Основні напрями туризму в Україні в повоєнний період

В регіоні Америка  друге місце по прийняттю рекреаційно-туристичних  потоків посідав Карибський район. Карибські острови в 1990-і рр. приймали близько 12 млн. чол. щорічно.

До країн Південної  Америки спрямовувалися дуже невеликі рекреаційно-туристичні потоки. Доля прибуттів сюди складала в середині 1990-х рр. лише 10 % від загальної кількості прибуттів до Америки. Така низька популярність Південної Америки пояснюється політичною нестабільністю в багатьох країнах регіону і низьким рівнем їхнього економічного розвитку, слабкістю матеріально-технічної бази.

Наступними регіонами, за чисельністю осіб, що прибували  з рекреаційно-туристичними цілями, були Східна Азія та Тихоокеанський регіон. Країни цього регіону стали значними рекреаційно-туристичними центрами, здебільшого, зовсім нещодавно, у 1980-і роки. Це, як правило, нові індустріальні країни, в яких у 1980-і рр. відбувалося стрімке економічне зростання: Гонконг, Малайзія, Сінгапур, Південна Корея, Таїланд, Індонезія і Тайвань. Розвиток туризму був щільно пов'язаний з експортом товарів та послуг цими країнами. Експорт товарів сприяв збільшенню ділових подорожей до цих країн, а бізнес-туризм, у свою чергу, стимулював розвиток готельного бізнесу та індустрії розваг, одним словом — в'їзного туризму.

У 1996 р. Східну Азію та Тихоокеанський регіон відвідали понад 90 млн. туристів. За період з 1980 р. по 1996 р. кількість  прибуттів зросла більше, ніж у чотири рази. 78 % рекреаційно-туристичних потоків у регіоні в першій половині 90-х рр. складали представники країн цього ж регіону, найбільше з них було японців — близько 15 % від загального попиту на туристичні послуги в Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Така велика частка японців пояснюється не лише заможністю мешканців Японії, але й дією спеціальної програми японського уряду, за якою стимулювалося проведення канікул та відпусток японцями за кордоном. Наступними за кількістю тих, хто від'їжджав з цих країн для відпочинку та лікування в межах регіону, були Сінгапур (9 % усіх туристів в регіоні) і Тайвань (близько 7 %). З інших основних регіонів світу найбільшу кількість туристів до Східної Азії та Тихоокеанського регіону постачали Європа і Америка (у приблизно рівних кількостях).

Основними чинниками  формування рекреаційно-туристичних потоків до Східної Азії і Тихоокеанського регіону були:

-          екзотична тропічна природа, велика кількість унікальних природних об'єктів;

-          привабливість ділових поїздок в ці країни;

-          розвинутість розважального туризму, індустрії розваг (японська індустрія розваг посідала друге місце у світі після США);

-          першокласний шопінг-туризм пропонували Гонконг і Сінгапур.

У 1990-і рр. у Тихоокеанському регіоні туризм особливо інтенсивно розвивався в Австралії та Новій Зеландії (6 % гостей регіону). Чималі рекреаційно-туристичні потоки спрямовувалися до країн Меланезії (Фіджі, Нова Каледонія, Вануату, Соломонові острови тощо), Мікронезії (Гуам, Маршаллові острови, Маріанські острови тощо) і Полінезії (острови Кука, Французька Полінезія тощо), частка яких складала 4 %. Важливим фактором привабливості тихоокеанських островів була близькість австралійського та новозеландського ринків, але головне – острови здавна і стабільно мали чудовий імідж в усьому світі як еталон безтурботного життя, «земний рай».

На Близькому Сході (до цього регіону входять: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Лівія, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Сирія, Об'єднані Арабські Емірати і Ємен) час від часу спалахували політичні конфлікти, у тому числі повномасштабні бойові дії. Тому й кількість тих, хто їхав сюди для відпочинку та лікування, значно коливалася залежно від політичної ситуації. Наприклад, у 1991 р. кількість прибуттів до країн Близького Сходу зменшилася на 10,3%; головна причина – війна у Перські затоці.

Близько половини країн  формування рекреаційно-туристичних потоків до країн Близького Сходу належали до цього ж регіону. 19 % туристів складали європейці, 18 % – мешканці Східної Азії і Тихоокеанського регіону. Якщо проаналізувати потоки за країнами походження, то статистика вказує на лідерство в цьому аспекті Саудівської Аравії та Єгипту (разом ці країни забезпечували в середині 90-х рр. майже 22 % прибуттів до країн Близького Сходу). З інших регіонів основні туристичні потоки йшли з Великобританії, Німеччини, Франції та США.

