Порівняльна оцінка ефективності різних схем лікування демодекозу собак в Магдалинiвськiй районнi лiкарнi ветеринарноi медицини

      У природних умовах тварини заражаються  демодекозом при контакті з хворими  тваринами і через предмети. У  собак частіше зараження відбувається при вигодовуванні сукою цуценят. Популяція кліщів передається на ті ділянки тіла цуценяти (морда, грудні кінцівки, надбрівні дуги), які при ссанні матері доторкаються до шкіри матері. У новонароджених і молодих тварин волосяні фолікули і сальні залози мають просту будову , з віком вони ускладнюються і заповнюються продуктами виділення.

      При демодекозі великої рогатої худоби на шкірі формується велика кількість вузликів , у кожному містить казеозний матеріал і кілька тисяч кліщів. Ураження локалізуються на морді, шиї, спині і боках. Демодекоз овець трапляється дуже рідко. Демодекоз кіз значно розповсюджений у країнах Європи. У свиней та коней ця хвороба реєструється рідко, хоча екстенсивність її у східній Європі складає близько 5%.[27,28]

Demodex canis паразитує тільки на собаках і не передається іншим ссавцям, зокрема кішкам і людині.

      Деякі породи в більшому ступені, ніж інші піддаються демодекозу. У 80% випадків ця хвороба спостерігається в чистопородних собак. Найчастіше хворіють собаки з короткою шерстю, з великими сальними залозами і з тенденцію до себореї. Себорея може бути обумовлена породою собаки, особливостями її харчування (підвищеним вмістом ліпідів у їжі) або ендокринного походження (гіпотиреоз, синдром Кушинга) і бути чинником сприйнятливості тварини до демодекозу.

      Багаточисельні  спостерігання підтвержують, що хворі  виробники дають

демодекозное  потомство. У таких виводках у  більшості цуценят демодекоз  розвивається протягом першого року життя. Як вважають [12,30] в основі цієї успадкованої схильності лежать імунні фактори. Виникнення демодекозу зв'язане з ослабленням клітинної реакції, причини якого різноманітні [30,11]. Результати вивчення імунітету демодекозних собак говорять про функціональне зменшення кількості Т-лімфоцитів і, навпаки, про збільшення кількості В-лімфоцитів з великою кількістю антитіл (серед яких, можливо, антитіла, що утворять імунні комплекси з імунодепресивною функцією). Імунодепресія підсилюється при мікробной  суперінфекції. Деякі автори [34,51,12,17] допускають, що стафілококи є основною причиною імунодепрсії, що спостерігається в собак.

      Патогенез демодекоза складний. Він містить у собі механічний вплив паразитів на організм собаки і як результат запальні явища шкіри (дерматити), що можуть ускладнюватися патогенною дією мікрофлори, грибками, а також токсичною дією самих кліщів - продуктами життєдіяльності, так і розпадом тканини під час запалення. Під час живлення кліщ, проходячи по внутрішній стінці вогнища пораження, за допомогою хеліцер зрізує цілі пласти епітеліоцитів, іноді до базальної мембрани і глибше, залишаючи за собою западини у вигляді борозни. З боку організму хазяїна відзначається реакція, що виражається сполучнотканинною інфільтрацією вогнища ураження, еозинофілами, гістіоцитами, круглими клітинами. [29]

      Поряд з цим у процес ушкодження тканини  включаються і стінки верхнього шару шкіри. Епідерміс, що знаходиться безпосередньо над вогнищем ураження, гіпертрофується.[32,15,18]

    Як  вважає[5] перебіг демодекозу проявляється або в локальній формі як поєднання еритреми з дифузною або монетовидною алопецією на голові та передніх лапах, або в загальній формі, часто ускладненій поверхневим або глибоким піодермітом (гнійничковий демодекоз).

      Шустрова  М.В. (1996) виділяє три форми перебігу демодекозу, а саме лускату, пустульозну і генералізовану.

      Прогноз при локалізованому демодекозі сприятливий, особливо якщо хвороба уражає вже досить великих цуценят (у віці біля року). Ця форма зустрічається в 90% випадків захворювання й уражає чистопородних собак молодше одного року.[22]. Найчастіше такі локальні ураження виникають навколо очей, у куточках губ, на морді від чола до ніздрів, на шиї, потім на грудях і передніх кінцівках. Потім виникають і розширюються вогнища монетовидної депіляції, рідше дифузні, що супроводжуються жировою себореєю з неприємним запахом і паракератозом.

