Туризмологія та праксеологія туризму

       Туристична наука має розвинутися  в самостійну науку, головним  питанням буде людина-турист або,  точніше, людина дозвілля.Це означає,  що туризмологія вивчатиме людину, яка спроможна самостійно організувати своє дозвілля. Враховуючи складність теорії туристичної індустрії, її взаємозалежність з іншими науками, туризмологія повинна розглядати людину в аспекті її взаємовідносин: туристи з турагентами, а останні - віч-на-віч з клієнтурою.

       Важливо і те, що туризмологія активно запозичує знання з географії, економіки, соціології, антропології, тим самим збагачує себе.

       Безперечно, полеміка з проблеми  статусу туризмознавства, її структури,  функцій etc. збагачує сучасні туристичні  дослідження. Необхідність туристичної науки, або туризмології стає дедалі очевиднішим.

       У час, коли в усьому світі  великого значення надається  технологіям і коли поняття  "трансферт" постає складовою  проблемою прикладної науки, туристична  індустрія змогла б функціювати  ефективніше за умов організації університетського навчання фахівців туризму. І Лякост справедливо зазначає важливість туристичної науки для професіоналів. Підготовка кваліфікованих кадрів розширює перспективи на світовому ринку туризму.

       Туристична індустрія більше, ніж  будь-яка інша економічна сфера діяльності, заслуговує пильної уваги. Вона відстоює свої права на адекватну вищу освіту. При цьому вона змогла б пишатися своєю системою освіти, що з'єднала практичні дослідження та теорію сучасної модернізації, бо жодна інша економічна сфера діяльності не об'ємна настільки, як туристична індустрія, і не торкається такої величезної кількості людей. За П. Мюре, всі люди - це потенційні туристи і незабаром ввійдуть до об'єднання любителів відпочинку. 

     1.4. Філософія туризмології 

       Прагнення до пошуку істини набуває особливого розвою на рубежі епох, століть, тисячоліть. Перехід до нового тисячоліття усвідомлюється не просто межовою віхою. Вона спонукає до осмислення минулого, нового розуміння сенсу буття, до визначення контурів майбутнього, місця та ролі людини утворенні нової якості життя. У будь-якому разі цивілізаційна методологія дозволяє виокремити й осмислити три основних питання:

       Про сутність і співвідношення "культури" та "цивілізації", про співвідношення матеріального  та духовного, зовнішнього та внутрішнього у житті людини і суспільства, тісно пов'язаного з питанням про сенс життя людини та сенс історії, про характер людської творчості та суспільства в цілому;

       Про єдність і різноманітність  у розвитку людства (чи єдина  людська історія, чи вона повністю розподіляється на кілька не пов'язаних один з одним потоків - теорія культурно-історичних типів);

       Про поступ, його концептуальні  засади та зумовлюючі чинники  (кожна цивілізація складається  з трьох елементів: економічного, політичного, культурного, останній є суттю цивілізацій, а два перших належать до відносно малозначущих виявів її внутрішнього життя, тому творення, збереження та розвиток культури є головним змістом історичного процесу).

       Цивілізація виражає загальне  в людських спільнотах, які виникають  на грунті однотипних технологій, зокрема політичних і економічних.  Культура уособлює етноісторичну  індивідуальність кожного народу, специфіку його історичної долі, неповторних обставин його минулого й сьогоденного буття, мови, звичаїв, релігії, географічного розміщення, контактів з іншими народами.

       Цивілізації, як вважається, виникли  близько 6 тисяч років тому. Найдавнішими  цивілізаціями учений світ визнає  шумерську, єгипетську (крито-мікенську), грецьку (еллінську). Суспільства, що існували в Україні в давні часи, не витворили окремої цивілізації. Однак останнім часом поширення набуває термін "найдавніша хліборобська цивілізація", під якою розуміють всесвітньо відому Трипільську культуру кінця V-II тис. до н.е. Археолог Ю. Шилов доводить, що Трипілля-Аратта була найдавнішою в світі державою, що виникла за тисячоліття до Шумеру та Єгипту. До найдавнішої цивілізації відносять також індоєвропейську спільноту V-II тис. до н.е. з центром в Україні. Звідси у ІІІ-ІІтис.дон.е. відбулося розселення у різних напрямках частини індоєвропейців - аріїв і заснування ними нових цивілізацій.

