Розвиток анімації в рекреаційному туризмі

  Узагальнюючи  здійснене нами дослідження, можемо виокремити два типи античного дозвілля: дозвілля “вимушене”, “мимовільне” та дозвілля “непримусове”. Вимушене (або ж мимовільне) дозвілля, тобто таке, що виникає незалежно від бажання та волі учасників дозвіллєвої діяльності, охоплює форми дозвілля, що пов’язані з релігійним культом. Античне суспільство належить до того типу соціальних організацій, важливі ознаки буденного життя яких мають яскраво виражений сакральний характер. Народження, смерть, початок військових дій, заснування нового міста, спільні святкові процесії та трапези, множинність інших подій, супроводжуються жорстко регламентованими ритуальними діями, обов’язковими для кожного повноправного члена громадського колективу. І хоча участь в культових урочистостях передбачає звільнення від щоденної праці, естетичне та інтелектуальне збагачення індивіда, ефективну емоційну розрядку, активне міжособистісне спілкування, коли дні свят сприймаються як дні свободи [5, 45], виконання сакральних обрядів є безпосереднім і невід’ємним обов’язком кожного громадянина. “Мимовільне” дозвілля диференціюється на свята календарно-міфологічного циклу (Лікеї, Малі та Великі Діонісії, Панафінеї у Греції, Віталії, Флоралії – у Римі) та свята–вшанування, що виникають внаслідок відокремлення обрядових агонів та набуття самостійного значення. Зміцнення в державі верховної влади обумовлює виникнення тріумфів та релігійно-політичних свят (передусім, свят імператорів – феномену Римської імперії). Досить часто такі ігри проводяться за рахунок держави, що суттєво відрізняє їх від видовищ сакрального змісту, або ж організовуються на субсидії чиновників, які мріють про відповідні державні посади.

  Отже, в організації свят–вшанувань неабияку роль відіграє держава, зацікавлена у формуванні відповідних стереотипів мислення та поведінки громадян, формування громадської думки. Таке насадження дозвіллєвих форм призводить до порушення саморегуляції сфери дозвілля і, як наслідок, до виникнення його деструктивних форм.

  Найпопулярнішими формами дозвілля в Античності, що існують поза релігією, є Піфійські ігри, бенкети, симпосіони, спільні трапези, читання, соціальні спільноти (колегії, гетерії, релігійні, політичні та філософські об’єднання, школи), гімназії, купальні та терми, харчевні, бібліотеки, портики, приватні сади та парки, вілли. 
 
Значна частка дозвіллєвих об’єднань (особливо політичні угруповання, інтелектуальні товариства, гетерії), пропагуючи нові істини, нові моральні постулати та принципи поведінки, що не співпадають із усталеними релігійними та міфологічними уявленнями, кидають виклик тради¬ційному державному ладу, руйнуючи традиційні суспільні зв’язки, або ж відіграють роль альтернативних об’єднань по відношенню до офіційної ідеології. 
 
Серед різноманітних соціальних спільнот найбільшою популярністю користуються релігійні товариства. І це зрозуміло, оскільки ані політика, ані філософія, що цікавлять передусім еліту суспільства, не можуть змагатись із найуніверсальнішою соціально–духовною формою буття народу – релігією.

  На початку виникнення та розвитку релігійні союзи диференціюються на товариства оргеонів (закриті культові об’єднання громадян); товариства фіасів (відкриті та неформальні об’єднання людей будь–якого походження та соціального статусу) та союзи ераністів (об’єднання, що створювалися задля взаємодопомоги). Однак вже в епоху пізньої класики та раннього еллінізму розбіжності між ними практично знівельовано й вони стають відкритими для людей різного етнічного та соціального походження (рабів, метеків, вільнонароджених). Метою таких спільнот є не лише забезпечення своїм членам необхідної духовної компенсації та матеріальної підтримки, але й “надання можливості для спільного проведення часу та спільних бенкетів”.

  Нівелююча сила імператорського режиму руйнує або фальсифікує усі патріархально–етнічні та полісні зв’язки між людьми. Теплота дружніх почуттів та реальна неофіційна солідарність і приязнь простих людей, сімейні та общинні відносини залишаються лише в колегіях. Провідним у самосвідомості таких груп є відчуття своєї протилежності традиційним, але вже недієвим, чеснотам, ритуалам, нормам поведінки.