У Єгипті в 1993 р. кількість  прибуттів знизилася на 33 % у порівнянні з попереднім роком, що пов'язується експертами з фактами нападів на іноземних туристів у цій країні. Подібна ситуація в 1990-і рр. спостерігалася в Йорданії.

Тим не менш, Єгипет та Йорданія залишалися серед основних рекреаційно-туристичних регіонів Близького Сходу. Єгипет пропонував туристам, здебільшого, пізнавальні продукти, а в Саудівській Аравії процвітав релігійний, паломницький туризм, тому що в цій країні знаходяться найважливіші мусульманські святині, до яких здійснюють ходж мусульмани з усіх куточків світу.

До країн Африки спрямовувалися дуже незначні рекреаційно-туристичні потоки  3,3 % загальносвітових у середині 1990-х років. Головними факторами гальмування збільшення кількості прибуттів до регіону були і залишаються високі ціни африканського туристичного продукту на туристоутворюючих ринках. Проте країни Північної Африки в 1990-і рр. успішно розвивали недорогий масовий туризм, особливо на південному узбережжі Середземного моря.

Більшість країн-донорів  рекреаційно-туристичних потоків  в Африці належала до того ж континенту — Африки. У 1992 р. частка внутрішнього туризму зросла до 56 % загальної кількості іноземних гостей, які прибували до країн «чорного континенту». Важливими туристоутворюючими країнами для регіону були Франція, Німеччина і Великобританія, громадяни яких складали в середині 1990-х рр. майже 20 % кількості всіх іноземних туристів в регіоні. Одним з головних чинників формування цих потоків з Європи до Африки було те, що вищеназвані країни колись володіли африканськими колоніями, і тому спільні епізоди в історії, спільні елементи у культурі, торгові та особисті (в тому числі родинні) зв'язки, які залишилися від колоніальної епохи, сприяли підтримуванню значної кількості поїздок з колишніх метрополій до колишніх колоній.

45 % туристів в Африці приймали в середині 90-х рр. Марокко і Туніс. Ще близько 10 % — решта країн Північної Африки. .У Східній Африці лідируючі позиції в цьому відношенні посідали Кенія, Мавританія, Танзанія, Сейшельські острови та Зімбабве, які успішно використовували свої природні ресурси. Мавританія і Сейшели, наприклад, спеціалізувалися на пляжному туризмі і створили першокласну готельну індустрію. На півдні Африки важливим туристичним центром була ПАР, завдяки високо розвинутій готельній індустрії та транспортній системі. В 1990-і рр. популярність турів до ПАР зростала.

Головним недоліком  Африки, який гальмував збільшення до неї рекреаційно-туристичних  потоків, був низький загальний рівень розвитку економіки, брак фінансових коштів, нерозвиненість інфраструктури.

Що стосується Південної Азії (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Індія, Іран, Мальдівська Республіка, М'янма, Непал, Пакистан і Шрі-Ланка), то в цьому регіоні рекреаційно-туристична індустрія в останнє десятиліття хоча й розвивалася, але значно повільніше, ніж, наприклад, у Східній Азії та Тихоокеанському регіоні. Хоча за період з 1970 р. по 1996 р. кількість прибуттів до регіону з метою відпочинку збільшилася в п'ять разів (з 900 тис. до 4,5 мли чол.), частка прибуттів, від загальної кількості їх у світі, коливалася в регіоні у цей період навколо 0,7 %. Важливою причиною такої низької популярності були збройні конфлікти, політична нестабільність (наприклад, у деяких провінціях Індії та Пакистану, у Шрі-Ланці тощо).

Найбільшим туристоутворюючим  ринком для Східної Азії була в 1980-1990-і рр. Європа. З окремих країн найбільшу кількість прибуттів до Східної Азії забезпечувала Великобританія. 34 % туристів до країн Східної Азії прибували в середині 1990-х рр. з США. 28 % складав внутрішньо регіональний туризм. Регіональними лідерами з прийому іноземних гостей були Індія та Пакистан (дві третини прибуттів до Східної Азії). В цих країнах добре розвивався пізнавальний туризм. Шрі-Ланка, Мальдівська Республіка та деякі інші країни успішно спеціалізувалися на пляжному туризмі. Значно розвинулося надання послуг любителям гірськолижного спорту в Непалі, не кажучи про використання пізнавального туризму в цій країні, пов'язане з модою на буддизм у країнах Європи та Північної Америки. Як і в Африканському регіоні, у Східній Азії гальмували розвиток туризму недостатня розвинутість рекреаційно-туристичної інфраструктури, слабка транспортна система.

