Історичні етапи формування Російської Імперії

     Історіософська  функція. «Третьоримська» теорія, без перебільшення, стала призмою, через яку москвини (росіяни) сприймали своє місце в історії. І до викривлення такого бачення в стилі месіанської теорії найбільше приклалась історіографія. Досі панівна у Росії та світі карамзинська схема перехідності центрів «русской государственности» (Київ — Володимир Суздальський — Москва — Петербург — Москва) є прямим втіленням формули Філофея — перенесенням ідеї спадкоємності царств. І, як і саму концепцію, цю схему було покликано до життя з метою підвести під Російську державу міцний історичний грунт, «зафіксувати» вписуваність Москви у загальносвітовий контекст, щоб «легітимізувати» власні світові претензії. Адже, як зауважив Б.Крупницький, вона «була і залишилася в суті ідеєю одного центру, або того центрального пункту, до якого в дійсності був припасований цілий історичний розвиток, так само як два перші Рими мали для Москви остільки значення, оскільки вони обгрунтовували існування третього Риму»11.

     Міфотворча  функція. Треба сказати, що концепція не лише напряму впливала на процес творення міфів (міфу про походження царської династії від римського імператора Августа, перенесеної Петром І на російський грунт, давньої (XI ст.) української легенди про освячення Русі апостолом Андрієм Первозванним тощо), а й спричинилась до консервації міфологічного типу мислення. Месіанська ідеологія, як жодна інша, здатна усталити в свідомості нерозривність і поєднаність в одне ціле минулого й майбутнього, дійсності та фантазій, матеріального і духовного, а також навіяти сприйняття світу як всезагального хаосу, який конче необхідно упорядкувати. Більше того, на думку Р.Кіся, автора єдиної вітчизняної фундаментальної праці про російську месіанську ідею, «у структурі московського месіянства (і «третьоримського», і слов'янофільського, і большевицького, і євразійського гатунків) постійно — хоч це і не усвідомлюють носії відповідних ідей — розгортається цей універсальний міфо-ритуальний сценарій транзитивно-лімінального подолання усіх розривів і відтворення континуальности, цілісности, всеохопности світу...»12. Месіанство стало тим міфологічним містком, який міцно з'єднав усі різновиди суспільно-політичного думання, скував духовно-ідеальний світ росіян, тим самим прирікши їх до блукання у зачарованому колі свого власного синтетичного світу. «Від ідеї Москви — «Третього Риму» до інспірованих Москвою ідей Третього Інтернаціоналу маємо справді чималу часову дистанцію. Одначе дистанція сутнісно-концептуальна і навіть відстань психологічна — тут зовсім незначна. І один, і другий ідеологічний комплекс перебуває в одному і тому ж типологічному просторі абсолютного «преимущества» Росії, її «водительства» у світовій історії»13. Таким чином, месіанська концепція «Москва — Третій Рим» стала наріжним каменем усього російського буття. І це тим більше додає важливості логічному питанню: чому саме якийсь пскович (** Філофея всіляко намагались позбавити авторства послань. Книжники, що використовували текст концепції, звичайні переписувачі та видавці мали за правило не згадувати про автора цих сентенцій. Лише завдяки кільком російським вченим, серед яких і згадуваний В. Малінін, цей факт в кінці XIX було доведено науково. Хоча тепер, коли Москва повністю стерла з народної пам'яті будь-які згадки про колись величну новгородсько-псковську культуру, спостерігається тенденція до хизування цим фактом як доказом «сплоченности» нації та «общерусскости» національної ідеї.) , а не москвич, став автором цієї доленосної теорії? Чому Москва пристала на Філофеєве формулювання, і за весь час свого існування не створила власної месіанської концепції? Насмілимося стверджувати, що сталося це зовсім не випадково. Як видається, головна причина полягає зовсім не в обдарованості самого творця концепції, котрий так геніально просто і проникливо пристосував теорію до московської практики. Вся справа в тому, що подібний твір просто не міг з'явитися в межах тодішнього московського цивілізаційного ареалу, загальний культурний рівень якого