Міжнародний договір

Автор: Пользователь скрыл имя, 26 Февраля 2013 в 09:31, доклад

Описание работы

При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Строком дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше.

Работа содержит 1 файл

господ.docx

— 38.74 Кб (Скачать)

Види  договорів

Численні  господарські договори мають як загальні властивості, так і певні розходження, що дозволяють відмежовувати їх один від одного. Для того, щоб правильно  орієнтуватися у всій масі численних  і різноманітних договорів, прийнято здійснювати їхній розподіл на окремі види. В основі такого розподілу  різні категорії, що обираються в  залежності від переслідуваних цілей.

Розподіл  договорів на окремі види має не тільки теоретичне, але і важливе  практичне значення. Він дозволяє учасникам господарського обороту  досить легко виявляти і використовувати  у своїй діяльності найбільш істотні  властивості договорів, застосовувати  на практиці такий договір, який  найбільше відповідає їх потребам. Оскільки договори є різновидом угод, на них поширюється і розподіл угод на різні види.

Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі  договори поділяються на двосторонні  й односторонні.

Договір є одностороннім, якщо одна сторона  бере на себе зобов'язання перед другою стороною вчинити певні дії або  утриматися від них, а друга сторона  наділяється лише правом вимоги, без  виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.

Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони  договору.

До  договорів, що укладаються більше як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення  про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих  договорів.

До  односторонніх відносяться, в основному, договори доручення, дарування, позики. Односторонні договори необхідно відрізняти від однобічних угод. Останні не відносяться до договорів, тому що для  їхнього виконання не потрібно угоди  сторін, а досить волевиявлення однієї сторони.

Двосторонні угоди — найбільш розповсюджений вид угод; ними є договори купівлі-продажу, постачання, підряду, майнового наймання, страхування, авторські тощо. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто  протилежне за змістом) волевиявлення  іншої сторони (продавця) продати  майно є двосторонньою угодою купівлі-продажу або договором  купівлі-продажу.

Окремо  виділяються багатосторонні угоди, які складаються з погоджених між собою волевиявлень (дій) трьох  чи більше сторін. Причому права  й обов'язки по угоді виникають  у всіх її учасників одночасно. Отже, багатобічна угода — угода (договір), у якому бере участь більше ніж  дві сторони. Прикладом може служити  договір між декількома підприємствами про спільну діяльність для зведення якого-небудь будинку. У деяких багатобічних угодах волевиявлення збігаються за змістом (наприклад, всі учасники договору про спільну діяльність зобов'язуються внести однакову грошову суму й у  рівному обсязі виконувати всі роботи), однак для багатобічної угоди  ця ознака не є необхідною, тому що сторони  можуть передбачити і різні види участі. Багатобічну угоду, у якій повинно бути не менше трьох сторін, потрібно відрізняти від двосторонньої  за участю декількох осіб з кожної сторони (наприклад, договір купівлі-продажу  будинку, у якому беруть участь два  продавці, з одного боку, і три  покупці — з іншої).

За  співвідношенням виникаючих з угоди  прав і обов'язків сторін вони поділяються  на платні і безоплатні.

Платною називається угода, у якій майновому  наданню однієї сторони (передача грошей чи майна, виконання робіт, надання  послуг) відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони.

Платними  можуть бути тільки двосторонні угоди, оскільки однобічні угоди завжди безоплатні. Платність угоди може виражатися в передачі грошей, речей (майна), виконанні робіт або наданні  послуг і встановлюватися законом  чи угодою сторін, випливати із суті угод. Так, угоди купівлі-продажу, постачання та ін. за своєю сутністю завжди платні, а договір дарування, безплатного  користування майном — завжди безоплатний.

У безоплатних угодах наданню однієї сторони немає зустрічного задоволення, надання. У таких угодах обов'язок зробити дії майнового характеру  лежить лише на одній стороні, що не вправі вимагати зустрічного майнового  надання. Це має місце за договором  дарування, коли річ передається  у власність іншій стороні, за договором про безоплатне користування майном, за договором збереження, за договором доручення, за договором  позики тощо.