      З часом волосяні мішечки закупорюються  і гіпертрофуються в результаті інтенсивного виділення шкірного сала, від чого утворюються чорні вугри і шкіра стає зернистою на дотик.

      Локальний демодекоз може закінчитись самовидужанням через 1-2 місяці в 90% випадків, зокрема в цуценят до року. І лише приблизно в 10% випадків він набуває загальної форми.

      Загальний генералізований демодекоз характеризується або великою кількістю вогнищ депіляції (більше 5), або поширенням пораження, на все тіло і появою мікробного ускладнення. Таке ускладнення виникає, як правило, завжди, що послужило підставою для назви „піодемодекоз” демодекоз + піодерміт). Ця форма спостерігається в 85% випадків у собак старше 7 місяців і в 80% випадків у чистопородних особин. При такій формі перебігу самовидужанням хвороба закінчується менше ніж у 30% випадків. Лікування при цьому важке і тривале (не менше, ніж 2 -3 місяці). Поверхневий піодерміт або бактеріальний фолікуліт, що виникає при захворюванні, характеризується присутністю численних виступаючих білуватих гнійничків [5,33].

      Демодекоз буває і гнійний, супроводжується  сверблячкою, спричиненим алергенним впливом мікробних антигенів. Хронічна форма виражається в альтерації шкіри: гіперкератоз (потовщена, складчаста шкіра), меланоз (сіруватий колір), себорея з дуже сильним запахом. Собака набуває відразливого вигляду . Спостерігається значне погіршення загального стану тварини: гіпертрофія залоз, похудання, анорексія, пригнічення, ниркова недостатність внаслідок всмоктування бактеріальних токсинів.

      При наявності випадку демодекозу в  собаки варто вияснити, клінічну форму перебігу, оскільки лікування і прогноз цілком різні в кожнім випадку на стільки, що розглядаються як різні клінічні нозологічні одиниці [49].

      Демодекоз у собак класифікується як локалізоване або генералізоване захворювання згідно розповсюдженості захворювання.

      Дуже  часто ускладнюється перебіг  демодекозу. Порушується робота ен-докринної системи, а це у свою чергу заважає лікуванню [34,39,40]. Діагноз визначається на основі клінічних та епізоотологічних даних і підтверджується мікроскопічними дослідженнями глибокого зіскрібка шкіри (Потоцький, 2001). Крім цього, обов'язково враховують вік собаки, розташування і зовнішній вигляд уражень. При дерматозі, який не супроводжений сверблячкою, з еритемою, лусочками і характерною локалізацією, необхідно проводити диференційну діагностику [27,28]. Сухий (лускатий) демодекоз в залежності від форми перебігу варто диференціювати від: мікроспорії, дерматитів бактеріального походження, або незаразної етіології [45,26,10].