був значно нижчий від нещодавно підбитих Москвою Новгорода і Пскова. Плідне поєднання місцевого, києво-руського, візантійського і західно-католицького культурних впливів, багата власна релігійна, філософська і політична думка були необхідною умовою виникнення будь-яких глибоких і значущих ідей, концепцій, ідеологій; базою, якої не існувало в Московській Русі. Тільки тут, у Пскові чи Новгороді, де мало місце поширення візантійських есхатологічних джерел і накопичення власної месіанської літератури (*** До таких, в першу чергу, відносимо «Повhсть о Новгородском бhлом клобукh»14. Цей зразок новгородської месіанської літератури, написаний двома десятиліттями раніше від знаменитих Філофеєвих послань, уже містив «третьоримську» схему спадкоємства царств. Природно, що вінцем людської історії тут потрактовано Новгород, а не Москву.) , а не в Москві, могла з'явитись ця нескладна, але довершена месіанська формула. Проте така, на перший погляд, подиву гідна неоригінальність Москви, яка ще на самому світанку національно-державного будівництва проявилась у «запозиченні» самого ідейного стрижня московства, стала ще більш очевидною з поступом історії. Незважаючи на пихату винятковість і позірну автентичність, москвини-росіяни навіть не спробували підкріпити свої непомірні амбіції повнокровним внутрішнім саморозвитком. Ба, більше, тут прослідковувалось якесь непослідовне (тому що, переважно, несвідоме?), але постійне й нав'язливе намагання загальмувати, притлумити розвиток власного духовного і матеріального життя, залишитись на актуальному рівні або й повернутись у минуле, чого, наприклад, щиро прагнули слов'янофіли. Глибоке сутнісне значення категорій «розвиток», «поступ» мислились лише у сенсі поверхневих, формальних змін, а самі ці процеси здавались неможливими, непотрібними, навіть шкідливими. Задумаймось, чи не тому сумна російська дійсність завжди «оберталась» у зачарованому колі, витвореному і всіляко зміцнюваному все тим же месіанством? Чи не тому будь-які загальнонаціональні революції чи локальні повстання в історії Росії заходили в глухий кут, не давали початку чомусь справді новому, були революціями лише за формою, а не за змістом і наслідками, як, наприклад, славнозвісна Французька революція XVIII ст.?... Ще до увірування у Філофеєві ідеї, та, най-паче, після цього, вони були певні, що посідають абсолютну правду, котру всі інші народи марно шукають або безнадійно втратили. Починаючи від пелюшкової доби національно-державного існування, росіяни були твердо переконані, що очікуване Царство Боже настало: історія прийшла до свого вічного кінця у «богом спасенному» Третьому Римі (четвертому ж не бути!), котрий в їхніх очах скидався на острів істинної цивілізації в океані варварства, який треба було рятувати. І це можна назвати найбільшим російським парадоксом, тому що цивілізацією навіть звичайною, «земною» ні Московське князівство і царство, ні Російська імперія, ні більшовицька чи сучасна Росія, не були, хоч як намагались (і досі намагаються) переконати у цьому все людство. Навпаки, ізолювавшись від решти світу таким чином, вони, насправді, протиставили йому хіба що власну хронічну відсталість. Зрештою, такий стан спричинився до витворення непостійного, непередбачуваного і, часто, ірраціонального характеру росіян (що відбилось у знаменитому містифіковуваному заклинанні Тютчева: «умом Россию не понять»), що насправді був лише безпосереднім відображенням непевного балансування російської нації на вузенькій нитці власного культурного простору. Невблаганна дійсність все ж змушувала росіян час од часу оглядатись на решту світу і робити раптові, вирвані з контексту «запозичення» (псковську концепцію у цьому сенсі можна вважати знаковою). Ще у 1820-х рр. П.Чаадаєв, один з тих небагатьох росіян, хто усвідомлював і глибоко переживав трагедію Росії, писав: «ми живемо виключно теперішнім у його найвужчому обсязі, без минулого і майбутнього, серед мертвого застою... Перші наші роки, що пройшли у непорушній дикості, не залишили жодного сліду у нашій свідомості, і немає у нас нічого власне нам притаманного, на що могла б опертися наша думка... Це природний наслідок культури, наскрізно запозиченої і наслідуваної»15. Патріарх Никон, «позичальник» великого шмату української культури (саме йому росіяни повинні бути «вдячними» за те, що стали вічними боржниками українців), Петро І (вкупі зі своїм натхненником, етнічним українцем Т.