Платність чи безплатність одних угод визначена  законом чи може встановлюватися  угодою сторін. Так, відповідно до закону договір позики між фізичними  особами безоплатний, на відміну  від договору банківської позички. У договорі чи дорученні збереження сторони своєю угодою встановлюють його платність чи безоплатність.

Залежно від моменту, з якого угоди  вважаються укладеними, вони підрозділяються  на консенсуальні, реальні і формальні.

Консенсуальна угода вважається укладеною з  моменту досягнення сторонами згоди, тобто сторони повинні узгодити своє волевиявлення, спрямоване на встановлення, зміну чи припинення правовідносини. У момент, коли згода досягнута, угода  вважається укладеною, і в її сторін виникають відповідні права й  обов'язки. Так, для укладання договору купівлі-продажу необхідно, щоб сторони  домовилися між собою про предмет  і ціну речі. Якщо закон вимагає, щоб волевиявлення було виражено у визначеній формі, то угода вважається укладеною тільки при дотриманні такої форми.

Для реальної угоди однієї згоди сторін недостатньо. Реальна угода вважається укладеною при досягненні сторонами  згоди по всіх істотних умовах і  передачі речі однією стороною іншій. До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування. Так, обов'язок повернути борг у позичальника виникає  тільки після досягнення згоди з  позикодавцем про суму, термін повернення і передачі цієї обговореної суми. Також прикладом реальної угоди  є договір збереження, тому що права  й обов'язки в хоронителя виникають  з моменту передачі йому на збереження визначеної речі.

Формальними іменуються договори, для укладання  яких потрібно оформлення за запропонованою законом формою: письмовою чи нотаріальною (наприклад, оренда, дарування). Як консенсуальний, так і реальний договір може бути формальним.

Залежно від характеру породжуваних договором  юридичних наслідків необхідно  розрізняти договори остаточні і  попередні.

Остаточний  договір наділяє сторони правами  й обов'язками, спрямованими на досягнення цілей, і визначає всі умови договору.

Попереднім  є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому  сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства.

Попередній  договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у письмовій  формі.

Попередній  договір має містити умови, які  дозволяють встановити предмет, а також  інші істотні умови основного  договору, зокрема, термін, у який сторони  зобов'язуються укласти основний договір. Якщо такий термін у попередньому договорі не визначений, основний договір  підлягає укладанню протягом року з  моменту укладання попереднього договору. Якщо у зазначений вище термін основний договір не буде укладений  і жодна зі сторін не зробить іншій  стороні пропозицію укласти такий  договір (оферта), попередній договір  припиняє своя дію.

Попередній  договір необхідно відрізняти від  угод про наміри, що мають місце  на практиці. У зазначених угодах про  наміри лише фіксується бажання сторін вступити в майбутньому в договірні  відносини. Однак сама угода про  наміри не породжує прав і обов'язків  сторін, якщо у ній не встановлене  інше. Тому відмовлення одного з  учасників угоди про наміри укласти  передбачений такою угодою договір  не тягне для нього яких-небудь правових наслідків і може тільки вплинути на його ділову репутацію.

Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення  сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором.

Зазначений  вид договорів найбільше поширення  одержав у зовнішній торгівлі.

Залежно від підстави укладання всі договори поділяються на вільні й обов'язкові. Вільні — це такі договори, укладання  яких цілком залежить від розсуду  сторін. Укладання ж обов'язкових  договорів, як це випливає із самої  їх назви, є обов'язковим для однієї чи обох сторін. Більшість договорів  носить вільний характер. Вони укладаються  за бажанням сторін, що цілком відповідає потребам розвитку ринкової економіки. Однак в умовах економічно розвиненого  суспільства зустрічаються й  обов'язкові договори. Обов'язок укладання  договору може випливати із нормативного акта. Наприклад, у силу прямої вказівки закону банк зобов'язаний укласти договір  банківського рахунка з клієнтом, що звернувся з пропозицією відкрити рахунок.

