Причини виникнення і поширення світової економічної кризи

    Проте, наслідки фінансової кризи могли  бути ще більш серйозними, якби більшість  великих українських банків не були у власності закордонних банків. Це дало їм змогу продовжувати залучати грошові ресурси із закордону, а також пропонувати кращі умови в порівнянні з іншими. Це підтверджує статистика виданих кредитів (рис. 3), згідно якої серед 5 лідерів ринку іпотечного кредитування в Україні, перші 4 є дочірніми компаніями закордонних фінансових груп, і мають загальну долю ринку в 56,6%.

      Рис. 3. Лідери іпотечного кредитування  в Україні [за даними НБУ]. 

    Зростання рівня інфляції в Україні викликано  не лише внутрішніми, а й зовнішніми чинниками. В першу чергу –  імпорт загальносвітової інфляції, темпи  якої прискорились з моменту початку світової фінансової кризи. На даному етапі розвитку світової економіки розвиток інфляції викликаний двома основними причинами – знецінення американського долара та підвищення вартості енергоносіїв та продуктів харчування. Знецінення долару призводить до девальвації багатьох національних валют, які прив’язані до долара, а також до зростання цін на продукцію, яка імпортується із зон інших валют. Для України це актуально у зв’язку із зростанням цін на товари із зони євро, яке практично адекватне зростанню ціни євро відносно долара. Зростання цін на енергоносії теж частково є причиною зниження ціни долара, оскільки при відсутності загальносвітової валюти, еталоном вартості стоїть загальносвітові товари. На даний момент, одним з таких товарів є 1 барель нафти. А оскільки основним енергетичним джерелом світової економіки є нафта, це призводить до зростання цін на всі товари. [1].

3. Особливості кризи в банківській сфері та її вплив на державні фінанси

   Банківська криза в Україні стала складовою системної фінансової кризи, яка розпочалась у вересні 2008 року внаслідок накопичення диспропорцій у розвитку національної економіки й негативного впливу глобалізації. Зниження курсу національної грошової одиниці, зменшення реальних доходів населення та наростання негативних тенденцій у реальному секторі економіки призвело до істотного погіршення якості банківських активів, а вилучення внутрішніх депозитів і зменшення доступності зовнішнього фінансування — до звуження пасивної бази банківських установ.

   У докризовий період зниження вартості позикового капіталу, формування надлишку глобальної ліквідності та усунення перешкод для транскордонного руху капіталів спричинило стрімке зростання банківських кредитів. Проте слабкі банківські системи країн із ринками, що формуються, виявилися неспроможними опосередковувати значний приплив іноземного капіталу. Незавершені реформи фінансового сектору й неефективне регулювання діяльності фінансових посередників призвели до накопичення значних кредитних ризиків, поглиблення диспропорцій за видами валют і строковістю в активній і пасивній частинах банківських балансів. Із початком світової фінансової кризи потоки капіталів повернули у зворотному напрямі, національні валюти країн-реципієнтів девальвували, а процес банківського кредитування призупинився. Найбільших втрат зазнали країни з великим дефіцитом поточних рахунків, незначними валютними резервами, надмірним зовнішнім боргом і високим обсягом внутрішніх кредитних вкладень банків.

   Нинішня глобальна фінансова криза відрізняється від попередніх у таких аспектах:

1. На відміну від попередніх циклів "бум — спад", які зосереджувались у країнах із ринками, що формуються, поточна криза виникла в розвинутих країнах із масштабними й інтегрованими фінансовими системами. Недостатність ліквідності в системно важливих, глобально взаємопов'язаних фінансових установах спонукала уряди розвинутих країн до проведення широкомасштабних державних інтервенцій.
2. Оперативність державних інтервенцій та швидкість застосування активних заходів під час поточної кризи були набагато вищими, ніж під час минулих криз. Такий стан речей відображає дієвість правових, політичних і економічних інституцій розвинутих країн, які створили умови для швидкого подолання кризових явищ, що, у свою чергу, сприяло зменшенню обсягів прямих фіскальних витрат на стабілізацію фінансового сектору.
3. Уряди вражених кризою країн використали ширший порівняно з минулими періодами набір інструментів, включаючи значні пакети фіскального стимулювання, викуп банківських активів, надання державних гарантій тощо. Це зумовлено особливостями макрофінансового середовища розвинутих країн, вищим рівнем розвитку їх інститутів та більшою довірою до державної політики з боку суб'єктів ринку.
4. Загальні економічні втрати поточної кризи за терміном падіння рівня випуску і зростання розміру державного боргу виявилися вищими, ніж під час минулих криз, хоча фіскальні витрати на врегулювання банківських криз є нижчими.

