Конярство в україні

Основна література 

1. Гопка Б.М., Хоменко  М.П., Павленко П.М. – Конярство. –  К: Вища освіта. – 2004. – с. 190-316.

 

Додаткова література 

1. Судай В.Д. Використання коней в умовах реформованого  сільськогосподарського підприємства. – Вінниця. – 2001. – с. 98-174.

 

1. Роль  коня в розвитку цивілізації.
2. Походження та одомашнення коней. Етапи одомашнення коней.
3. Доместикаційні зміни коней
4. Дикі родичі коней.
5. Стан конярства в Україні і перспективи його розвитку. Причини скорочення чисельності коней.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
    

1. Коні пройшли  тривалий і складний шлях історичного  розвитку. Еволюція їх відбувалась  у напрямі збільшення росту, зміни  зубної системи, появи однопалих  кінцівок з міцними копитами та інших  ознак, які дедалі більше наближали  їх до сучасних коней. Еволюція коней  тривала протягом 70 млн. років.

      Безперечно, розвиток цивілізації  пов'язаний з використанням коней.  Цивілізація – це вдосконалення духовної та матеріальної культури людства. На протязі віків і тисячоліть коні були поряд з людиною, допомагали в праці, у війні, давали їжу і одежу, розважали, надихали поетів.

    Одним із перших досягнень та умов подальшого розвитку цивілізації було винайдення колеса. Спочатку первісна людина винайшла волокушу для собаки. Потім, в залежності від величини вантажу, почала використовувати  інших тварин. Винайдення колеса прирівнюється до відкриття способу добування вогню. Ця геніальна догадка первісного механіка стала початком прогресу. Колесо вдосконалювалось: з'явився обід, котрий колесо укріпив, з'явились шпиці, які полегшили колесо.

    Спочатку  і коней запрягали як волів: від  колісниці тягнулось довге дишло, на кінці якого було дерев'яне ярмо. Така упряж знижувала рухливість і швидкість коней. Перш ніж була винайдена ремінна упряж пройшли століття.

    Першим  із упряжі було винайдено вуздечку і вудила. Цей винахід дозволив керувати конем. Між конем і людиною  встановився міцний зв'язок, з'явилась  можливість їздити на коні верхи.

    Історики  до цих пір ведуть дискусії, що з'явилось  раніше: вуздечка чи колесо. Як би там  не було, але в 16-му столітті всі, — і простолюдини і аристократи скакали верхи. В часи Шекспіра в Англії побачити жінку-вершника було такою ж звичною справою, як зараз за рулем автомобіля. Вдосконалювались сідла.

    Неповоротка колісниця використовувалась чимало часу, аж до винайдення   ресори і  будівництва доріг. Пройшло не одне тисячоліття, перш ніж кмітливий  майстер просвердлив в дерев'яному  тулубі лука отвір, а на тетиву поставив корпус карети.

    Тетивою спочатку служили ремні. Потім ремінна  ресора була замінений стальною. Дорога стала не такою тряскою. Далі почали будувати карети, брички, шарабани, котрі плавно погойдувались.

     Всі ці винаходи були використані в майбутньому  автомобілебудівниками. Причому, керувати автомобілем легше, ніж середньої величини упряжкою. Навантаження на ямщика від 5 до 50 кг статичної маси.

     Потреба в громадському транспорті визначила появу конки. Возчики були чимось ніби схожі на таксі. На спині у возчика закріплялась табличка теперішніх номерних знаків. Для їзди в нічний час на голоблі встановлювали ліхтарі. На початку віку в Петербурзі було біля 20 тис. візників. Навіть назва «таксі» походить від прізвища італійської династії володарів диліжансів Таксіс. До речі, вони перші одержали право використовувати ріжки для подачі звукових сигналів при їзді на поштових диліжансах.

     В 1950 році в Римі перед  Палацом цивілізації  на території Всесвітньої  виставки був встановлений великий, поставлений  на диби, бронзовий  кінь. Цеп пам'ятник  є не тільки прикрасою  площі міста, а  і для того, щоб  віддати належне  ролі, яку зіграв кінь в розвитку людського  суспільства, в розвитку цивілізації. 

2. Походження та одомашнення коней. Етапи одомашнення коней. 