Прокоповичем), відомий на весь світ «прозахідний» реформатор, — це лише вершечок імен цілого «айсбергу» державних мужів, котрі таким штибом намагались залатати російські цивілізаційні «діри». Проте, що дуже важливо, кожного разу після таких «позичань» росіяни, як влучно висловився сам Петро І, «повертались задом» до решти світу (**** «Європи нам треба років на сто, а потім повернемося до неї задом»16. ). Але не для того, аби творчо переінакшити і в розумних межах нейтралізувати чужорідний вплив, взявши для свого власного розвитку необхідну цивілізаційну поживу, що було б цілком зрозумілим і логічним, а щоб зупинити, притлумити поступальну їх спрямованість, надати їм своєрідного нульового просторового і, головне, часового спрямування. Виходило так, що росіяни своїми ж руками та з неабияким завзяттям намагались зупинити час. «Від непорушности ще середньовічної, але фактично актуальної досі ідеологеми «Москва — ІІІ Рим» з її месіаністськими інтерпретаціями, незважаючи на подекуди псевдоновочасну косметику, віє страшенним анахронізмом. Складається враження, що в одній частині Східної Європи час зупинився давно...»17, — ставить крапку над «і» Я.Дашкевич. Аби витлумачити, що насправді означає це для окремо взятої нації та її представників, спробуймо вдатися до християнської аргументації, без допомоги якої, мабуть, марно сперечатись з месіанством, що на свою головну бойову корогву почепило знамено Христа. (Не будемо забувати, що месіанство є тим найнебезпечнішим, що воно є квазірелігійним витвором. Найстрашніше, що месіанство завжди, і досить-таки вдало, намагається прикритися чистим і праведним стремлінням нести світові добро і спасіння — натягнути на свою вовчу подобу овечу шкуру.) Прагнення наблизитись до Бога, до досконалості — це та вища Мета, до якої мусимо йти, доля, якій не можемо зрадити. Але й кожна людина, і кожна нація, що переконали жня християнська віра невіддільна від практичної діяльності, в тому числі й у національній та державній сферах, вимагає слідувати принципам християнської моралі у всіх вимірах людського життя. Проте будь-які спроби самовпевнено вивищитись над рештою світу, аргументуючи це власною абсолютною «святістю», і тому претендувати на виняткове право у «праведний» (поданий у вигляді щирих християнських цінностей) спосіб переробити весь світ означають намагання зіграти роль Бога-Месії. Уже в самому цьому по-диявольськи блюзнірському і наскрізь гріховному акті таїться жахливе покарання для горе-актора. Досконалість (не вдосконалення!) суперечить людській природі та її життєвим середовищам — державі, народу, нації. А тому, перетворившись на досконалість, ми, тим самим, прийшли б до кінця свого розвитку, зупинили б для себе час — умертвили б у собі все те, що відроджує нас до життя — мету, мрії, бажання, мотивації, інтереси — значить, зупинили б вічний мотор діалектики життя, умертвили б своє єство. Месіанство тією чи іншою мірою та формою, притаманне усім націям. Проте мало яка з націй так міцно вчепилась у нього, перетворила його на справжній зміст свого життя, як російська. Російський досвід тут є настільки наочно небезпечний, що наважимося промовити: російська нація є, принаймні, дуже близька до загибелі; і що найжахливіше, вона кинула себе у вир Танатоса з власної недоброї волі. В історії ж бо подибуємо безліч прикладів, коли паралізація духу ставала початком кінця й фізичного зникнення націй, цілих цивілізацій! І аби знову відродитись до повноцінного життя, витверезити від месіанського позаісторичного і позачасового дурманного сну, росіянам треба, насамперед, цього захотіти. Можливо, такий порятунок самих себе і є справжнім Вищим покликанням російської нації; бо ж від цього залежить не лише доля таких націй, як українська, все ще напряму залежної від свого сусіди, але й, мабуть, усього нашого нестабільного світу.