Серед обов'язкових договорів особливе значення мають публічні договори.

Публічним є договір, в якому одна сторона  — підприємець узяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання  робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна  торгівля, перевезення транспортом  загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).

Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.

Природа публічного договору припускає накладення на комерційну організацію, що бере участь у ньому, трьох заборон, зазначених у Цивільному кодексі:

підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом;

підприємець не має права відмовитися від  укладення публічного договору за наявності  у нього можливостей надання  споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг);

у разі необґрунтованої відмови підприємця від укладання публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані  споживачеві такою відмовою.

Актами  цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для  сторін при укладенні і виконанні  публічного договору.

У відносинах за публічним договором (роздрібна купівля-продаж, енергопостачання, прокат, побутовий і будівельний  підряд, банківський вклад, страхування, збереження тощо) за участю громадян, крім загальних положень і норм про  договори відповідного виду застосовуються закони про захист прав споживачів і прийняті відповідно до них інші правові акти України.

Залежно від кола осіб, які можуть вимагати виконання договору, вони поділяються  на укладені на користь їхніх учасників  і укладені на користь третіх осіб.

Як  правило, договори укладаються на користь  їхніх учасників і право вимагати виконання таких договорів належить тільки їх учасникам. Разом з тим, зустрічаються і договори на користь  осіб, які не брали участі в їхньому  укладанні, але мають право вимагати їхнього виконання.

Договором на користь третьої особи є  договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь  третьої особи, яка встановлена  або не встановлена у договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони  не можуть розірвати або змінити  договір без згоди третьої  особи, якщо інше не встановлено договором  або законом.

Договором на користь третьої особи є  наприклад договір перевезення  вантажу. У ньому третя особа  — вантажоодержувач. Його право  вимоги до перевізника в одних  випадках (при повній утраті вантажу) не виключає заяви такої ж вимоги з боку відправника вантажу, що уклав  договір, а в інших (прострочення доставки) — виключають його. Іноді  за договором на користь третьої  особи ця особа несе і деякі  обов'язки. Так, вантажоодержувач за договором  перевезення, маючи право вимагати видачі вантажу перевізником, у той  же час зобов'язаний прийняти прибулий на його адресу вантаж і сплатити відповідні платежі і збори.

Якщо  третя особа відмовилася від  права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь  третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

Залежно від способу укладання розрізняють  взаємопогоджувані і договори приєднання. При укладанні взаємопогоджуваних договорів їхні умови встановлюються всіма сторонами, що беруть участь в  договорі. При укладанні договорів  приєднання їх умови встановлені  однією із сторін у формулярах або  інших стандартних формах, й він  може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого  договору в цілому. Друга сторона  не може запропонувати свої умови  договору.

Договір приєднання може бути змінений або  розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які  звичайно мала, а також якщо договір  виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, очевидно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності  у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо  вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка  приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької  діяльності, сторона, що надала договір  для приєднання, може відмовити у  задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала  або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору.

У цивільному праві є і деякі  інші види угод: розпорядницькі угоди, що не породжують триваючих наслідків, як наприклад, безповоротна передача речі, платіж тощо, зобов'язальні угоди, що тягнуть за собою такі наслідки, як тимчасова передача речі тощо; фідуціарні угоди (від слова Гісіисіа — довіра). Ці угоди засновані на довірі. Так, наприклад, договір доручення зв'язаний з наявністю так званих особисто-довірчих відносин сторін. Особливість фідуціарних угод полягає в тому, що зміна характеру взаємовідносин сторін, утрата їхнього довірчого характеру можуть призвести до припинення відносин в однобічному порядку.

Информация о работе Міжнародний договір