       Україна належить до прикордонної  області східно-християнської цивілізації  (А. Дж. Тойнбі - відомий історик  і теоретик науки налічує 36 цивілізацій, з яких живих сьогодні є кілька: західно-християнська, або західна, східно-християнська, ісламська, індійська, або індуїстська, конфуціанська, японська, латиноамериканська й африканська й латиноафриканська), що сприяє найсильнішому вияву тут впливів східної та західної культур. Оцінка культурних впливів різних цивілізацій передбачає споглядання історичного процесу крізь призму культурних здобутків людства.

       Спроби поєднати ці дві культури  є завданням зближення між  Заходом і Сходом, творення історичного покликання України.

       Існують різні динамічні рівні  культури, причому кожному рівню  властива діалектика як прогресу, так і регресу. Окремі культури  кристалізуються та взаємопереплітаються. Світова культура об'єднує культури  окремих країн і народів, але загальнолюдської культури, однакової для всіх, не існує. За модними нині розмовами про загальнолюдські цінності не слід забувати, що стимулювати справжні цінності, які духовно звеличують людину, зумовлюють її світоглядні устремління і переконання може лише та культура, яка спирається на національний принцип.

       Актуальним для всіх в Україні  був і залишається обов'язок, точно  відбитий удвохдавніх афоризмах: "пізнай самого себе" і "будь  самим собою". Як ніщо інше  українська національна культура узагальнено виражає творчі зусилля та досягнення українського народу в усіх сферах життя. Український народ протягом своєї багатовікової історії створив самобутню культуру, яку по-справжньому ще треба пізнати.

       Наука досі не дослідила внесок  українців у світову культуру, до цього часу не створено повноцінної наукової історії української культури; існує проблема освоєння величезного культурологічного матеріалу, що міститься в працях, написаних у різні роки різними авторами в Україні та за її межами.

       Нинішні українці продовжують розвивати буття попередніх поколінь людей, які жили в Україні в різні епохи й належали до різних культур, зробивши вибір на користь збереження пам'яток власної чи чужої давнини, відновлення системних зв'язків у просторі та часі. Культурні досягнення українського народу вимагають об'єктивної оцінки.

       У сучасних умовах діячі культури, до яких можна зарахувати й  нечислених працівників туристичної  галузі, повинні працювати на  українську ідею, не чекаючи, доки  народ усвідомить себе як самостійну національну єдність, і не покладаючись на так званий "одвічний розум". У такий спосіб Україна збереже себе завдяки ментальності та духовній стриманості у сприйнятті західних, східних чи інших впливів. Прихована життєва снага рідної культури рано чи пізно виявить себе проти згубних впливів чужих культур. Звідси історія цивілізації й культури у підготовці кадрів усіх рівнів для українського туризму набуває особливого значення. Слід якнайшвидше відмовитись від механічного введення культурологічного матеріалу до відповідних навчальних курсів і штучної прив'язки цього матеріалу до закорінених на економіці та політиці історичних періодів. Цивілізаційний та культурологічний аспекти мають стати головними у відповідних навчальних курсах дисциплін вищих навчальних закладів різних рівнів акредитації, що готують кадри для сфери туризму. Але найповніше вони мають відбитися у новій науковій галузі - туризмології. 

     2. ПРАКСЕОЛОГІЯ ТУРИЗМУ 

     2.1. Теоретичне поняття праксеології туризму 

     Туризмологічне  знання буде не повним без осмислення туристичної практики. Даний науковий напрямок забезпечує праксеологія (наукове осмислення практики) туризму. Вона покликана проаналізувати туристську діяльність з погляду її практичних властивостей, з метою підвищення її ефективності.

     Праксеологічна  концепція туристичної діяльності являє собою теоретичне підґрунтя моделювання стратегічного розвитку туризму, розробки програм його ефективного функціонування та генеральних планів вдосконалення. Праксеологічно «забарвленими» в туризмі є, зокрема, філософськи аспекти менеджменту та маркетингу. Праксеологія туризму в її операціоналістичному значенні – це технологія ефективної діяльності фахівців. Праксеологія пропонує методики аналізу різноманітних дій або їх сукупності, прагнучи забезпечити їхню кінцеву позитивну результативність, ділову успішність.

     Праксеологія  туризму покликана синтезувати  досвід практичної діяльності і загальних  принципів наукової організації  праці інтегруючи в своєму змісті загальні схеми та принципи розроблені в рамках наукової методології. 

