Історичні етапи формування Російської Імперії

Дослухаючись  до слів та оцінок Великого філософа, ми все ж більшою мірою маємо  звертатись до історичних фактів. У  даному випадку, Ш.Монтеск’є, очевидно, лукавив. Історія говорить про те, що як серед імператорів, так і серед його підлеглих сановників було надто багато людей злостивих, підлих, просто нікчемних. Історичним прикладом цього слугує такий „видатний” римський  імператор, як Нерон. Як зазначає відомий польський дослідник історії Римської імперії Ф.Ф.Зелінський, „...з іменем Нерона як правило пов’язують те, що я називаю кесаревим  божевіллям; для нас Нерон – найбільш переконливий приклад людини, яка, володіючи всією повнотою влади, абсолютно не мав ніяких внутрішніх стримуючих якостей; ця людина давала  абсолютну свободу своїм ганебним інстинктам, які будь-коли принижували людську душу...” [11] Підлість цього імператора, продовжує далі дослідник, не знала меж. На початку правління – отруєння  Британка, братовбивство; потім сварка з матір’ю, дикі нічні оргії й авантюри, зв’язок із Помпеєю, нарешті – вбивство матері. Державними справами Нерон практично не цікавився і не займався і якби не його вихователь, знаменитий філософ  Сенека, свою трагічну сторінку Римська імперія відкрила б ще при Неронові [12]

Звичайно, імператорами ставали далеко не рядові особистості. За освітою, культурним і  фізичним розвитком, військовою майстерністю і розумінням державних справ, вони значно випереджали своїх сучасників. У їх знаменитій когорті Август, очевидно, був першим. Після смерті він був оголошений божественним (“divus”). Культ його імені входив до складу імені всіх наступних римських імператорів. Між тим, оцінка, яку історія дає діячеві, залежить від примхи фортуни. Всі позитивні зрушення, здобуті Римом при Августі (й інших імператорах), переважує одна обставина: “Рим не був торговим містом, у ньому майже не було ремесел; пограбування було єдиним способом збагачення його громадян” .[13] Пограбування – це стиль життя імперії. Разом з тим, воно є головною рисою характеру імператора й основною причиною їх неминучого падіння .[14] Означена закономірність простежується в особистості (й долі держави, що претендує на велич “другого Риму”) славнозвісного російського імператора Петра І, названого в історії “Великим”.

Як відомо, останній прийшов до влади після  придушення повстання його сестри, царівни Софії (яка була в той  час регентом царевича Івана Олексійовича) та його смерті. У результаті рішучих  і жорстоких дій – близькі до Софії царедворці були страчені, царівна – заслана в монастир, стрілецький заколот – розгромлений. У короткі терміни Петру І вдалося збудувати військово-поліцейську державу, оголосити її імперією, створити суворий режим абсолютизму, сконцентрувати у своїх руках усю повноту влади.

Аналогія  з долею Августа тут більш  ніж очевидна: імператор утверджується  зброєю, насильством, жорсткою розправою  з попередниками і претендентами. Петро І аж ніяк не був оригінальним. Він відсторонив від влади (більшою мірою шляхом страти чи заслання до Сибіру) всіх, хто мав дотичність до старого режиму й привів до неї своїх ставлеників. Опорою влади стало оновлене дворянство, найближчими соратниками імператора – такі державні діячі, як А.Меншиков, П.Шафіров, П.Ягужинський, Б.Шереметьєв, Г.Головкін, П.Толстой. А.Матвеєв, Б.Куракін.

Петро І вважається імператором реформаційного характеру. Деякі російські історики (серед них вирізняються постаті  М.В.Ломоносова, С.М.Соловйова та В.Г.Белінського) високо оцінюють його військову реформу та прорив у зовнішніх стосунках з Європою (“Велике посольство”), будівництво флоту й перенесення столиці в збудований Петербург, розвиток просвітництва і наук тощо. Вони в буквальному розумінні цього слова оспівують діяльну натуру імператора, його енергійність і наполегливість, різнобічні обдарування, допитливість і особливо, відчуття нового й прогресивного.

Між тим, діяльність Петра І мала вкрай  суперечливі наслідки. М.М.Карамзин та слов’янофіли, О.М.Радищев і багато інших дослідників поряд із заслугами імператора відмічають негативні тенденції, спричинені саме “петровськими реформами”, його жорстокою, владолюбною натурою. Посилення кріпосницького гніту й самодержавства, “уничтожение вольности частной” (рос.) – такий вердикт виніс “петровській епосі” О.М.Радищев. І це, мабуть, ближче до істини, ніж явно перебільшені оцінки “великих перетворень у Росії” цього періоду.