     Використання  коней людиною почалось з полювання  первісної людини на диких коней з метою забезпечення себе м'ясом, молоком, а пізніше кумисом.

     Використання  кобил для одержання молока почалось після приручення коней. При цьому  коні були приручені значно пізніше, ніж велика рогата худоба. Для кочового життя, перевезення нескладного скарбу люди використовували спочатку велику рогату худобу і значно пізніше коней. Людина приручила коня в бронзовому віці.

     На  підставі археологічних  матеріалів і пам'ятників  матеріальної культури зрозуміло, як, де, коли і які дикі коні були одомашнені людиною :

1). в кам'яному віці людина зустрілась з конем і використовувала її м'ясо і шкіру, а також кістки, створювала живий запас м'яса. Наскальні рисунки підтверджують м'ясне використання коней в цей період.

2). приручення почалось мабуть із збереження поранених 
або пійманих тварин з метою створення живого запасу м'яса.

3). в пасовищний період почалось застосування коня як 
засобу пересування. Супроводжувалось воно культом коня, 
якого приносили в жертву богам і хоронили разом з померлим 
господарем. Це добре видно із залишків предметів вжитку, а 
також і записів давньогрецьких істориків.

Приручення  диких коней здійснювалось  в декількох степових регіонах.

Можна з  впевненістю сказати, що було декілька гнізд одомашнення (доместифікації) коня.

    М. І. Вавілов назвав два основних осередки одомашнення коней: південнозахідноазіатський і середземноморський. Одним із перших осередків доместифікації коней називають частину території Середньої Азії, що прилягає до річок Амудар'ї та Сирдар'ї. Одомашнення відбувалось і в інших районах Азії та Європи.

    Найбільшу кількість викопних предків знайдено в Америці. В третинному періоді Євразія і Америка були з'єднані перешийком, (на його місці пізніше утворилась Берінгова протока). Звідси виникло припущення, що коні походять з Америки, а вже потім переселились в Європу, Азію, і Африку.

      В самій же Північній Америці  в результаті її суцільного  зледеніння в лідниковий період дикі коні (еквіди) загинули, а в Євразії, де оліденіння було меншим, і в Африці, де його зовсім не було, збереглись до цього часу.

    В Австралію, Нову Зеландію, як і в  Америку коні були завезені європейцями  в період колонізації, починаючи з XV віку нашої ери.

     Найдревніший  із здогадних предків  коней фенакодус був знайдений в Північній Америці у відкладеннях, що відносяться до палеоцену – першої епохи третинного періоду кайназойської ери, яка почалась 70 млн. років назад. Фенакодус жив в умовах м'якого вологого клімату на в'язких грунтах в чагарникових зарослях. Він був полосатої тигрової масті і по своїх формах нагадував хижаків. Проте хватальної функції кінцівок у нього не було.

     Його  п'ятипалі кінцівки з випрямленими суглобами опирались на три пальці-лапи, із них середній був більш розвинутий і одягнений копитцем. Корінні зуби мали просту бугорчату будову, пристосовану для пережовування соковитої рослинності  (плодів, листя).

    Дуже  складно тепер встановити послідовність  використання коней в упряжі, під сідлом і в'юком. В данний час співставлення даних археологічних, етнографічних досліджень та культурно-історичні пам'ятки показують, що вже скіфи в V с. до н. є. доїли кобил, але очевидно використання молока кобил було відомо набагато раніше. Одомашнення коней людина використовувала для різних цілей в залежності від соціальних і природних умов, а також від напрямку господарської діяльності.  

4. Дикі  родичі коней.

 

    У зоології коней віднесено до класу  ссавців, надряду копитних, ряду непарнокопитних, родини конячих, роду коней. Рід коней поділяється на   4 підроди:

    власне  коней, до якого належать усі аборигенні й заводські породи коней, поні островів, тарпани, коні Пржевальського та вдруге здичавілі коні;

    віслюків, який об’єднує породи свійських і диких африканських віслюків;

    папіввіслюків – кіанг, кулан, онагр та підрід  зебр, що об’єднує кілька видів диких африканських смугастих коней;

    Дикий кінь Пржевальського названий так по імені вченого, що відкрив і описав його в 1879 році. Кінь Пржевальського (Equus przewalskii) — вид тварин родини коневих (Equidae), найближчий дикий родич домашнього коня (відрізняється від останнього генетично і має 66 хромосом, замість 64). Власне це і є східний підвид диких коней, західний підвид якого — тарпан, був предком домашніх. Оскільки тарпанів було винищено до кінця 19 століття, то зараз кінь Пржевальського це єдиний існучий вид диких коней.

