Причини виникнення і поширення світової економічної кризи

   Слід зазначити, що у кризовий період уряди багатьох країн надавали гарантії за банківськими зобов'язаннями з метою призупинення відпливу ресурсів та звуження пасивної бази банків. Такі гарантії надавалися в усіх країнах із системними банківськими кризами, крім України, та вибірково у країнах, де банківські кризи не мали системного характеру. Наприклад, у Німеччині сума прямих фіскальних витрат на підтримку фінансового сектору становила 1 % ВВП, а наданих гарантій — майже 6% ВВП.

   Непрямим методом підтримки банків державою може вважатися також експансійна монетарна політика. Приріст грошової бази під час поточної кризи набагато перевищив цей показник під час минулих криз, що пояснюється більшою місткістю фінансових систем розвинутих країн і вищою довірою до монетарної політики влади. Середнє значення монетарної експансії у країнах із банківськими кризами становило близько 6 % порівняно з 1 % у минулому. Втім, обсяги приросту грошової бази в розвинутих країнах, які зазнавали банківських криз до 2007 року, не набагато відрізнялися від поточного показника (6%).

  В Україні грошова база за 2009 рік зросла на 4,4%, а за січень — травень 2010-го — на 4,2%. Це при тому, що за 2008-й вона збільшилася на 44,8%, а за 2007-й — на 46,0%. Головною причиною незначного зростання грошових агрегатів України у кризовий період стало вилучення грошової маси за каналом валютного ринку шляхом скорочення міжнародних резервів НБУ.

  У світі близько 70% коштів прямої підтримки фінансового сектору було витрачено на програми рекапіталізації фінансових установ. В Україні на кінець 2009 року прямі фіскальні витрати на врегулювання банківської кризи сягнули 4,8% ВВП, що майже відповідає середньому показникові для кризових країн (4,9%). Утім, після завершення програми рекапіталізації банків в Україні і спрямування у 2010 році 30 млрд грн бюджетних коштів на поповнення капіталу банків фактичні витрати нашої держави за підсумками кількох років можуть перевищити середній показник для кризових країн.

   У міжнародній практиці невід'ємною складовою програм рекапіталізації є придбання урядом акцій проблемних банків та їх утримання в державній власності протягом тривалого часу. В багатьох випадках термін володіння такими цінними паперами перевищував 10 років. Продаж рекапіталізованих державою банків відбувався частинами на відкритому ринку або ж цілком іноземному чи внутрішньому стратегічному інвесторові.

   У країнах Великої двадцятки обсяги прямої державної підтримки фінансового сектору на кінець 2009 року сягнули 3,5 % ВВП. Із урахуванням часткового відшкодування втрат фінансовими установами чиста державна підтримка становила 2,7% ВВП. У окремих країнах прямі витрати держави на стабілізацію фінансового сектору були мінімальними, а в деяких досить значними, зокрема у США — 3,6%, в Японії — 6,6%, у Великобританії — 5,4%, в Німеччині — 4,8% ВВП1. У Аргентині, Бразилії, Китаї, Індії, Індонезії, Мексиці, Саудівській Аравії, Південній Африці й Туреччині уряди взагалі не виділяли бюджетних коштів на підтримку фінансового сектору, хоча деякі з них надавали гарантії банкам, збільшуючи таким чином обсяг умовних державних зобов'язань.

   Загалом для країн Великої двадцятки суми фіскальних витрат на врегулювання банківських криз були порівнянними із сумами на врегулювання попередніх криз. Однак реальні економічні втрати від поточної кризи виявилися набагато більшими. Крім того, стрімко зросли обсяги державної заборгованості, що стало головною причиною нового витка кризи в європейських країнах. [2].

  Ширшим показником для оцінки фінансових витрат на стабілізацію банківського сектору (порівняно з обсягом прямих фіскальних витрат) є зростання державного боргу. Сума збільшення державного боргу відображає величину непрямих витрат держави на врегулювання кризи, пов'язаних із проведенням експансійної фіскальної політики, яка дає змогу підтримати рівень випуску й зайнятості. Для поточної кризи середнє значення зростання державного боргу у країнах, що пережили банківські кризи, за трирічний період від початку кризи становило 24% ВВП, тоді як для попередніх криз відповідний показник ледве досягав 16% ВВП". За прогнозами МВФ упродовж 2008—2015 років у країнах Великої двадцятки державний борг збільшиться майже на 40% ВВП.

