Законодавство україни і шляхи його вдосконалення

        ВИСНОВКИ

       Отже, закон – це основна категорія  правової системи країни. Його вивчення займає центральне місце в юридичній теорії і законодавчій техніці.

       Враховуючи  положення даної роботи основними  ознаками закону слід визнати наступні: Прийняття його тільки вищими представницькими органами держави; Регулювання основних, найбільш значних, важливих суспільних відносин; Наділеність вищою юридичною силою в правовій системі країни; Встановлення загальних правил поведінки (норм), обов’язкових для всіх; Стійкість, стабільність; Особливий порядок прийняття, передбачений Конституцією та Регламентом парламенту.

       Вказані ознаки, які одночасно можна назвати вимогами та пред’являються до закону, необхідні для того, щоб даний нормативно-правовий документ виконувався і був гарантом стабільності держави. Невідповідність закону хоча б одній з цих ознак призводить в кінцевому результаті до його недієвості та неефективності. Тому необхідно вживати необхідних заходів для їх усунення. Лише в цьому випадку можна буде говорити про стабільність та дієвість закону, чого інколи не вистачає українським законам.

       Сучасне національне правознавство у своєму визначенні і дослідженні права з позиції багатофакторного підходу повинно враховувати взаємодію духовних і матеріальних засад формування цього суспільного явища, впливу його ідейних і ціннісних моделей, а також досвіду їх практичної реалізації. Право не повинно цілком зводитися ані до матеріальних умов (базису) того суспільства, що його породжує, ані до надбудови, до відповідної системи ідей і соціальних цінностей. Право є відбиттям і одночасно детермінантою матеріального і духовного, зокрема економічного і політичного інтересу і, відповідно, економічного і політичного розвитку. Право — це не тільки один із результатів взаємодії цілого ряду економічних, політичних, ідеологічних, моральних, релігійних та інших факторів суспільного розвитку, а й самостійний суспільно-культурний чинник, одна із причин цього розвитку. Саме тому важливим методологічним напрямом наукових досліджень права мають стати історичні дослідження, в яких предметом вивчення була б саме історія права, замість даних, які традиційно бралися з історії держави, історії економіки, філософії, культури тощо.

       Таким чином, право і закон є взаємопов'язаними, але різнопорядковими соціальними явищами. Як об'єктивне соціально-культурне явище право і за часом, і за своєю суттю і змістом передує юридичному закону як продукту суб'єктивної творчості, похідному волеустановчому акту законодавця. Але йдеться не про просте протиставлення права закону. Йдеться про складну природу їх діалектичного взаємозв'язку, коли одне й те ж поняття права по-різному може визначатися на різних ступенях його конкретизації.

       Справді, тільки інституйоване у формі  закону, юридичного нормативного акта право може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Зовнішня, примусова обов'язковість однією із суттєвих ознак юридичної норми, за допомогою якої лише і можлива реалізація суті права — забезпечення суспільне необхідної рівноваги двох моральних інтересів — свободи особистості і загального блага. Але попри уявлення, що закон як переважно нормативний елемент права має містити у собі в концентрованому вигляді всі властивості і ознаки права (і з цієї точки зору доцільно говорити про співвідношення загального, особливого й одиничного в праві) в конкретній дійсності зміст права у процесі законотворення може бути й викривлено. Закон, який є волеустановчим актом законодавця, незважаючи на його ефективність як форми правотворення, за своєю суттю - певний суб'єктивний вираз права або визначення поняття справедливості щодо належної (за конкретних умов і конкретних відносин) рівноваги між приватною свободою і публічним благом. Хоча зрозуміло, що окремі (або часткові) форми чи прояви права, тобто чинні закони, підзаконні нормативні акти у конкретно-історичних суспільствах і державах мають характер цілком відносний і тимчасовий, бо визначаються плинними історичними умовами, неабияку роль серед яких відіграють ідеологічні фактори. Юридичний закон як загальне поняття після свого формулювання і схвалення законодавцем здійснюється в юридичній практиці через особливі судження в одиничних, конкретних випадках або справах. За всієї своєї можливої техніко-юридичної досконалості закон не може охоплювати усі багатоманітні життєві ситуації, які складаються або можуть скластися у суспільстві.

       В ході виконання даної  роботи було використано велику кількість правової літератури, в тому числі і наукової. Було розкрито питання, що стосуються такого поняття як закон та досліджено систему національного законодавства, зроблено висновки, зокрема, що вдосконалення чинного законодавства має бути постійним процесом, спрямованим на вдосконалення, поліпшення та оптимізацію правового регулювання існуючих суспільних відносин. Майбутнє законодавство України має бути досконалим і за змістом і за формою. Умовою створення досконалої системи законодавства є пізнання об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, які потребують правового регулювання. Основним засобом формування і вдосконалення системи національного законодавства як цілісної системи є насамперед законодавча діяльність, яка паралельно із систематизацією забезпечить злагодженість та дієвість законодавства.