наступного і дія попереднього не припинена або не зупинена, то застосовуються положення попереднього, але лише тією мірою, якою він не суперечить новому договору

Територіальна дія договору — це сфера його територіального застосування. Звичайно виходять з того, що договір розповсюджує свою дію на всю територію держави-учасниці. Разом з тим міжнародному праву відомі договори, які стосуються території, що не є державною територією учасників. Прикладами таких договорів служать договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.

За часом дії розрізняють  договори термінові, невизначено термінові, безтермінові й особливі.

Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років, п'ять, три тощо. Так, Договір між Україною і Республікою Грузією про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ, підписаний 9 січня 1995 р., укладений терміном на п'ять років. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни — десять чи двадцять років.

Невизначено-терміновими йменуються договори, які хоча й мають встановлений у самому договорі термін дії, але передбачають його автоматичне продовження у разі, якщо жодний з учасників договору не заявить про бажання його припинити.

Безтерміновими називаються договори, в яких або не вказаний термін їхньої дії, як, наприклад, у договорах про мир (мирних договорах), або їхній безтерміновий характер прямо обумовлений договором. Таким, наприклад, є Договір між Україною і КНР про правову допомогу з цивільних і кримінальних справ, підписаний у Пекіні 31 жовтня 1992 р. (ст. 34).

Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов'язань  за ним, який може продовжуватися до виконання  зобов'язання, навіть якщо термін дії  договору минув.

До закінчення терміну дії договір може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників (пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

85 Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання була прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1984 року. Складена із 33 статтей, Конвенція набрала чинності 26 червня 1987 року. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання не тільки передбачає, що держави-учасниці повинні розглядати катування у відповідності до свого національного законодавства як злочин, але недвозначно забороняє будь-які посилання на "наказ вищого начальника або державної влади" або на "виключні обставини" для виправдання катування. Крім того, Конвенція вносить два нових елементи, які мають особливе значення для боротьби Організації Об’єднаних Націй проти катувань. Перший елемент полягає в тому, щоб віднині держава-учасниця конвенції, на території якої знаходиться особа, яка підозрюється у здісненні катувань, вживає стосовно неї кримінально-процесуальні дії, тому що у відповідності до Конвенції будь-яка держава-учасниця здійснює свою юрисдикцію щодо особи, яка підозрюється у здійсненні актів катування, або повинна видати його державі-учасниці, на території якої був вчинений злочин.

Другий новий елемент  це положення Конвенції, яке передбачає можливість проведення міжнародного розслідування, якщо є достатні підстави вважати, що на території будь-якої держави-учасниці Конвенції систематично застосовується катування. Таке розслідування може включати відвідування території держави-учасниці з її згоди членами Комітету проти катувань, утвореного у відповідності до Конвенції.

Крім того, держави-учасниці Конвенції вживають законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів щодо запобігання актів катуваннь  на будь-якій території під їхньою юрисдикцією. Ніякі виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни, внутрішня політична нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан, не можуть бути виправданням катувань.

Відповідно до Конвенції, жодна держава-учасниця не повинна висилати, повертати або видавати особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катування.

Держави-учасниці домовились надавати одна одній найбільш повну  допомогу в зв’язку з кримінально-процесуальними діями у відношенні до актів катування. Вони забезпечують, щоб навчальні матеріали та інформація відносно заборони катування у повній мірі входили до складу програми підготовки персоналу правозастосовних органів, цивільних або військових, медичного персоналу, державних посадових осіб та інших осіб, які можуть мати будь-яке відношення до утримання під вартою та допитів осіб, які підлягали будь-якій формі арешту, затриманню або тюремному ув’язненню, або до поводження з ними.

Кожна держава-учасниця забезпечує у своїй правовій системі, щоб жертва катування отримувала відшкодування і мала право на справедливу та адектватну компенсацію, включаючи засоби для якнайбільш повної реабілітації.

84 Уряд України розглядає внесені пропозиції і не пізніше ніж у десятиденний термін представляє їх разом із відповідними висновками Президенту України, а по договорах, укладених від імені Уряду України, приймає рішення про укладання такого договору Україною. Пропозиції з укладання міжнародних договорів України, що встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться у законодавстві України, представляються в Уряд України за згодою з Міністерством юстиції України (стаття 3 Закону України від 22 грудня 1993 року). 
У відповідності зі статтею 4 Закону від 22 грудня 1993 року рішення про проведення переговорів і про підписання міжнародних договорів України приймаються: 
— стосовно договорів, що укладаються від імені України, — Президентом України; 
— стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду України, — Урядом України; 
— стосовно договорів, що укладаються від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади України, — у порядку, встановленому Урядом України. 
Так, ведення переговорів про підготування тексту міжнародного договору, прийняття його тексту або встановлення його автентичності та підписання міжнародного договору України здійснюється лише уповноваженими на те особами. 
Президент України, Прем'єр-міністр України і Міністр закордонних справ України мають право вести переговори і підписувати міжнародні договори України без спеціальних повноважень у силу займаної посади. 
Глава дипломатичного представництва України в іноземній державі або глава представництва України при міжнародній організації мають право вести без спеціальних повноважень переговори про укладання міжнародного договору України відповідно з державою перебування або в рамках відповідної міжнародної організації. 
Повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України даються: 
— стосовно договорів, що укладаються від імені України, — Президентом України; 
— стосовно договорів, що укладаються від імені Уряду України, — Урядом України або з його доручення — МЗС України; 
— стосовно договорів міжвідомчого характеру — 
відповідним міністерством або іншим центральним органом державної виконавчої влади разом із МЗС України. 
Делегація або представник України, наділені повноваженнями відповідно до дійсного Закону, зобов'язані вести переговори або здійснювати інші дії згідно наданих їм повноважень і з урахуванням рекомендацій МЗС України. Ці суб'єкти, за узгодженням із МЗС України, представляють Президенту України або Уряду України звіт про виконання даних їм рекомендацій. Звіт повинен містити висновки про наступні дії України щодо укладання міжнародного договору.