Подорожі за часів Київської Русі

    Широко  задуманий був похід на Візантію князя Ігоря 941. р. Руський флот сучасники  вимірювали в тисячу кораблів (інші навіть на десять тисяч!). Але греки  завчасно дістали повідомлення про  наступ і приготувалися до оборони. Руські кораблі над їхали до пристані Перон на малоазійськім боці Босфору, там стояла башта з великою  морською ліхтарнею, що вказувала морякам  шлях. На цьому місці сторожила  візантійська ескадра й сильно вдарила  на наші човни. Греки знали вже  тоді збройний порох чи якусь інший  вибуховий матеріал; зі знарядь, що стояли на кораблях, вони почали викидати на українців той „ясний вогонь”. Враження було страшне. „Як Русь це побачила, з кораблів чим дуж кинулася в море, їм краще було в морі втонути, ніж від вогню згоріти; одні, обтяжені бронею з шоломами, пішли на дно, щоб ніколи не вернутися, інші плавали, але на самих морських хвилях погоріли. І ніхто того дня не врятувався, хіба тим врятувався, що втік на сушу; бо кораблі Русі невеличкі, проходять там, де води небагато, а греки своїми хеляндіями через їх глибокість цього зробити не можуть. А проте значна частина флоту заціліла, й Ігор повів її на побережжя Малої Азії, нищив Бітинію та Пафляґонію. Але візантійські кораблі поплили за Ігорем слідком і замкнули йому відворот. Наш князь мусів пробиватися через блокаду. Прийшло до другої битви і знову багато руських кораблів потонуло. Ігор сам ледве вирятувався і, як оповідали потім греки, ледве з десятьма кораблями дістався до Азовського моря.

    Так наші предки вирушали завойовувати далекі країни.

    Але ця поразка не залякала Ігоря. Як тільки повернувся до Києва, як-стій почав  готуватися до нового походу на Візантію, -збирав своє військо і закликав варягів зі Скандинавії. В 943. р. пішов  на греків походом. Його флот був знову  дуже великий: „іде Русь без числа, кораблі все море укрили”, давали знати до Візантії кримські греки. Греки  не були певні в перемозі й вирішили миритися. Коли Ігор дійшов до гирла  Дунаю, вислали своїх послів до нього, і Ігор погодився на мир. Про цей  другий похід оповідає тільки наш  літопис, грецькі джерела і словом про нього не згадують. Як сильно було розвинене наше мореплавство на Чорному морі в тих часах, про  це свідчать договори наших князів із Візантією: Олега в 907 і 911 р., Ігоря - в 944 р. і Святослава в 971 р. У цих  умовах унормовано дуже докладно всякі  торговельні і правничі справи, які  виринали між українцями та греками. Так напр., говориться там про  спори за майно, крадіж, убивство, побиття, насилля, втечу слуг, купівлю матерій, ціни невільників, спадщину по померлих купцях, присилку посольств, легітимації  купців, утримання купців у Царгороді  і ін. Деякі постанови торкаються зокрема мореплавства.

    У першому договорі Олега говориться про утримання українців у  Царгороді і частини до кораблів: „Коли прийде Русь (посли), беруть посольського, кілько хочуть, а як прийдуть купці, мають брати місячне шість  місяців - хліб, вино, м’ясо, рибу, садовину й можуть користуватися лазнями, скільки схочуть; а як Русь іде  до дому, можуть брати, в цісаря на дорогу харчі, якорі, линви, вітрила, кілько їм треба”. Все те було задурно, - пізніше  в договорі з Ігорем, греки значно обмежили ці привілеї руських купців.

    У другому договорі Олега: є цікаві постанови про кораблі, що розбились  на морі. „Коли великий вихор  викине лодю на чужу, землю, а знайдеться там хто від нас Русі, має рятувати лодю з вантажем і відіслати її до християнської (грецької) землі, та провести її через усяке небезпечне місце, аж дійде в місце безпечне. Коли така лодя від бурі або через мілину не може дістатися до свого місця, ми Русь допоможемо гребцям цієї лоді й допровадимо їх здорових із купівлею, - якщо це трапиться близько грецької землі; а як така пригода трапиться лоді руській — проведемо її в руську землю”. Коли ж було неможливо провести човен на місце його призначення, то треба було продати вантаж на місці й відіслати гроші власникам. Подібний, хоч коротший, припис є в Ігоревому договорі.

    Оживлені  зносини з Візантією витворили  таким чином початки нашого морського  права.

    Д) Останній похід на Царгород.

    Після походів Ігоря наші князі на довший час припинили походи на море. Видно, не відчували сил, щоб змагатися  з візантійськими ескадрами, що складалися з більших і сильніших кораблів. Святослав під час війни з  Болгарією й Візантією перевозив  свої війська морем тільки до Дунаю, а далі вів воєнні операції на суші. Зате в мирні часи розвивавсь флот торговельний: „Русь жила з ромеями (візантійцями) в відносинах добрих і спокійних, зносини були безпечні, й купці ходили звідтіль і звідсіль”, писав грецький письменник Георгій  Кедрин.