   За оцінкою фахівців МВФ від початку нинішньої кризи до кінця 2009 року прямі фіскальні витрати на підтримку фінансового сектору становили 4,9% ВВП, тоді як попередні банківські кризи коштували урядам близько 10% ВВП. Фінансовані урядами програми рекапіталізації й оздоровлення банків покликані зупинити руйнування платіжно-розрахункової системи, заморожування кредитних операцій, звуження пасивної бази банків та перекладення збитків від банківських операцій на вкладників.

   Зменшення фіскальних витрат на подолання банківських криз упродовж останніх трьох років порівняно з минулими кризами пояснюється оперативним реагуванням влади на проблеми, що поставали, застосуванням непрямих методів підтримки фінансового сектору та проведенням стимулюючої фіскальної й монетарної політики. Завдяки реалізації перелічених заходів було досягнуто зменшення тривалості і глибини кризи. Проте разом із тим стимулююча політика й посилене субсидування фінансового сектору призвели до істотного зростання прямого державного боргу та нарощування умовних зобов'язань держави. Як наслідок — найвразливіші країни (Греція, Іспанія, Португалія, Італія, Угорщина) зазнали масової втечі капіталів та опинилися на межі дефолту.

  Зазвичай банківська криза розглядається як процес ерозії банківського капіталу, масового вилучення депозитів вкладниками, скорочення кредитних операцій банків і масштабного втручання держави в діяльність банків. МВФ зараховує банківські кризи до категорії системних при виконанні двох умов: 1) погіршення фінансового стану банків унаслідок вилучення депозитів або накопичення збитків; 2) істотного втручання держави в банківський сектор для стабілізації кредитного ринку та проведення масового закриття неплатоспроможних банків.

  За кількісними критеріями банківські кризи вважаються системними, якщо внаслідок зазнаних банками збитків частка недіючих позик у їхніх портфелях перевищує 20 % або на банки, які ліквідуються, припадає 20 % активів банківської системи. Втручання держави вважається істотним, якщо уряд і центральний банк країни застосовують щонайменше три із шести перелічених нижче заходів:

1. інтенсивна підтримка ліквідності (обсягом понад 5% зобов'язань банків перед нерезидентами і вкладниками);
2. рекапіталізація банків із вкладенням державних коштів на суму понад 3 % ВВП;
3. масштабна націоналізація банків;
4. надання державою вагомих гарантій на користь банків;
5. викуп державою банківських активів на суму понад 5 % ВВП;
6. заморожування депозитів чи оголошення банківських канікул. [2].

   Виникненню банківських криз у країнах із ринками, що формуються, передували кредитні буми, спекулятивне роздування цін на активи й масове залучення іноземного капіталу. Швидке зростання банківських кредитів у цих країнах спричинене надлишком глобальної ліквідності, низьким рівнем процентних ставок у розвинутих країнах, недооцінкою ризиків міжнародними інвесторами та їх бажанням отримати додаткові доходи за рахунок освоєння нових ринків.

   У країнах Центральної і Східної Європи — нових членах ЄС — кумулятивне надходження іноземного капіталу протягом 2003—2007 років коливалося від 33 % ВВП у Чехії до 192% ВВП у Болгарії. Експансія західноєвропейських банків на Схід, мотивована підвищенням ринкової частки у зростаючому регіоні, стимулювала кредитний бум у країнах Центральної і Східної Європи.

   З розгортанням глобальної фінансової кризи міжнародний капітал почав повертатися до місць свого походження, руйнуючи незрілі фінансові системи країн-реципієнтів. Стало очевидним, що країни з високими темпами зростання банківських кредитів у 2005—2007 роках і сильною залежністю банків від зовнішнього фінансування є найуразливішими до руйнівного впливу глобальної кризи.

   З допомогою економіко-математичних методів П. Беркмен, Дж. Гелос, Р. Реннхек і Дж. Волш установили, що фінансова вразливість великою мірою визначає глибину падіння ВВП під час кризи. І справді, найбільше зниження ВВП спостерігалось у країнах із найвищими темпами зростання банківських кредитів приватному сектору та найвищим рівнем левереджу фінансових установ.

   Автори дослідження підрахували: якби країни верхнього квантиля за ступенем левереджу фінансових установ (із відношенням наданих кредитів до внутрішніх депозитів у середньому 185 %) мали б такий самий коефіцієнт левереджу, як і країни нижнього квантиля (83 %), то падіння їх ВВП було б на 4,1 в. п. більшим. Окрім того, якби країни верхнього квантиля за кумулятивними темпами зростання банківських кредитів (із середнім темпом 350%) мали такий самий показник приросту банківських кредитів, як і країни нижнього квантиля (14%), то падіння їх ВВП було б на 3,3 в. п. меншим порівняно з фактичними значеннями.