Основні тенденції розвитку туризму в другій половині XX століття.

-          Орієнтація на задоволення потреб окремої особистості через посередництво туризму, спеціалізація та індивідуалізація попиту в туризмі.

-          Розширення географії туристичних подорожей. У цьому відношенні позитивну роль відіграють процеси спрощення прикордонного контролю та відміна візових режимів для громадян певних країн. Прикладом цього може бути Шенгенська угода 1985 р. про поступову відміну контролю на спільних кордонах королівства Бельгія, ФРН, Франції, Великого Герцогства Люксембург і Королівства Нідерланди. У 1990 р. вищеназваними країнами була підписана Конвенція, згідно якої запроваджувались єдина віза для цих країн, єдиний візовий режим для третіх країн, скасовувались перевірки на внутрішніх кордонах Шенгенської зони, почалося обговорювання Шенгенської інформаційної системи.

-          Інтенсифікація відпочинку (активний відпочинок, самореалізація особистості під час туристичної подорожі).

-          Розщеплення основної відпустки.

-          Екологізація мислення, як у споживачів, так і виробників туристичних послуг.

-          Експансія виїзного туризму.

-          Глобалізація міжнародного туризму.

 

4. Основні туристичні структури в СРСР та радянській Україні :

 

Основними видами туризму  в Радянському Союзі були:

-          оздоровчий (рекреаційний);

-          пізнавальний;

-          спортивний;

-          соціальний;

-          дитячий;

-          молодіжний.

Також існував поділ  на самодіяльний (туризм членів аматорських туристичних об'єднань) та організований види туризму.

З 1960-х рр. в СРСР існувало п'ять основних напрямів туризму:

-          профтуризм (Центральна Рада по туризму і екскурсіям при ВЦРПС);

-          іноземний туризм (Державний комітет з іноземного туризму при РМ СРСР);

-          молодіжний туризм («Супутник» при ЦК ВЛКСМ );

-          військовий туризм (Управління по туризму і екскурсіям Міноборони СРСР);

-          шкільний туризм (УДТЕС і Управління дальніх подорожей Міністерства просвіти СРСР).

Зовсім не розвивався релігійний туризм, численні традиційні центри паломництва функціонували як музеї з обов'язковою атеїстичною пропагандою. Радянський туризм був орієнтований на групове обслуговування. В організації туристичних подорожей використовувались всі види транспорту. Основними туристичними сезонами були літо і зима.

Туризм в СРСР був  масовим, але обмеженим за асортиментом туристичних послуг. Переважав внутрішній туризм в межах СРСР.

Основними особливостями  радянського туризму були:

-          ідеологізація туризму;

-          орієнтація на середнього масового споживача;

-          асортимент і якість туристичних послуг не відповідали міжнародним стандартам;

-          були обмежені в’їзд іноземних туристів в СРСР та виїзд вітчизняних туристів за кордон;

-          замало уваги приділялось запитам туристів, оскільки в СРСР не споживач туристичних послуг формував свій тур, а, як правило, турист споживав ті послуги (асортимент і якість), які йому пропонували туристичні організації;

-          існували державні пільги на туристичні подорожі.

-          Соціальна структура туристичного потоку у 1970-80-ірр. була наступною:

-          робітники промислових підприємств та службовці становили 33 %;

-          інженерно-технічні працівники і творча інтелігенція — 28 %;

-          студенти та учні — 18 %;

-          селяни — 9 %;

-          пенсіонери — 4 %;

-          інші — 8 %.

Радянський Союз створив найбільшу  в світі базу соціального і самодіяльного туризму. У 1970-1980-і рр. великого розмаху набув соціальний туризм. Робітники майже всіх підприємств могли отримати путівки через свої профспілки всього за ЗО % їх реальної вартості. Іноді знижки сягали 90-95 %. В менш сприятливих умовах знаходились селянство та інтелігенція. Тим не менш, остання категорія радянських службовців мала змогу отримати путівки для своїх дітей до піонерських таборів, які теж продавались батькам за 10-20 % їх справжньої вартості. Таким чином, інтелігенція була також широко залучена до сфери соціального туризму.

Крім того, путівкою в санаторій, престижний будинок відпочинку або  круїз преміювали багатьох передовиків  виробництва.

Разом з тим, рівень сервісу в радянських закладах відпочинку поступався високим стандартам розвинутих країн Заходу.