    Вже на час відкриття цього виду диких  коней в 1879 році російським мандрівником М.Пржевальським їх чисельність  була досить невисокою. Більша частина  місць існування цього виду диких  коней розташована в регіоні  інтенсивного конярства, що стрімко  розвивалось. Живе в сухих безводних  степах Монголії. Коні Пржевальського не витримували конкуренції з  боку домашніх табунів і поступово  зникли з більшої частини свого  ареалу.

    У минулому коні Пржевальського населяли відкриті степи та півпустелі, тримаючись невеликими табунами в 5-15 голів. На чолі такого табун завжди стояв дорослий жеребець, що активно його захищав  та мав виключне право паруватись зі своїми кобилами. Якщо інший дорослий жеребець намагався збити собі табун, між ним і власником табуна спалахувала жорстока бійка.

    Довжина тіла — 200–250 см, висота в холці — 124–153 см, вага — 230–350 кг. Піщаного кольору  із смугою вздовж спини, кінцівки темні, грива коротка, стояча. Масть булана, різних відтінків в залежності від  сезону і місця проживання; на череві і на кінці морди просвітління, на спині ремінь, на ногах зеброїдність. Ці коні живуть в степах косяками по 14-18 кобил і один жеребець. При  схрещуванні з кіньми одержують плодовите потомство. Жеребість продовжується 340-350 днів. Після вагітності, кобила народжує одне лоша, яке одразу встає на ноги та слідує за матір'ю. Молоді кобили можуть залишатись в материнському табуні все своє життя, а молоді жеребці залишають табун у віці 2-2,5 років.

    Тривалість  життя 15-18 років. В дикій природі  основними ворогами коня Прежевальського  були вовки.

    Харчуються  коні Пржевальського виключно трав'яною рослинністю, та регулярно відвідують водопої, особливо в посушливу пору року. Кінь Пржевальського може задовольнитися мінімумом їжі, та витримує крайні перепади спеки та холоду.

    В Україні коней Пржевальського розводять  в заповіднику Асканія-Нова. Вони знаходяться на межі зникнення, тому занесені до Охоронного статусу.

    Власне  саме завдяки створеній свого  часу в Асканії-Новій популяції  кінь Пржевальського вцілів як вид, оскільки в природі він зник в 60-х роках  ХХ століття. Дикі коні успішно розмножувалися — до 1940 року народилося 40 лошат. Але  раптом зросла смертність лошат у  перший рік життя (32%) і зменшувалася тривалість життя дорослих тварин (у  середньому 8,2 року). Поступово популяція  згасала. До 1941 року в зоопарку залишилося 7 коней, з них лише дві кобили.

    Під час війни коней Пржевальського зовсім було втрачено. Їх не було в асканійському  зоопарку до 1948 року. А 31 травня 1948 року в Асканію-Нову привезли з Московського зоопарку чистокровного жеребця  цього виду на кличку Орлик. Народився  він у Німеччині 1943 року. Цього  жеребця спочатку використовували  для гібридного розплоду коня Пржевальського. У 1957 році в зоопарк прибула чистокровна  кобила цього виду Орлиця ІІІ. Вона теж народилася 1943 року, але в  степах Монголії. Її подарували були спочатку Ворошилову, який передав Орлицю до Московського зоопарку, а звідти кобила потрапила в Асканію-Нову. Після  цього почався в Україні племінний  розплід чистокровних коней Пржевальського. 1960 року від Орлика й Орлицу з’явилося  перше лоша.

    Згодом  сюди надійшло ще кілька коней Пржевальського: дві кобили з Праги і жеребець та дві кобили із США. До 1998 року Асканія-Нова вже мала 352 живих лошат. Нині тут  утримуються 93 голови коней Пржевальського, що становить близько 7 відсотків  світової популяції.