Розділ 3. Прогнози та стратегія  розвитку

На даний час  вже розроблено багато програм щодо розвитку РФ на подальші роки.

По-перше,розроблена схема і программа розвитку ЄЕС Росії на період 2010–2016 роки ОАО «СО ЕЭС» з ОАО «ФСК ЕЭС» під керівництвом Міненерго РФ згідно з «Правилами разработки и утверждения схем и программ перспективного развития электроэнергетики».  
Програма розвитку ЄЕС Росії включає в себе прогноз спросу на електричну енергію по територіям суб’єктів РФ на період 2010-2016 років, розроблений ОАО «СО ЄЕС».  
Середній річний приріст електроспоживання ЄЕС Росії за період 2010-2016 років прогнозується на рівні 2,9% що забезпечить абсолютний приріст величиною 209,72 млрд.кВтч.

Програма розвитку ЄЕС Росії містить прогноз  необхідного збільшення потужностей для задоволення попиту на електричну енергію, що враховує:

- Прогнозовані  максимуми навантаження споживачів;

- Сальдо експорту (імпорту) потужності;

- Нормативний  резерв потужності;

- Обмеження встановленої  потужності електростанцій;

- Заходи по  введенню, демонтажу, модернізації  та реконструкції діючого генеруючого  обладнання. 
По-друге,Д.Медведєв доручив Міноборони РФ підготувати план розвитку бази ЧФ РФ в Україні. Згідно з угодою, з 28 травня 2017 р. продовжується на 25 років дія угоди між Україною і РФ про статус і умови перебування Чорноморського флоту Росії на території України, угоди між Україною і РФ про параметри поділу Чорноморського флоту і угоди між урядом України і урядом РФ про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України від 28 травня 1997 р. з автоматичним продовженням на наступні п'ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не проінформує письмово іншу сторону про припинення їх дії не пізніше, ніж за один рік до завершення терміну дії.  

Угода також передбачає збільшення орендної плати за перебування ЧФ РФ на території  України. Орендна плата за перебування  Чорноморського флоту на території  України, починаючи з 28 травня 2017 р., складається з платежів Росії Україні у розмірі 100 млн дол. в рік. Також плата складається з додаткових коштів за рахунок зниження ціни на газ, в розмірі до 100 дол. від встановленої контрактом між ВАТ "Газпром" і НАК "Нафтогаз" України. [30]

     По  третє ,Путін підписав документ про "Стратегію розвитку фінансового ринку Росії на період до 2020 року" основною метою є створення в Москві міжнародного фінансового центру на базі консолідації російської біржової та розрахункової інфраструктур. Це означає, що протягом найближчих десяти років у Росії буде не лише центральний депозитарій, а й центральна біржа. Об'єднання РТС і ММВБ неминуче призведе до необхідності об'єднання Української біржі і ПФТС. Що раніше це станеться, то гірше це буде для українського фондового ринку. [29]

     А також у Росії буде представлений план та стратегії розвитку біотехнологічної галузі РФ.

     До 25 січня 2010 року в Уряд РФ надійде  на розгляд «Стратегія розвитку біотехнологічної галузі Російської Федерації на 2010 - 2020 рр..». Рішення про це було прийнято 4 грудня 2009 р. в Москві на нараді Спілки підприємств біотехнологічної галузі, де обговорювалося попередній проект довгострокової Стратегії.  

       Попередній проект довгострокової  Стратегії 

 Раніше 15 жовтня  на Парламентських слуханнях  у Держдумі розробка подібного документа названа найважливішим з численних рекомендацій. Експертне співтовариство не змусило довго чекати і підготувало концепцію документу. Крім того, Уряду РФ вирішено представити пріоритетні комплексні науково-технічні і виробничі проекти для реалізації в рамках Стратегії.

       Основним розробником Стратегії  виступає Товариство біотехнологів  Росії ім. Ю.А. Овчинникова (обр), яке з 2003 роки об'єднало понад  3000 вчених і фахівців в 57 регіонах  країни, за підтримки Спілки підприємств  біотехнологічної галузі, яке розвивається з 2004 року, а також Експертної ради з біотехнологічної і фармацевтичної промисловості при Комітеті Держдуми з промисловості.

       У проекті Стратегії детально перераховані завдання. Загальний обсяг виробленої біотехнологічної продукції за 10 років тільки в Татарстані оцінюється в розмірі - 400-450 млрд. руб. Це оцінні цифри, які будуть корелюватися фахівцями відповідно до іншими галузями і планами економічного розвитку. У цілому ставиться завдання, що частка сегмента біотехнології в продуктовому обсязі країни у разі успішної реалізації програми має бути до 2020 року приблизно 2-2,5%. На сьогоднішній день - це трохи вище нульової позначки.

