Государственное управление

Акти обов'язкові для виконання всіма, кому їх адресовано, з моменту набрання ними чинності. Акти управління, видані з порушенням вимог, які ставлять до них, є дефектними. Дефектні акти можуть бути нікчемними або заперечними.

Нікчемні акти управління — це акти незаконні. Вони не породжують ніяких юридичних наслідків, не повинні виконуватися, їх юридична неспроможність є явною. Згідно з конституційними положеннями ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За видання та виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст. 60).

Заперечні акти — це такі, що містять певні недоліки, проте останні не позбавляють їх юридичної сили, але можуть бути оскаржені зацікавленими суб'єктами права.

Після оскарження або опротестування акт може бути визнаний або правомірним, законним (після усунення недоліків), або нікчемним. За такої ситуації заперечні акти підлягають виконанню, на відміну від нікчемних актів.

Стосовно вимоги щодо правових актів управління,то правові акти управління тільки тоді можуть виконувати свої функції, коли вони володіють юридичною силою і здатні виступати в якості правової форми реалізації державної виконавчої влади. Важливою умовою дієвості правових актів управління є їхня відповідність вимогам, які висуваються шодо них стосовно юридичного змісту, порядку прийняття і видання.

В адміністративній науці немає єдиної думки з приводу переліку вимог, яким повинен відповідати правовий акт управління. В. М. Ма-нохін в якості основних вимог щодо актів управління виділяє наступні: 1) вимоги щодо розробки і прийняття актів управління; 2) вимоги щодо їх вступу в дію; 3) вимоги до змісту і форми актів управління. На думку Д, Н. Бахраха і С Д- Хазанова, до таких вимог належать: 1) доцільність адміністративного акту, його корисність з точки зору публічних інтересів (наукова обгурнтованість, відповідність реальній обстановці, своєчасне прийняття, комплексність у вирішенні питання, кваліфікація і професіоналізм посадових осіб; 2) законність (наявність компетенції у його автора, відповідність акта закону по суті, відповідність меті закону, прийняття в устновленнй законом строк, дотримання процесуальних правил видання адміністративного акту); 3) організаційно-технічні вимоги (лаконічність, дотримання граматичних норм і правил, структура документа тощо}¹⁰.

Основними вимогами щодо чинності правових актів управління є:

  а) законність правового акту управління, яка проявляється, перш ж все в тому, що він повинен бути прийнятий уповноваженим державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції.Поряд із цим, законність правових актів управління можна розглядати й у широкому розумінні, згідно з яким вона повинна забезпечуватися на всіх етапах розробки, прийняття і вступу правового актув силу;

  б) правовий акт управління повинен відповідати закону, бутиприйнятий на підставі закону або іншого правового акту вищої юридичної сили, і на їх виконання. Він не може їм суперечити, оскільки втакому випадку правовий акт буде визнаний нікчемним;

  в) правовий акт управління повинен бути прийнятий іздотриманням встановленої процедури його розробки, прийняття, видання і державної реєстрації (у тих випадках, коли це передбачено чинним законодавством). Встановлена процедура прийняття правових актівуправління покликана забезпечити їхню доцільність, своєчасність, корисність, обгрунтованість, науковість у процесі регулювання публічних інтересів;

  г) правовий акт управління повинен бути юридично обгрунтованим, тобто мати чітко визначені мету і завдання, заради яких він видається; засоби шодо його реалізації; очікувані наслідки його реалізації і можливі труднощі при цьому;

   д) правовий акт управління не повинен обмежувати або порушувати  гарантовані чинним законодавством права і свободи людини і громадянина, права і законні інтереси громадських організацій, підприємств, організацій;

ж) повинна  дотримуватися встановлена форма правового акту управління з усіма реквізитами (розумна структура акту і його грамотна розбивка на конкретні частини, розділи, глави, параграфи, пункти тощо; добрий стиль викладення, ясність, чіткість і лаконічність тексту; відсутність слів і термінів, які допускають двозначність тлумачення або розуміння акту; правильне грамотне оформлення; відсутність інших помилок; наявність підписів, реєстраційного номера, дати прийняття; публікація на спеціальних бланках, які мають усі передбачені атрибути; чіткі печатки; встановлені строки виконання і відповідальні за виконання; механізм контролю)¹¹;

  з) правові акти управління (якщо це необхідно) повинні пройти державну реєстрацію. Відповідно до Указу Президента України від З жовтня 1992 року «Про державну реєстрацію нормативи о-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в ораганх юстиції.

  Отже, терба зробити висновок,що правовий акт управління відіграє найважливішу роль в функціонування державного управління. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

  

4. Адміністративно-правовий договір та його ознаки

  Адміністративно-правовий договір – дво- або багатостороння угода, змістом якої  є права  та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій, суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди¹².

  За  думкою Голосніченко І.П адміністративний договір - це укладені між рівними  за юридичним статусом сторонами  угоди щодо передачі повноважень  управління відповідними об'єктами чи здійснення владних дій, що передбачені  в законі.¹³

  Протягом  останніх десятиліть проблема використання договорів у адміністративному праві стає дедалі більш актуальною, хоча вона і не є новою. Так, категорія адміністративного договору згадується у радянській літературі 20-х років минулого століття як побічна форма управлінської діяльності, у 60-х — як один з факторів її демократизації. В той період одним з перших авторів, що приділили цьому питанню належну увагу, був польський адміністративіст Є. Старосьцяк.