      Постановка  діагнозу вимагає підтвердження  за допомогою аналізу глибокого зіскрібка шкіри (до появи дрібних крапельок крові) або видавленого вмісту гнійничків, який розглядають роздавленим між предметним і покривним склом під мікроскоп. Іноді кліщі виявляються за допомогою біопсії і гістологічного аналізу. Останній не має значення для діагностики (за винятком деяких порід собак, таких як шарпей), але дозволяє вивчити імунозапальну реакцію.Демодекоз звичайно неважко діагностувати, якщо зробити кілька глибоких шкірних зіскрібків. Щоб підвищити шанс постановки діагнозу, шкіра повинна бути здавлена безпосередньо до проведення шкірного зіскрібка,щоб вигнати кліщів з волосяного фолікула. Якщо ізольований кліщ розглядається як випадковий, то шкірний зіскрібок повторюють в інших місцях, і особливо в ділянці морди і лап, двох улюблених паразитом місць. Може мати сенс також зіскрібок зі здорової шкіри у випадках локалізованого демодекоза; велика кількість знайдених паразитів може вказати на небезпеку наступної генералізації [41,47]. При більш хронічних випадках з лишаєподібними ураженнями, особливо в ділянці лап, і в деяких порід, таких як китайський шарпей, діагноз може бути поставлений мікроскопічним дослідження матеріалу біопсії [41,39]. Виявлення дрібних червоподібної форми демодексів у зіскрібках шкіри дозволяє надійно диференціювати демодекоз від саркоптозу і отодектозу. На погляд Святковського А.В. Карпенка Л.Ю. Тиханіна В.В (1999-2000), можливий ще один об'єктивний діагностичний критерій - це визначення яєць демодексів у зіскрібках шкіри і мазках кров.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Дослідження авторів показали, що приблизно в 60% клінічно здорових тварин можна в мазках венозної крові знайти яйця паразита. Титаренко А.М. (2001) зробив висновки щодо питання демодекоза в структурі захворювань шкіри дрібних домашніх тварин в умовах мегаполіса (м. Київа): недивлячись на інтенсивний розвиток ветеринарної медицини дрібних тварин і, зокрема ветеринарної дерматології, демодекоз має значну стабільну питому вагу серед шкірних хвороб собак, що і визначає актуальність подальшого вивчення даної патології. Великий інтерес, з погляду епізоотології демодекозу, представляє вивчення поширеності кліща D. canis серед популяції собак, як у формі схованого так і формі клінічно виявленого носійства паразита (тобто у формі демодекоза - як хвороби). Залишаються на сьогоднішній день невизначеними процент прояву демодекозу у формі хвороби в популяції собак, роль і співвідношення факторів, що сприяють розвиткові демодекоза, як внутрішніх, так і зовнішніх. Сучасний підхід до кліща D.саnis, з погляду екології, як до симбіонта, (а конкретно до коменсала) собаки, визначає профілактику демодекозу за такими основними напрямками: - виключення з розведення особин перехворівших демодекозом; дотримання зоогігіенічних правил утримання і використання тварин; забезпечення повноцінного (якісно і кількісно) годівлі - у відповідності живильним і енергетичним потребам організму, адекватного фізіологічномустатусові (розмір, маса, порода, вік, активність, спарювання, вагітність, вигодовування потомства й ін.).Вибір лікування повинен ґрунтуватися на особливостях кожного випадку і на ступені співробітництва з господарем хворої собаки. Найбільш ефективними протиакарицидними препаратами на сьогодні вважаються декілька. Амітраза. Згідно інструкції її варто застосовувати місцево щотижня або раз у два тижні у виді 0,05% розчину. Хоча результат лікування, особливо при щоденному застосуванні, є високим (IЕ=99%), при її застосуванні є деякі недоліки : місцеве лікування є втомливим ітривалим,а показник ефективності лікування варіабельний. Можливість рецидиву – висока.Мільбеміцин пропонує альтернативу для випадків, де лікування амітразою було неефективним. Дані, (авт) показують, що мільбеміцин може бути дуже ефективним(IE=100%) у випадках, стійких навіть при місцевому застосуванні амітрази [23].Мільбеміцини є натуральними макролідними антибіотиками ферментації, продукованими грибками Streptomyces hygroscopicus. За структурою вони тісно зв'язані з авермектинами, продукованими S.аvегmitilis, і, подібно до них, їх антипаразитарна активність основана на порушенні нейротрансмісії гамма-аміномасляної кислоти в безхребетних [33,36,55].

      У порівнянні з амітразою окис мільбеміцина дає деякі пріорітети: більш легке введення, відсутність побічних ефектів при застосованому дозуванні (включаючи породи, чуттєві до івермектину, такі як довгошерсті колі), більш високий показник ефективності лікування й ефект у деяких випадках, що не реагують на лікування амітразою. Серед недоліків слід зазначити той факт, що лікування мільбеміцином є набагато більш дорогим, його оптимальна доза визнана ефективною у варіаціях 0,5 і 3,8 мг/кг. [36,49,55].

      Івермектин  належить до групи авермектинів, продукованих Syreptomytis  аvermitilis, і має широкий спектр дії і високу антигельмінтну ефективність. [32] Однак, івермектин може мати неблагоприємні наслідки для собаки, особливо у довгошерстного колі, бобтейла, шелті, бородатого колі і їхніх гібридів [32,47]. Первинні дані використання івермектину продемонстрували, що щотижневе протягом місяця підшкірне введення 0,4 мг/кг було ефективним (ЕЕ та ІЕ 85 - 100%) [43].