  Таким чином, у результаті вжиття урядами дієвих заходів для врятування фінансового сектору істотно збільшились обсяги державного боргу. Експерти МВФ визначають його приріст, зумовлений кризовими подіями, як різницю між прогнозними значеннями боргу, зробленими в докризовий період, і фактичними (прогнозними) значеннями під час фінансової кризи. Згідно з їхніми оцінками зростання державного боргу за три роки від початку банківської кризи становитиме в Ісландії 80 %, у Ірландії — 52 %, в Латвії — 51 %, у Іспанії — 39 %, у Данії — 35 %, у Греції — 32 %, в Нідерландах — 31 %, у Великобританії — 28 %, в Україні та Бельгії - 24 %, у США - 23 % ВВП.

  Як свідчать дані табл. 2, відмінності сум прямих фіскальних витрат на підтримку фінансового сектору та приросту державного боргу є разючими. Це пояснюється як значним обсягом витрат держави на підтримку реального сектору економіки, так і дією автоматичних стабілізаторів та проведенням дискреційної фіскальної політики. Крім того, варто враховувати: експансійна фіскальна політика, яка збільшує суму державного боргу, також слугує засобом нормалізації фінансового стану банків, оскільки стимулює сукупний попит, що, у свою чергу, підвищує попит на банківські кредити та знижує ризик неплатоспроможності банківських позичальників.

   Оцінюючи загальні втрати від глобальної фінансово-економічної кризи, доходимо висновку про те, що реальні втрати в термінах скорочення рівня випуску й накопичення боргових зобов'язань держави виявилися більшими, ніж під час минулих криз. Тобто завдяки державному кредиту вдалося стримати руйнівний перебіг фінансової кризи, але водночас темпи накопичення державних боргів, умовних зобов'язань урядів та нові ризики, пов'язані з борговими процесами, підвищили ймовірність виникнення другої хвилі фінансової кризи. 

  З початком світової кризи й відкриттям урядами різних країн багатомільярдного фінансування на врятування фінансового сектору окремі представники громадськості, політичні діячі й експерти голосніше заговорили про введення додаткових податків і зборів для фінансових установ із метою відшкодування витрат держави. На думку фахівців авторитетних міжнародних установ, такі податки і збори повинні:

• гарантувати, що прямі фіскальні витрати на врегулювання банківських криз у майбутньому будуть повністю профінансовані за рахунок банків;
• стимулювати виважену поведінку банків (уникнення високоризикових операцій) та зменшувати таким чином імовірність їх банкрутства;
• спрямовуватися на забезпечення фінансової стабільності та при цьому мінімізувати податкові викривлення;
• бути досить простими для впровадження та надавати можливість для міжнародної координації;
• забезпечувати додаткові надходження до бюджету з урахуванням того факту, що загальні втрати від банківських криз для національних економік перевищують обсяги їх можливої фінансової підтримки2.

   МВФ пропонує компенсувати прямі фіскальні витрати й підтримку фінансового сектору за рахунок "зборів фінансової стабільності". Базою для стягнення такого збору, на думку МВФ, мають стати банківські зобов'язання, при цьому податкова база повинна бути якомога ширшою, для того щоб уникнути можливих викривлень та стягувати податок за нижчою ставкою. На думку експертів МВФ, зобов'язання банків на відміну від їхніх активів є більш адекватною базою для стягнення нового податку, оскільки нормативи пруденційного регулювання прив'язані до величини банківських активів та їх складових, а дублювання базових показників у сферах податкової політики й регулювання діяльності банків є небажаним.

   Із метою дотримання принципів справедливості, мобілізації надходжень до бюджету і зниження фінансових ризиків базою для стягнення збору фінансової стабільності має стати балансовий показник банківських пасивів, включаючи позабалансові статті, але за винятком капіталу І рівня й застрахованих зобов'язань (вкладів фізичних осіб). На перших етапах запровадження збору фінансової стабільності його ставка повинна бути уніфікованою для різних типів фінансових установ і видів зобов'язань. Із часом ставка може диференціюватися залежно від факту генерування певними установами системних ризиків і ступеня ризикованості певних видів зобов'язань фінансових установ.

   Слід зазначити, що в червні цього року уряди найбільших європейських країн — Великобританії, Франції й Німеччини — прийняли рішення запровадити податок на балансові активи банків починаючи з 2011 року. У Великобританії ставка податку на банківські активи становитиме 0,04% у 2011-му та 0,07% у 2012 році. Франція й Німеччина ще не визначилися з розміром податкових ставок. У США податок на активи сплачуватимуть банки зі статутним фондом понад 50 млрд дол. та хеджфонди з активами понад 10 млрд дол. Щороку від цього податку до спеціального фонду має бути мобілізовано близько 19 млрд дол.