   Б. Беккер і А. Ґалд довели, що країни, які допустили кредитний бум у економіці в докризовий період, характеризувалися не лише високим ступенем волатильності випуску, а й нижчими середніми темпами економічного зростання упродовж економічного циклу. І хоча завдяки кредитній експансії цим країнам вдавалося підвищити темпи зростання на стадії буму, наступне падіння рівня економічної активності було настільки значним, що середні темпи зростання ВВП у період 2003— 2010 років у них були істотно нижчими, ніж у країнах, де не сталося кредитного буму.

   У цілому від нинішньої кризи світова спільнота зазнала більших економічних втрат, ніж від попередніх криз. Медіанне значення темпів падіння ВВП за 2007— 2009 роки сягнуло 25 %, тоді як для попередніх криз цей показник становив 20 % (падіння ВВП обчислювалось як різниця між трендовим і фактичним ВВП за 4-річний період). На кінець 2009-го кумулятивний темп падіння ВВП у країнах Великої двадцятки, які пережили системні банківські кризи, становив 27%.

   Характерними рисами системних банківських криз є використання значних сум державних коштів на реструктуризацію банківського сектору (в сумі понад 5 % ВВП) та накопичення значних збитків у рамках банківської системи, внаслідок чого частка недіючих позик у кредитному портфелі банків перевищує 20 %х.

  В Україні на кінець 2009 року частка недіючих позик наблизилася до 35%, а прямі витрати держави на рекапіталізацію й реструктуризацію банківського сектору сягнули 4,8% ВВП. За класифікацією МВФ Україна ввійшла до групи 13-ти країн, де у 2007—2009 роках спостерігалися системні банківські кризи. До цієї групи крім України було включено лише 2 країни з ринками, що формуються, — Латвію й Монголію. Решта країн належить до розвинутих — Австрія, Бельгія, Данія, Німеччина, Ісландія, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія, США.

  У зазначених країнах було застосовано такі основні методи врегулювання криз: масштабну підтримку ліквідності центральними банками, рекапіталізацію банків на основі вливання бюджетних коштів, націоналізацію банків, гарантування банківських зобов'язань. США й Великобританія вдалися до викупу проблемних активів. Серед кризових країн гарантії держави за банківськими зобов'язаннями не надавалися в Україні, а програми рекапіталізації банків не проводилися в Австрії, Данії, Німеччині й Латвії.

  Особливістю поточної кризи є те, що вона вразила здебільшого розвинуті країни, у фінансових системах яких домінують мегабанки із широкою мережею міжнародних зв'язків. Високий ступінь взаємопов'язаності фінансових установ різних країн зумовив поширення кризових імпульсів у міжнародному масштабі. Банкрутство кількох системних банків могло викликати ланцюгову реакцію — банкрутства інших фінансових установ — через виникнення паніки серед вкладників чи заморожування активів у неплатоспроможних банках. У таких умовах уряди вражених кризою країн були змушені проводити широкомасштабні державні інтервенції для врятування фінансового сектору.

  Як уже зазначалося, з початку глобальної кризи до кінця 2009 року прямі фіскальні витрати на підтримку фінансового сектору, в тому числі пряме бюджетне фінансування та позабюджетні витрати державних установ, у країнах, де спостерігалися системні банківські кризи, становили в середньому 4,9% ВВП. За рахунок цих витрат були профінансовані програми викупу активів фінансових установ, вливання капіталу державою, надання бюджетних позичок банкам тощо (табл. 1). [2].

Медіанне значення прямих фіскальних витрат на реструктуризацію фінансового сектору у країнах, де спостерігалися системні банківські кризи, було майже вдвічі нижчим від історичного рівня (10% ВВП).

       Найбільші фіскальні витрати зафіксовано в Ісландії — 13% ВВП. У Нідерландах сума прямих фіскальних витрат сягнула 12,5%, у Великобританії — 8,7%, в Люксембурзі — 7,8%, в Ірландії — 7,7% ВВП. Греція (3,7% ВВП), Казахстан (3,8%), Росія (2,2%) і Словенія (2,9%) увійшли до групи країн із найбільшими обсягами підтримки фінансового сектору серед держав, які зазнали банківських криз, але ці кризи не стали системними. У даній групі країн, як і слід було очікувати, середні витрати на реструктуризацію фінансового сектору виявилися меншими, ніж у країнах із системними банківськими кризами.

   Менший обсяг прямих фіскальних витрат на подолання нинішніх банківських криз пояснюється більшою гнучкістю засобів регулювання, що мають у своєму розпорядженні уряди розвинутих країн. Сьогодні вони можуть підтримувати фінансові установи непрямими методами — за рахунок проведення експансійної монетарної й фіскальної політики, надання державних гарантій та викупу активів.