    Новий воєнний похід, - останній за княжих часів - приготував Ярослав Мудрий 1043. р. Причиною війни було те, що в Царгороді  в вуличній бійці вбили якогось  визначного купця, і Візантія не дала за це князеві сатисфакції. На чолі походу став Ярославів син Володимир  і воєвода Вишата. Воєнних човнів було аж чотириста. Флот плив вздовж побережжя, повз горло Дунаю, прийшов під  Царгород і спинилася у пристані Фарос. Цар Костянтин Мономах  вивів проти ворога візантійські трієри, швидкі дромади й різнородні легкі човни — а сам їхав на цісарському дромоні. Руський  флот стояв спокійно на якорях у  порті і бою не починав. Цар  рішив викликати її на чисте море і вислав на неї трієри з „штучним вогнем”. Грецькі кораблі вдерлися між українські човни й почали стрільбу: відразу згоріло сім  кораблів, три потонули й один попав  у полон.

    Руський флот потрапив в заколот і почав  відступати. На нещастя, на морі зчинилася  й буря і знищила багато човнів; вітер розбив теж княжий корабель Володимира і князя узяв на свій човен один із воєвод — Іван Творимирич. Багато човнів розбилося на прибережних  скелях; греки налічували 15 тисяч  трупів, яких викинуло море на беріг. Але  боротьба ще не закінчилася. Двадцять чотири грецькі трієри під проводом грецького адмірала переслідували  українців і хотіли знищити їх дощенту. Заскочили вони руський флот в якійсь пристані. Але українці зорієнтувалися, що грецькі сили невеликі й відразу перейшли до наступу. Оповідає про це грек Григорій Кедрин: „Скити (тобто русини-українці) довідалися про невелике число кораблів, пішли з одного і з другого боку на обхід і, гребучи дрібно, почали їх оточувати. Ромеї (греки), втомлені попередньою плавбою підчас погоні та налякані силою варварських кораблів, кинулися тікати. Але варварські кораблі встигли оточити й заступити залив, і вихід до моря був неможливий. Тоді патрицій Констянтин Каваллурій, воєвода киверотів, сміливо став до бою зі своїми трієрами і ще з десятьма іншими кораблями, але після сильної битви його побили. Попали в полон чотири трієри з людьми, і їх усіх повбивали; решту ромейських кораблів море повикидало на мілини, на беріг, на скелі, і вони побилися, а люди, одні потонули в морі, і інших забрали варвари й віддали під меч і в не;волю, а ті, що вирятувалися, повернулися до табору босі та голі”. Цією славною перемогою закінчився похід князя Володимира, - останній морський похід княжої України-Русі на Царгород. Але не обійшлося і без жертв, — частина війська, якій не стало кораблів, мусила вертатися сушею, під проводом Вишати, — їх перестріли грецькі війська, забрали в полон і багато людей поосліплювали; щойно по трьох роках настав мир, і безталанні бранці повернулися додому.

    Е) Походи на Каспій.

    Рівночасно  з походами на Чорне море давньоукраїнські князі здійснювали походи й на Каспій. Наші кораблі з’явилися  тут уже в першій половині IX. століття. Каспійським морем українські купці  везли свій крам до Персії. Головною дорогою до Каспія була - Волга, але  знаний був і дальший окружний шлях: із Дніпра кораблі йшли на Чорне море, здовж берегів Криму до Азовського моря, Доном від устя вгору, а там, де Дон найбільш зближається до Волги (в околиці Волгограда), човни перетягали волоком, з Дону до Волги. Воєнні походи почалися вже коло 860—880. р., але про них знаємо тільки те, що Русь доходила аж до Абесгуна в південно-східній частині Каспійського моря. В 909—910. р. до Каспія припливло 16 кораблів, і вони наробили багато шкоди у південних околицях.

    В 913. р. відбувся великий похід, мабуть, під проводом Олега. З Дону до Волги  прийшло п’ятсот кораблів, по 100 чоловік кожен, і попрямували  на хозарську державу, що мала свою столицю в Ітилі, в околиці  теперішньої Астрахані. Хозарський хан пропустив їх далі, і Русь сильно пограбувала південні країни, Табаристан та Азербайджан. Але в  поворотній дорозі хозари заступили  руським кораблям дорогу, прийшло  до кривавих боїв. Русини повиходили з  човнів і пішли в наступ; але  хозари мали тяжку , кінноту й розбили наші полки. Як оповідали араби, на полі битви полягло 30 тисяч людей. Тільки частина човнів пробилася крізь ворожу заставу.

    Новий великий похід відбувся 943. чи 944. р. за князювання Ігоря. Наше військо  прийшло суходолом, через підкавказькі краї, до Дербенту і тут сіло на приготовані  кораблі. Здовж побережжя Каспію кораблі дійшли до ріки Кури і її річищем увійшли у глибину  Закавказзя; там наші війська добули велике торгове місто Бердаю і  зруйнували цілу країну. Але пізніше  проти наїздників виступили арабські намісники, до того у війську прокинулася  пошесть, — треба було вертатися. З великою здобиччю, без ніяких перепон Русь вернулася додому. Цей  похід був дуже голосний і пізніший перський поет Нізамі описав його в  великій поемі; він у грізних  барвах малює наїздників та порівнює їх із вовками та левами.

    У пізніших часах наш флот не запускалася  вже так далеко у східні країни. У великому поході Святослава на поволзьких болгар та хозарську державу 968. р. певно  теж брав участь флот, але про  цю кампанію не залишилося ніяких докладніших  вісток. Володимир Великий 984. р. ходив  теж у похід на Волгу, проти  болгар, — війська їхали рікою  човнами. У XI—XII. віці в північних  землях київської держави флот був  досить високо розвинений.