      Успіх щоденного перорального введення івермектину  і поява ряду токсичних реакцій на застосовані високі дози, прискорило випробування івермектину у низьких дозах. Цитовано за Меdleau і ін. [45] порівняли різні дози івермектину в групі собак з генералізованим демодекозом з початком у молодому і дорослому віці. Показник ефективності лікування при дозі в 0,6 мг/кг (ЕЕ=85%) був кращим, ніж той, котрий був отриманий при задаванні препарату у дозі 0,4 мг/кг (ЕЕ=58%). Інші автори повідомляють про застосування щоденної пероральної дози івермектина в 0,3 мг/кг із результатами, схожими з дозуванням у 0,6 мг/кг, хоча автори не повідомляють про. показник ефективності лікування.

      З досвіду Педро X. Гинель івермектин при дозуванні 0,3 мг/кг може бути ефективним у багатьох випадках генералізованого демодекозу. Автор вказує, що середня тривалість лікування івермектином склала 5,3 тижнів і 11,4 тижнів для демодекозу з початком у віці менше 1,5 року і в дорослому віці старше 1,5 року відповідно. Рецидиви не спостерігалися, але період контролю був коротше року в деяких із собак, що лікувалися.

      Роботу  з лікування демодекозних собак  проводили Шеховцов В.С, Луценко Л.1.(1997). Запропонували такі схеми лікування. У першій групі тварин застосовували зовнішні обробки 0,25% розчином амітразину 1 раз у три дні, сірку аліментарну усередину в дозі 0,05 г/кг живої маси в добу.

      Тваринам  другої групи застосовували новий  преперат акаріціл сайфлі (виробництва фірми Суаnamid, США) у дозі ЗО мг на кг живої маси, усередину, 2 рази у тиждень (одна таблетка містить 30 мг діючої речовини цітіоата). Крім того, тваринам вводили імуномодулятор імунофан однократно внут-рішньом'язово в дозі Імл на тварину, призначали гепатопротектори есенціале-форте усередину по 1 капсулі 2 рази в день, з тривалістю курсу лікування 35 днів.

      У результаті дослідження собак з ураженнями ними було встановлено, що число хворих демодекозом становило 43,5% від загального числа хворих, тобто практично кожен другий собака в місті хворіє цим небезпечним захворюванням.

У першій дослідній групі тривалість лікування  склала 2 місяці, екстенсе-фективність становила 55%, у 2 групі відповідно 1,5 міс. і 90%. Таким чином, Шеховцов В.С. та Луценко Л.І (1997) рекомендують для лікування собак, хворих демодекозом застосувати 2 схему лікування, як більш ефективну.

      Для лікування собак, хворих демодекозом, Ф.I. Василевич (1998) застосовував три препарати :

• композицію ціперметріна з емульгаторами, з назвою "Пушок";
• гіпхлорофос (дематеф);
• 2%-ну емульсію амітрази;

      У порівняльних досвідах з лікування собак, хворих демодекозом, дослідними препаратами ("Пушок", гіпхлорофос і емульсія амітрази) показувало, що ЕЕ склала відповідно 100%,84%,100%]. Таким чином автор заключив, що препарат "Пушок" є досить перспективним засобом .

      За  даними доктора ветеринарних наук А.Головко (2001), при проведенні заходів, спрямованих на знищення демодекозного кліща в організмі собаки доцільно сполучити акарицидні препарати системного впливу (трипанова синь, івомек, цидектін, абодектін, сайфлі (ціфлі) і препарати зовнішньої (локальної) дії (амітрази, міатрін-ц, хлорцетафос, сірка). Таке поєднання препаратів дозволяє досягти максимального ефекту, за рахунок використання різних способів доставки діючої речовини до місця локалізації кліща.

      А.Головко (2001) також попереджає про те, що при проведенні противо-акарицидної терапії необхідно пам ятати, що похідні  івермектина (івомек) досить негативно впливають на функціональний стан печінки. Тому при їхньому використанні необхідно призначати препарати, нормалізуючі функцію печінки (ессенціалє, сірепар, вітагепат, карсіл, вітамін У12). Крім того, установлена підвищена чутливість собак породи колі до івомеку, що іноді приводить до смертельного результату, внаслідок інгібування в головному мозку гамма-аміномасляної кислоти.

      Використання  ж цидектину може супроводжуватися набряками, пригніченням, слинотечею, шкірним свербіжем, що робить необхідним застосування протигистамних засобів (димедрол, супрастин, тавегіл, піпольфен, дипразин і ін.).