2.2. Процедурна теорія природного права в контексті праксеології 

     Праксеологія  як теоретичне осмислення людської практики не може ігнорувати таку значущу сферу  людського буття і, відповідно сферу  людської практики, як право. Тим більше праксеологія не може ігнорувати різні концепції філософського осмислення ролі права у функціонуванні суспільства. Особливий інтерес з цієї точки зору викликають концепції т.зв. «процедурного природного права», які зосереджують свою дослідницьку увагу насамперед на розумінні права як різновиду суспільної практики.

     Підстави  для сучасного розуміння процедурних  теорій природного права і справедливості постали лише у новочасній філософії. Їх заклали з одного боку, представники напрямку теорії суспільної угоди, зокрема Т.Гоббс і Ж.Ж.Руссо, з іншого боку - творець концепції категоричного імперативу І.Кант. В кінці ХІХ століття та в ХХ столітті постає багато різних теорій природного права інспірованих поглядами названих авторів, насамперед філософією Канта. Здебільшого це були теорії процедурного типу, наприклад так звана «школа природного права зі змінним змістом». Її прихильники остаточно відходять від субстанційного розуміння природного права, звертаючи увагу на історичну, культурну та епістемологічну змінність матеріального змісту права природи. Так, неокантіанець Р.Штамлер підкреслює, що пізнання лише матеріально-позитивного права є недостатнім. Окрім матеріально-позитивного права існує стала, невизначена в своєму змісті формальна ідея права, що є критерієм слушності позитивного права і можливості його об’єктивного пізнання. «...Те що стоїть над матеріально-позитивного правом, не є ідеальною системою права з конкретним і незмінним змістом. Є то радше критерій розважання і оцінки, що пов’язує матеріально-позитивне право з всіма іншими можливими до помислення правами».

     Інший сучасний представник теорії природного права змінного змісту Л.Л.Фулер  говорить, в свою чергу, інакше ніж  неокантіанці, про внутрішню, формальну, моральність права. Формальне право  природи не має вже, на його думку, нічого спільного з правом «посталим із волі небес». Фулер робить спробу каталогізації мінімальних процесуальних(формальних) видів, що уможливлюють існування права, або правової системи як такої. Фулер виділяє аж всім таких видів: 1)закони мусять мати загальний характер; 2) закони мусять бути оприлюднені, щоб громадяни знали норми, яких вони повинні дотримуватися;; 3) ухвалення законів, що мають зворотню діб, й застосування таких законів слід звести до мінімуму; 4)закони мають бути зрозумілі; 5) закони не повинні бути суперечливі; 6) закони не повинні вимагати дій, що виходять за межі спроможностей ти, хто має дотримуватися їх; 7) закони повинні бути відносно постійними; 8) повинна існувати відповідність між формулюванням законів і реальним застосуванням їх. Наведені роди мають кон’юкційний характер, це значить, що порушення якого-небудь з них спричиняє те, що дана система не може бути визнаною за правову систему. Для правника ж істотною є внутрішня моральність права, певний моральний мінімум, котрий кожний схвалений правовий порядок має виконувати. Посилання на зовнішні, матеріальні норми права природи взагалі втрачає тут значення.

     Серед прихильників теорії суспільної угоди  можна виокремити також іншого представника процесуальної теорії справедливості, автора праці «Анархія, держава і утопія» (1974) Р.Нозіка. Схиляючись до філософії Дж.Лока, він формулює три основоположні-формальні засади справедливості: 1)індивід, який входить в володіння благами згідно із засадами справедливості, є до їх володіння правомочний; 2)індивідуум, який входить в володіння благами згідно із засадою справедливості, що стосується їх перенесення від когось, хто до володіння тих благ є уповноважений, сам є до їх володіння уповноважений; 3) уповноваження до володіння благ може постати лише описаним шляхом. Центральним пунктом так зрозумілої теорії справедливості є питання легітимації(уповноваження) особи, що володіє визначеним благом. Історично зрозуміла теорія уповноваження відсилає до чергового формального правила, що з’ясовує характер первісного набуття блага, яку Нозік називає «засада очищення».

     Таким чином очевидним є те, що процедурні теорії природного права є важливим етапом на шляху осмислення права  як сфери суспільної практики. І  включення їх до дослідницького поля праксеології є необхідним елементом створення ефективних нормативних схем регулювання суспільної практики, однією із яких і є право.