Села Чигиринського району

Район відноситься до аграрного типу, так як основною галуззю є сільськогосподарське виробництво. У районі діє 36 агропромислових формувань, функціонує 7 середніх підприємств та 97 малих. Крім того в місті Чигирин діють підпиємства легкої промисловості.

Питома вага промислових підприємств:

  Харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів — 33,0 %;

  Легка промисловість — 66,7.

На території Чигиринського району функціонує районний територіальний центр соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян.

У районі працюють 21 школа, 13 дошкільних закладів, кола-інтернат для дітей-сиріт, які залишилися без піклування батьків, та Чигиринський технікум Уманського державного аграрного університету. Функціонує дитячо-юнацька спортивна школа.

До мережі охорони здоров’я району входять 8 установ, у тому числі центральна районна лікарня, 3 дільничні лікарні, 4 лікарські амбулаторії, з яких 2 сімейної медицини (в селі Рацеве та селі Тіньки), 18 ФАПів.

В галузі культури функціонують 27 закладів клубного типу, з них 1 — районний будинок культури, 25 сільських та 1 міський клуб. Діє 27 бібліотек та музична школа. Носіями почесного звання «народний самодіяльний» є 8 колективів художньої творчості.

1.2. Характеристика етнологічного комплексу села Стецівка

Поселення на місці сучасного села виникло, ймовірно, в 1-й половині ХVІІ ст., хоча ця місцевість була заселена з давніх-давен. Тут виявлено багато археологічних пам’яток : поселення ранніх слов’ян VII-VIII ст.ст., черняхівське поселення ІІ-Vст ст. , 8 поодиноких курганів, 3 курганні групи з 15 насипами.
  Знаходячись на порубіжжі лісостепу і будучи вільною від впливу Речі Посполитої на початку ХVІІ ст., ця земля з багатими угіддями принаджувала до себе втікачів з північних земель, поневолених польсько-литовськими феодалами. Запорізькі козаки Шамрай, Зачоса, Мамчан, Стеценко збудували тут свої хутори-зимівники. За назвою одного з найбільших хуторів і було названо пізніше село.
  За часів Руїни населення Стецівки декілька разів примусово переселяли з правого берега Дніпра на лівий і навпаки. Остаточно село обжилося на Правобережжі.
  1678 року під час ІІ-го Чигиринського походу в селі була козацька залога, яка майже місяць тримала турецько-татарські загони, що намагалися відрізати Чигирин від Дніпра.
  За Андрусівським мирним договором 1667 р. Стецівка перейшла до земель Запорізької Січі, а після її знищення – до володінь Російської імперії.
  За часів царювання Єлизавети Петрівни з 1750 року на цих землях було розселено значну кількість колоністів – сербів та хорватів.
  Як село Стецівка позначена на рукописній мапі Правобережної України 1745 р., укладеної інженером Данилом Де боскетом. На ті часи село входила до складу правобережних володінь Миргородського полку. 
  З утворенням 1752 року на Правобережній України Нової Сербії – адміністративно-територіально одиниці, створеної для оборони 
південної України від турок і татар – Стецівка увійшла до військових поселень 10-ї роти Глинського шанцю. Це засвідчує рукописна мапа Нової Сербії 1756 р. 
  Пізніше село входило до Єлізаветградської провінції. Стецівка згадується в історичних джерелах про гайдамацький рух на Україні у ХVІІІ ст.
  Соціальний статус мешканців Стецівки в той час визначався вищезгаданими обставинами. Вони належали до військових поселенців, частина вступала до пікінерів, а згодом населення було покріпачено. Мешканці села втікали до Запоріжжя, переходили у козацький стан.
  У сер. ХІХ ст. Стецівка входила до Звенигородського повіту Київської губернії. Тут мешкало 1432 мешканця. В ті часі у селі була дерев’яна Свято-Дмитрівська церква, побудована у 1770-х роках. На початку ХХ ст. Стецівка стає волосним центром Олександрійського повіту Херсонської губернії. На території волості було розміщено 19 великих і малих населених пунктів.

9 серпня 1941 року німецькі війська окупували село, і тільки 9 грудня 1943 року воно було визволено. За період окупації багато молоді вивезено на роботу до Німеччини та концентраційного табору Магдебург-Ротензее.

 На території села є братська могила та пам'ятник 352 загиблим воїнам-односельчанам.

            За радянської влади в селі працював колгосп ім.Жданова, що обробляв 4483 га землі, в тому числі 3352 га орної.

           Станом на 1972 рік у селі була середня школа, клуб, 3 бібліотеки, книжковий фонд яких складав 25 600 примірників, стаціонарна кіноустановка, побутовий комбінат, медпункт, дитячі ясла, 6 магазинів, відділення зв'язку.

На  околиці села облаштовано етнографічний комплекс Козацький хутір – своєрідний музей під відкритим небом, подібний до Львівського скансена чи до музею народної архітектури у Пироговому, що під Києвом. Щоправда, значно менший, як за площею, так і за кількістю представлених об’єктів. Але це і не дивно, адже Козацький хутір – це саме хутір, тобто невеличке поселення, віддалене від великих сіл чи містечок. На території Козацького хутора ви побачите декілька хат-мазанок під солом’яними стріхами, традиційну крозацьку дерев’яну церкву, вітряк (чомусь без крил…) та отару овець. Власне, це і весь Козацький хутір.

Хотілося б росказати про музей млинарства. Музей млинарства розташований неподалік від центру села на пагорбі (помітити його можна прямо з дороги – ліворуч, якщо їхати в напрямку скансену, буде видно вітряки). Дороги до нього немає – авто слід залишити на вулиці й пішки піднятися на гору однією з грунтових вуличок.

Про те, якими мали б бути скансен “Козацький хутір” та “унікальний Музей млинарства” як його із захватом називали в пресі, детально написано у статті Л.Нікітенко.