   Термін  «адміністративний договір» останнім часом досить вживаний, хоча у нормативних джерелах і не використовується. Невизначе-ним остаточно це питання залишається і у теорії адміністративного права, хоча йому і приділяється чимало уваги¹⁴

   Проблема  полягає у тому, що договір традиційно вважається засобом регулювання  у галузях приватного права, зокрема у цивільному праві, де склалися засади, що грунтуються на рівності сторін, їх автономії тощо. Публічне ж право, однією з провідних галузей якого є право адміністративне, належить, так би мовити, до протилежного «полюсу» юридичної матерії.

   Водночас  з розвитком демократичних засад  адміністративне право дедалі більше використовує певні положення права  приватного. Це пов'язане насамперед з необхідністю збагачення відносин панування-підпорядкування такими формами, які мають в основі свободу  поведінки суб'єктів. У зв'язку з цим в адміністративному праві формуються інститути, подібні до інститутів приватного права, зокрема, інститут адміністративного договору.

   Не  випадково, що укладання адміністративних договорів (угод), як відзначалося раніше, набуло значення самостійної правової форми державного управління.

   Що  ж являє собою адміністративний договір (угода)? Визначаючи його поняття, слід відштовхуватися від ознак  загальноправового поняття договору. 

   Специфічний вияв загальноправових ознак договору в публічному праві 

   Аналіз  загальноправового поняття договору як угоди сторін, спрямованої на виникнення, зміну або припинення їх взаємних прав та обовязків дає змогу виявити такі його ознаки:

   а) свобода  волевиявлення, тобто добровільність укладення;

   б) рівність сторін;

   в) досягнення згоди по всіх істотних аспектах договору;

   г) еквівалентний характер;

   д) взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору;

   є) забезпечення договору державним примусом, що надає  документу юридичної чинності.

   Договори  в приватному праві найчастіше регулюють  відносини двох сторін і розраховані  на встановлення, зміну та припинення конкретних правовідносин. У цьому  сенсі вони є індивідуалізованими, тобто такими, що не породжують зобов'язань  для інших фізичних та юридичних осіб.

   Ознаки  приватно-правового договору не завжди виявляються у публічно-правових договорах, які відрізняються низкою ознак.

   Договори  в публічному праві  здебільшого є договорами нормативного характеру, тобто відрізняються встановленням правил тривалої дії для широкого кола адресатів, котрі повинні: видати правові акти, укласти угоди, здійснити юридично значущі дії. Відмінності виявляються у предметі, суб'єктах та змісті таких договорів, а також у засобах забезпечення їх реалізації.

   Предметом публічно-правового договору є відносини владного характеру, причому лише ті з них, в яких допускається узгодження волевиявлення владних суб'єктів.

   Суб'єктами публічно-правового договору є суб'єкти публічно-правових відносин, котрі наділені насамперед публічно-владними повноваженнями. В адміністративному договорі це органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи. Водночас суб'єктами адміністративного договору можуть виступати такі суб'єкти, які не мають владних повноважень, але які можуть у публічно-правовій сфері бути носіями деяких владних функцій (трудові колективи, органи самоорганізації населення тощо).

   Щодо  змісту публічно-правового договору, то його специфіка зумовлена тим, що права й обов'язки сторін (учасників) мають наперед заданий, передбачуваний характер, зумовлений компетенційними можливостями тієї чи іншої сторони.

   Усі публічно-правові  договори можна поділити на: установчі  договори; компетенційно-розмежувальні  договори; угоди про делегування  повноважень; програмно-політичні договори про дружбу й співробітництво; договори між державними і недержавними структурами; договори про громадянську згоду; міжнародні договори.

   При визначенні правової природи адміністративних договорів слід враховувати, що вони виникають лише у тих сферах державної влади і місцевого самоврядування, де складаються адміністративно-правові відносини. Норми адміністративного права безпосередньо впливають на зміст даних угод, при цьому волевиявлення сторін скеровується нормами адміністративного права, тобто набуває адміністративно-правової форми.

   На  відміну від договорів приватного права тут обов'язково присутній  носій влади, який у межах своєї  компетенції реалізує функції виконавчо-розпорядчого характеру. Тому в адміністративному  договорі завжди виявляється державна воля до створення певної ситуації.

   Поняття адміністративного договору та особливості його застосування

   Визначаючи  поняття адміністративного договору, окреслимо характерні ознаки ос-таннього:

   1) виникнення  у сфері публічної влади у зв'язку і з приводу реалізації органом виконавчої влади або органом місцевого вряду-вання своїх владних повноважень;

   2) підставою виникнення є правозастосовчий акт, прийнятий згаданими органами;

   3) організуючий характер;

   4) метою є задоволення публічних інтересів, досягнення публічного блага, тобто домінування суспільних цілей.

   В адміністративному  договорі неможлива (за будь-яких умов) одностороння відмова від виконання  договірних умов або їх зміна. Норми  про форс-мажор тут не застосовуються. Такий договір або окремі його положення не може бути визнано конфіденційним. Більше того, у деяких випадках необхідною умовою чинності адміністративно-правового договору є його опублікування¹. До того ж, як вже зазначалось, значна кількість адміністративно-правових договорів, на відміну від договорів приватного права, має нормативний характер.

   За  порушення такого договору можливе  застосування заходів відповідальності — дисциплінарної, адміністративної, цивільно-правової.

   Зауважимо, що адміністративний договір ще не забезпечено судовим захистом, і ця проблема має бути розв'язана у законодавчому порядку.