Десятки тисяч жертв було покладено на вівтар “Північної війни”, розпочатою Петром І з метою виходу на Балтійське узбережжя; не менше крові пролилось під час Полтавської битви, флотських баталій біля Гангуту та Гренгамі, в ході “приєднання до Росії земель вздовж течії р. Неви, територій сучасних Латвії та Естонії з містами Нарвою, Ревелем, Ригою, Виборгом та Кексгольм, під час славнозвісного Перського походу російської армії та флоту.

     Будь-які  прояви політичної опозиції (стрілецький  бунт у Москві, т.зв. змова царевича Олексія), соціального і національно-визвольних рухів у різних частинах держави (Астраханське повстання, Булавінське повстання на Дону, Башкирське повстання) жорстоко придушувались.

     Не  інакше, як злочинним є ставлення  Петра І до України та інших  “не російських” народів. Петро  І проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії  Лівобережної та Слобідської України. Після укладення гетьманом І.Мазепою угоди зі Швецією та шведсько-української поразки в Полтавській битві за наказом Петра І була зруйнована гетьманська столиця Батурин, а його жителі винищені. Козацьку старшину розіп’яли на хрестах, котрі встановили на плотах і пустили вниз по р. Сейм.

     За  вказівкою Петра І влада гетьмана була обмежена, а після смерті І.Скоропадського імператор не дозволив обрати його наступника. Контроль над державними справами України перейшов у руки Малоросійської колегії. Спроба наказного гетьмана П. Полуботка відстояти українську автономію призвела до нових репресій: гетьман і вища старшина були ув’язнені в Петропавлівській фортеці, де І.Полуботок і помер.

     Відомим є і такий факт: за Петра І  десятки тисяч українських козаків і селян, посланих на будівництво фортець, каналів і т.п., загинули від непосильної праці, хвороб і голоду.

     Незважаючи  на “просвітницькі мотиви” й “симпатії  до наук”, імператор завжди залишається  імператором. Його не обмежена влада  диктує характер дій і ту особливу жорстокість, з якою вони здійснюються. Таким були й інші представники “імператорського корпусу світу”, зокрема Наполеон Бонапарт (Франція), англійська королева Вікторія, яка іменувалась “імператором Індії”, російська імператриця Катерина ІІ. У різні часи “імператорами” проголошували себе правителі Бразилії, Гаїті, Ефіопії, Мексики, Китаю. В Японії цей титул існує і понині. Звісно, цивілізаційні зрушення останніх століть змушують “імператорів” змінювати (або приховувати) свій характер. Однак, це лише видимість; його сутність залишається незмінною. Імперія, імператор – це зло, мабуть, найбільш тяжке зі всіх лих, скоєних людиною проти людства.  

     Кожна імперія має свої витоки, причини  утворення та історичний час, протягом якого вона утримує властиві їй імперські повноваження. Як правило, імперія утворюється шляхом завоювання народів і територій їхнього проживання.  

“Часовим  простором імперій” можна вважати  перші два тисячоліття нашої  ери. І хоча Римська імперія була створена за декілька десятиліть до “нульової вісі історії” (до народження Христа), левова частка її існування припадає на нашу еру. Імперії, які існували до “історичної вісі історії” (К.Ясперс), мали локально-просторове значення. Фундаментального впливу на культури народів світу і цивілізації загалом, тобто всесвітньо-історичного значення, набули саме імперії нашої ери – Римська, Візантійська, Франкська, Австро-Угорська, Велика Британія, Російська.

Важливим  і доки ще залишеним без належної відповіді залишається запитання  щодо “історичного виправдання імперій”. Історія здійснюється так, як вона здійснюється. І оскільки вона “створювала імперії”, то значить мала в цьому потребу! Наукове осягнення “історичної потреби в імперії”, “історичної доцільності імперії” потребує додаткового філософського осмислення. І це зрозуміло. Імперія є злом для народів але вона історично створюється! Чому? З якою метою? Хто є головним архітектором імперії? Ці запитання мають риторичний характер: для створення й існування імперій в історії були достатні підстави. Справедливим є й інше: рано чи пізно імперії руйнуються й помирають. А це означає, що “достатніх підстав” для їх утворення в історії все ж таки не було! Час імперій – це мить історії. Її левова частка – без-імперська. Її перспектива – без-імперська. Отже, час імперій – обмежений. Імперія тримається історичним збігом обставин, несприятливих для розквіту культури, цивілізаційного зростання народів у боротьбі проти невігластва, варварства та державницьких лінощів і розбою.

ХХ століття стало століттям “смерті імперій”.

“Біловезькі угоди” між лідерами Білорусі, Росії  і України започаткували кінець останньої світової імперії –  СРСР. І хоча “Радянська імперія” все  ще агонізує – свідченням цього  є спроби утворення “нових об’єднань” типу СНД чи ЄвроАзес – історія “винесла вирок” імперії, “відродження імперії” є навряд чи можливим. У той же час, “імперське майбутнє” все ще жевріє, зокрема, в частки людей, які сумують за минулим. Переважна ж частина людства, а саме вона визначає тенденції перспективного розвитку цивілізації, прагне до демократії й навряд чи погодиться повернутись до такого історичного витвору, яким була імперія.  