  Головними завданнями колегій є влаштування  свят, організація відпочинку, спілкування, допомога у вирішенні буденних проблем. Старший Катон навіть не згадує про  культове їх призначення, говорячи, що чарівність цих трапез полягала не в їжі чи напоях, а саме у спілкуванні з друзями та бесідах з ними. Місцями зустрічей та спільного дозвілля були й харчевні, які відвідували переважно представники нижчих верств населення або ж ті, хто опинився на узбіччі громадського життя. Відкритість подібних закладів, сміливість та відвертість розмов, рівність у спілкуванні призводять до того, що харчевні (як, до речі, й колегії) починають контролюватись державою: Домініціан забороняє їх діяльність, Тиберій надсилає до них своїх спостерігачів, римські імператори та сенат вводять систему дозволів та заборон на функціонування подібних утворень.

  Однак, якщо у колегіях переважають простота та людяність відносин, то в інших  новоутвореннях (харчевня, шинок, заїжджий двір) відображені зворотні наслідки кабацької опозиційності: випадковість зустрічей, неста¬більність зв’язків, неповага та цинізм, грубість та розбещеність. Харчевні є не тільки місцями зустрічей та спілкування, але й домами розпусти, збіговиськами для злочинців та розбійників.

  Разом з тим, руйнація традиційних груп та соціальних зв’язків призвела до утворення  нових типів спільнот, де роль та вибір супутника визначався думками  й почуттями кожної людини. Особливо яскраво такі зміни проявилися у “колегіях простих людей” (collegia tenuiorum). Тобто, саме в Античності дозвілля зароджується та функціонує на двох рівнях: конструктивному і деструктивному. Здійснивши дослідження, можемо дійти таких висновків.

  Античне дозвілля є цілісною, динамічною структурою, яка будується на принципах гармонійного поєднання фізичного та духовного удосконалення людини, пріоритетності світських соціальних інститутів над релігійними, активній участі суб’єктів античного полісу в соціальному та культурному житті суспільства, значимості релігії в античному суспільстві. На відміну від греків, у римлян переважають активні, а досить часто й жорстокі розваги (гладіаторські бої, цькування тварин). Відповідно, й основними архітектурними спорудами для розваг у греків є театр, одеон, стадій, у римлян – амфітеатр та цирк.

  Проаналізувавши форми дозвілля, що користуються популярністю в Античному світі, можемо виокремити дозвілля “вимушене”, “мимовільне” та дозвілля “непримусове”; дозвілля конструктивне та дозвілля неконструктивне.

  Специфіка становлення та функціонування сфери  дозвілля в Античному світі вимагає  подальшого глибокого та всебічного вивчення.

  Дозвілля  еліти

   Римі  приділялася значна увага. В період розквіту Римської Імперії популярними  були поїздки до Греції, Єгипту з  метою поповнення знань, задля розваг і лікування.

   Давньоримські уявлення про дозвілля як доповнення до роботи, її функцію домінують  і в сучасний період. Власне рекреація, яка сприймається Серед давньогрецької еліти популярною формою організації дозвілля стали мандрівки як у межах Еллади, так і за її кордонами. Вони пов’язувалися із навчанням, пізнанням прекрасного (твори мистецтва, природні ландшафти тощо), ознайомленням з архітектурою, лікуванням, поклонінням релігійним святиням, участю в різноманітних змаганнях інтелектуального та спортивного характеру.

   На  відміну від давньогрецьких часів, організація власного дозвілля громадянами  Римської Імперії чітко не вказувала  на їх соціальний статус, а сприймалася, швидше за все, саме як час для відпочинку після певної роботи.

   Римляни інвертували давньогрецький ідеал  дозвілля і перетворили його на функцію  роботи. Саме в часи існування Римської Імперії закріпилися форми масової  відпочинку і рекреації через  спортивні змагання, ігри, бої гладіаторів  тощо, які забезпечувалися правлячим класом і були розвагою для нього та для нижчих верств давньоримського суспільства. Організоване масове дозвілля стало однією з передумов продуктивної суспільної праці. І сьогодні актуальне гасло, яким керувалися давні римляни у своєму суспільному житті — «хліба та видовищ!».