       По кожному з біотехнологічних  напрями підготовлена так звана  "дорожня карта": Що, коли треба  робити і навіщо. Серед очікуваних до 2020 року ефектів від реалізації Стратегії: Заміна вітчизняними 30% імпортних біофармацевтичних препаратів, доведення частки біопалива виключно вітчизняного виробництва до 5%, сільгосппідприємств, де замість хімії застосовуються біотехнології, до 20%, як мінімум 10% сировини для хімічної промисловості забезпечити на основі біотехнологій, Скоротити використання пестицидів та інсектицидів 6 разів і т.д.

       Які завдання у підсумку будуть  вирішуватися і чи будуть - визначитися  держава, якій, виходячи з Стратегії, вже буде значно простіше вибрати найважливіші напрямки й проекти, надати підтримку з системного оперативного управління та механізму реалізації, в тому числі вирішивши проблему відомчої роз'єднаності, Узгодити конкретні економічні завдання і цілі, надати в ряді випадків фінансову підтримку, як пряму, так і у вигляді преференцій вітчизняним підприємствам, у тому числі для вирішення глобальної проблеми імпортзавісімості. [31]

      Висновки

     Отже, Росія була величною державаю,імперією,але зазнала краху після жовтневої революції 1917 року, яка йшла під гаслами «Вся власть – сонетам  землю – крестьянам ,заводи – рабочим». Це сприяло зародженню Радянського Союзу,який також зазнав краху.

     На  сьогодні, Росія найбільша держава  світу,яка змогла вистояти потри всі негаразди, залишаючись однією з провідних держав світу.  

Список  використаних джерел :

1. Владимир Даль. Толковый словарь живого великорусского языка. – Том второй. – М., 1995. – С. 42
2. Badi B. L”Eta timporte: l”occidentalisationdel”ordrepolitique.-P. 1992. –  С.244
3. С.Айзенштадт. – С.41
4. С.Рябов. Політологічна теорія держави. – К., 1996. – С.146
5. С.Айзенштадт. – С.93
6. С.І.Каспе. – С.35
7. Г.С.Кнабе. – С. 75
8. Тимко Г.Д. Третій Рим: імперія проти України. – К., 2004. – С. 8
9. Машкин Н.А. Принципат Августа. – М.-Л., 1949
10. Ш.Монтескье. Размышления о причинах величия и падения римлян» // Ш.Монтескье. Избранные произведения. – М., 1955. – С. 50
11. Ф.Ф.Зелинский. Римская империя. – СПб., – 1999. – С. 172
12. Ф.Ф.Зелінський. – С. 179-182
13. Ш.Монтеск’є. Там само. – С.51
14. Г.Ферреро. Величие и падение Рима. – т. 3-5. – М., 1916-1923
15. П.Штепа. Московство. – Львів, 1996. – С.132
16. П. Штепа. Московство. – С. 133-134
17. С.І.Каспе. – С.46
18. С.І.Каспе. – С.47
19. Ф.Ф.Зелинский. – С. 195
20. Лорд Кинросс. Расцвет и упадок Османской империи. – М.,1999. – с.668
21. Русская потаённая литература 19 ст. Лондон, 1861 ,предисл. Н.Огарева
22. Н.Г. Чернышевский . Полн. собр. соч., т.7,стр.484
23. Дебров Л.А «Общественно политические взгляды Н.И.Новикова 1974
24. Майкл Гехтер - «Внутрішній колоніалізм Британських островів», 1975
25. Ломоносов М.В. - «Древняя российская история от начала российского народа до кончины Великого князя Ярослава І, или До 1054 года». – М., 1996
26. БСЭ, т. 22, с. 220; Анучин Д. Н. - Россия в этнографическом отношении. – Россия // Энциклопедический словарь. – С.-Петербург, 1898. – С. 139
27. Д.Н.Бантыш-Каменский, Історія Малой Россіи (с посвящением Всепресветлейшему Великому Государю Императору Николаю Павловичу, Самодержцу Всероссійскому
28. Василь Балушок. – «Дзеркало тижня» // 23.04.-06.05.2005
29. http://www.chasipodii.net/article/6317/?vsid=3a1d801ea297a54e5c9686d48d8cced1
30. http://www.pmsbu.com.ua/novyni/91/4121/d_medvedev_doruchiv_minoboroni_rf_pidgotuvati_plan_rozvitku_bazi_chf_rf_v_ukrayini/
31. http://www.infuture.ru/article/2731