   Проте наприкінці червня на саміті Великої двадцятки в Торонто проти ініціативи європейських країн стосовно розробки уніфікованого підходу до оподаткування фінансових установ виступили Китай, Японія, Канада, Австралія та ряд країн, що розвиваються. Учасники саміту дійшли згоди щодо можливості застосування додаткового податку на банки лише на національному рівні, з урахуванням внутрішньої специфіки економіки країни.

   В Україні після стабілізації національної банківської системи також можливе введення податку на фінансові установи, базою для стягнення якого стане загальна сума пасивів за вирахуванням власного капіталу установи й застрахованих вкладів, але із включенням позабалансових статей пасивів.

   У короткостроковому періоді для нівелювання загрози виникнення нового витка фінансової кризи, пов'язаної з нестабільним фінансовим станом банків і накопиченням боргових зобов'язань держави, першочерговими заходами фінансової політики в Україні мають стати:

• вдосконалення механізмів фінансової підтримки банків;
• посилення політики пруденційного регулювання;

   — стримування розростання державного боргу України та умовних зобов'язань уряду.

   Треба сказати, що, незважаючи на окремі позитивні тенденції в розвитку грошово-кредитної сфери України в першій половині 2010 року, ситуація в банківському секторі залишалася доволі складною: за січень — травень від'ємний фінансовий результат по системі банків становив 7,5 млрд грн. Окрім того, значними є обсяги проблемних кредитів. Заданими НБУ відношення простроченої заборгованості за кредитами до загальної суми наданих кредитів по банківській системі України на 1 червня 2010 року становило 10,7%. Міжнародні інституції оперують вищими показниками. Так, заданими рейтингового агентства, у структурі кредитного портфеля банків частка проблемних активів сягає від 30 % до 50%. За оцінками МВФ у вересні 2009-го відношення недіючих позик (за українською класифікацією це субстандартні, сумнівні й безнадійні банківські кредити) до загального обсягу наданих кредитів в Україні становило 33,8 %, що є найвищим показником у вибірці країн із ринками, що формуються, дані щодо яких наведені у квітневому звіті ". При цьому частка таких позик наприкінці 2009 року в Казахстані дорівнювала 21,2%, в Литві — 19,4%, у Сенегалі — 18,7%, в Молдові — 16,6%, в Латвії — 16,4% та в Сербії — 15,5%.

   Вважаю, що для підвищення ефективності використання суспільних коштів на підтримку банківської системи України доцільно насамперед обмежити обсяги підтримки ліквідності банків НБУ. Відновлення позитивної динаміки депозитів і формування надмірної ліквідності в банків у середині 2010 року створюють підґрунтя для зменшення масштабів використання емісійних ресурсів на потреби стабілізації банківського сектору.

   У січні — травні цього року обсяг операцій із рефінансування банків НБУ становив 3,84 млрд грн. У І кварталі НБУ здійснив пролонгацію раніше наданих банкам кредитів рефінансування на загальну суму 37,9 млрд грн. Утім, на наш погляд, надавати стабілізаційні позики доцільно лише платоспроможним та життєздатним банкам і тільки у виключних випадках, при виникненні в них розривів між надходженнями й виплатами. Це вимагає виключення неплатоспроможних банків із кола претендентів на підтримку ліквідності з боку НБУ.

   Важлива роль у справі недопущення виникнення нових криз належить політиці пруденційного регулювання. Нормативи і правила такого регулювання мають поширюватися на всі потенційні джерела ризиків та забезпечувати формування запасу ресурсів у формі банківського капіталу й різних страхових резервів, що будуть достатніми для покриття можливих втрат. У рамках нової системи пруденційного регулювання операції в іноземній валюті повинні мати вищу ціну, з огляду на їх більшу ризиковість, а кредитування позичальників, котрі не мають валютних доходів, повинне бути мінімізоване. Також слід звернути особливу увагу на проблеми розбалансування активів і пасивів банків за термінами. Стратегічні напрями реформування системи нагляду за діяльністю фінансових установ нерозривно пов'язані з підвищенням рівня та якості власного капіталу, вдосконаленням управління ліквідністю, нарощуванням страхових запасів ліквідності.

   Для забезпечення зниження системних ризиків у діяльності фінансових установ і стримування кредитних бумів основними інструментами політики пруденційного регулювання повинні стати кількісні ліміти достатності капіталу банків (необхідне вдосконалення методики їх підрахунку в частині зарахування до капіталу сформованих банками резервів та введення елементів динамічного нормування), а також резерви під кредитні ризики з наданням їм антициклічного характеру. При нівелюванні впливу системних ризиків фінансові посередники зможуть виконувати своє основне призначення — ефективно перерозподіляти кошти від кредиторів до позичальників та сприяти таким чином довготривалому зростанню економіки.