   Швидше  за все, саме у давніх греків римляни  запозичили любов до подорожей, яка  підживлювалася сформованим імперським світоглядом. Розширення кордонів за рахунок  постійних завоювань, усвідомлення величі держави, яка панувала над Середземномор’ям і більшою частиною Європи, спонукали заможних громадян Давнього Риму до подорожей, метою яких було знайомство із новими землями. Не останню роль при цьому відіграло і дорожнє будівництво, якому в Давньому як відпочинок поза постійним помешканням, для західного європейця чи американця давно стала продовженням роботи — обов’язковий і традиційний відпочинок після робочого тижня із виїздом за межі постійного місця проживання (класичний «weekend» передбачає спілкування із природою), щорічна кількатижнева відпустка, яка, як правило, включає відносно тривалу і далеку подорож із певною рекреаційно-туристичною метою в межах країни, а то й за її кордонами.

   Дослідники  естетичного ставлення до природи  в епоху античності переконані, що греки і римляни чутливо реагували на її красу, насолоджувалися спокоєм сільських ландшафтів і знаходили у них сховок від міської метушні. Поступово сформувалося стереотипне уявлення про ідеальний ландшафт, важливими елементами якого є розкішний луг, затінений лаврами і в’язами, струмок із прохолодною й чистою водою. Це — куточок, де панує вічна весна, де невідомі дощі й буревії, мороз і спека.

   Таким чином, саме античність дала світові  еталон ідеального місця для відпочинку, що знайшло своє відображення у творах мистецтва, і запропонувала класичну схему організації рекреації, головними складниками якої є втеча від міста, усамітнення і споглядання куточків «дикої» природи. Саме такий підхід у поєднанні із активним відпочинком останнім часом відроджує екологічний туризм.

   Зовсім  іншим духом пронизане ставлення  до природи і дозвілля у ранньохристиянську епоху. Всі помисли людини тієї доби були звернені до прийдешнього світу, до «царства Божого». Вважалося, що гріх закрадається навіть у душу того, хто отримує естетичну насолоду від споглядання природної краси. Тому аскетизм на тривалий час стає моральною поведінковою нормою і сприяє зародженню руху самітників-анахоретів, найбільш характерного для східної гілки християнства на етапі його становлення.

   Середньовічна рекреація була не лише часом відновлення  психофізичної енергії, відпочинку, а й перетворилася на своєрідну соціальну «візитну картку», ставши надзвичайно витратною і показною у своїй розкоші. Наявність вільного часу в індивідуума і його використання для отримання насолоди стали ознаками благородного походження, багатства і влади на противагу «рабському» часові праці.

   Таке  сприйняття вільного часу, певною мірою, характерне і для наших днів. Але воно, переважно, стосується багатої аристократичної верхівки індустріального та постіндустріального суспільств.

   Зовсім  інше етичне підґрунтя дозвілля запропонували  християнські протестантські течії. Духовною основою існування людини проголошується робота і служіння Богу. Відпочинок же розглядається як ледарство і марна витрата часу. Саме ця релігійна доктрина стала невід’ємною етико-моральною нормою в часи промислової революції та формування індустріального суспільства і лишається істинною для значної частини населення й сьогодні.

   Протестантська трудова етика розглядає роботу як основну мету життя, а роль рекреації зводиться до відновлення сил для того, щоб робота могла виконуватися ще краще. Така інтерпретація рекреації стала невід’ємною частиною індустріального і постіндустріального суспільств.

   Власне  трактування проведення вільного часу пропонує і православ’я. Православні релігійні канони відпочинок людини пов’язують із її якомога повнішим відстороненням від мирських проблем і повній віддачі себе служінню та спілкуванню з Богом через систему відповідних інституцій. По суті, увесь свій вільний час православний віруючий має присвячувати своєму духовному збагаченню, точніше, спасінню своєї душі.

   Протягом  тривало історичного періоду  дозвілля мало чітке значення і відігравало свою роль. У Давній Греції і Римській Імперії, в середньовічні і пуританські часи було закладене етичне, естетичне і моральне підґрунтя використання вільного часу — сучасної рекреаційної діяльності. Її основою у кожному випадку було соціальне життя, яке формувало стереотип поведінки людини в її вільний час.

   Сучасна рекреаційна діяльність набуває  популярності через те, що вона оцінена  не лише як знаряддя фізичного і  духовного збагачення, а й тому, що перетворилася на обов’язковий модний атрибут людини, що здобула певного успіху у житті і, що є найголовнішим, приносить прибуток, ставши потужним сектором індустрії.

  Види анімації

  Існують такі види:

  - графічна (мальована) анімація — класичний вид анімації, де об'єкти малюються вручну (сьогодні часто переносять малюнки на комп'ютер).

      - об'ємна (матеріальна) анімація — об'єкти є окремими елементами матеріального світу (лялька, пластилін, витинанка, сіль, голки тощо).