     Імперії занепадають у силу багатьох причин. Головна з них, на думку С.І.Каспе, полягає у вичерпаності імперії  як історичного явища й появою нових – модернізаційних – механізмів, що визначають державну політику. „Імперія перестає бути основним „знаряддям” світової історії, що послідовно ... приводить її до кризи ідентичності, а з часом і до невідворотного розпаду” [17] Сюди ж дослідник відносить економічні причини („вирівнювання центру і периферії”, в результаті чого нееквівалентний обмін між ними стає неможливим, і як наслідок регіони перетворюються в суперників й імперія розпадається); взаємовідносини еліт („імперія гине внаслідок взаємного проникнення еліт”); взаємовідносини центральної і місцевої влади („імперія існує до тих пір, поки існує імперський центр – культурний, політичний, економічний... деструкція центру... приводить імперію до краху”) [18]

     Дослідження обставин руйнації різноманітних імперій дозволяють виокремити внутрішні і зовнішні причини цього історичного дійства. Історія свідчить, що нерідко імперії гинуть саме під тиском зовнішнього ворога, який захоплює її територію, поневолює народ військовими засобами. Військова агресія більш сильного супротивника і є тією першою і головною зовнішньою причиною, в силу якої імперія завершує своє існування, розпадається, асимілюючи в інші, більш потужні соціальні утворення.

     Досить  часто  занепад імперії  підштовхують перманентні наскоки з боку кочових племен і народів. Через свої локальні дії, будучи не в силі «повалити імперію мірою», вони, скоріш, її «розхитують».

     Більш вагомою причиною падіння імперії  є причина внутрішня –ті об’єктивно обумовлені й суб’єктивно заангажовані процеси, які відбуваються в її середині. Внутрішньо міцна імперія може досить довго протистояти зовнішньому ворогові і, навіть, час від часу перемагати його. Сильна імперія сама ініціює захоплення чужих територій. У цьому відношенні вона «не може зупинитись». Війна – це життєвий дух імперії. Перманентні війни пронизують всю «імперську історію» попередніх століть і тисячоліть. Імперії «навчились жити» війнами, виживати завдяки їм, пересовувати час своєї смерті.

     Справедливим  у цьому контексті є визначення „міцної армії” як одного з засадничих принципів забезпечення життєдіяльності імперії й, одночасно, „слабкої армії” як однієї з головних причин її розладу і падіння. Як зазначає Ф.Ф.Зелінський, „влада в державі залежить від армії – такий стан речей з останнього сторіччя Республіки виник у результаті військових реформ Марія. Армію утримує в руках легенда – таким був підсумок довгого правління Августа. Створена ним августова легенда підтримувала цілісність держави протягом століть... Розміщені на всіх кордонах велетенської імперії, війська зберігали вірність  черговому спадкоємцю трону, вбачаючи в ньому втілення й носія августовської легенди.  Безумство окремих володарів наносило все нові й нові удари по цій легенді; остаточно її знищив своєю самовбивчою дурістю імператор Нерон – останній представник династії. Тепер нікого було осяювати: Нерон передбачливо винищив тих людей, в судинах яких текла кров першого цезаря. Та сила, якій країна була зобов’язана послушністю армії, втратила цілісність. Тому розпочався розпад...” [19]

     Внутрішня причина – невідворотна. У силу її дії імперія розвалюється як «картковий будинок». Власне, саме вона «готує грунт» для успішного зовнішнього впливу, «відкриває ворота» завойовнику, який чатує, вибираючи найбільш зручний час, щоб «урвати шматок» або підкорити (знищити) імперію загалом.

     Внутрішня причина має комплексний характер. В її основі лежать ті економічні, соціально-політичні  і соціокультурні процеси, які не лише не сприяють зміцненню імперії, але й безпосереднім чином  руйнують її. Внутрішня причина, таким чином, постає як комплекс процесів антиімперської спрямованості.

     Насамперед, піднімаються національні почуття  пригнічених народів, які не бажають  більше миритись із своїм станом, прагнуть самостійності і незалежності. Всі  імперії надломлювались чи падали мірою, насамперед, під тиском національно визвольних рухів. Аналізуючи, наприклад, основні причини розпаду Османської імперії, англійський науковець і письменник Лорд Кінросс зазначає наступне: „...імперія все більше розколювалась під тиском сил європейського націоналізму. Це була концепція, ворожа принципам династичної багатонаціональної імперії й такою, що загрожувала владі султана, розпочинаючи з війни греків за незалежність. Заохочувана Заходом за ліберальними мотивами і використана у своїх інтересах росіянами, – підкреслює дослідник, – вона мала своїм апогеєм балканські війни ХХ століття і наступну втрату фактично всієї території Турції в Європі...” [20]