Забезпечення прав і свобод особи в Україні: теоретичні і практичні аспекти

План

Вступ

1.Поняття основних прав людини

2.Свобода слова як гарантія забезпечення демократії у державі, свобода інформації

3. Забезпечення прав і свобод особи в Україні: теоретичні і практичні аспекти

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Системоутворюючим елементом правового ста­тусу людини і громадянина є права, свободи і обов'язки людини і громадянина. В правах, свободах і обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обо­в'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні прин­ципи взаємовідносин держави і особи.

Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.

Поняття «права людини» складне й багатогранне, це ка­тегорія не лише юридична, але і філософська, політична, моральна. Для кращого розуміння сутності цього поняття слід звернути увагу на такі його аспекти:

1) права з'являються у людини від моменту народження як невід'ємні умови фізичного і соціального існування та розвитку і, водночас, як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються вони людиною чи ні;

2)  за своїм змістом права людини - це такі її соціальні можливості, які пов'язані з конкретно-історичними умо­вами; об'єктивно обумовлені досягнутим економічним і культурним рівнем життя суспільства, вони виявляють сукупність потреб, задоволення яких сприяє забезпеченню людині  певного стандарту життя,  характерного для конкретного суспільства. В зв'язку з цим, законодавець не може штучно змінювати обсяг прав і свобод: непомірне розширення меж реальних можливостей людини призведе до фіктивного характеру прав людини і, навпаки, свавіль­не обмеження прав призводить до дезінтеграції функцій соціальної системи;

3)  права людини - це категорія можливої поведінки лю­дини, їх реалізація залежить від бажання конкретної люди­ни, а держава не може і не повинна примушувати до вико­ристання прав. У той же час нормальне функціонування сучасного демократичного суспільства неможливе без ви­користання його членами своїх прав і свобод. В силу цього держава не може обмежуватися юридичною фіксацією прав людини, вона повинна їх забезпечити (гарантувати) не тільки правовими, але й економічними, політичними та культурними засобами;

4)  права людини носять універсальний характер, непо­дільні, взаємопов'язані і взаємообумовлені[1], вони є надбанням кожної людини. Британська енциклопедія визначає їх таким чином: «Права належать індивіду в силу того, що він є людиною. Вони співвідносяться з широким контину­умом цінностей, що універсальні за своїм характером і в деяких значеннях однаково притаманні всім людським іс­тотам» .

Поняття «свобода» в його суб'єктивному значенні то­тожне поняттю «суб'єктивне право», і його застосування пояснюється історичними чинниками. Проте у юридичній літературі звертається увага на те, що поняття «свобода» більшою мірою пов'язане з характеристикою таких правомочностей особи, які визначають сферу її самостій­ності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобода думки і слова, свобода світогляду і віросповідання тощо). В свою чергу, поняття «право» передбачає для реа­лізації соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правомочностей особи на участь у діяльності певних структур.

Забезпечуючи права і свободи людини держава, в свою чергу, вимагає від неї певної поведінки, що формулюється в системі юридичних обов'язків.

2. Свобода слова як гарантія забезпечення демократії у державі, свобода інформації

Інформувати і бути поінформованою — це право, визнане одним з фундаментальних прав особи Загальною декларацією прав людини.

Право на інформацію належить до числа прав, закріплених у Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини. У багатьох документах Ради Європи зроблено наголос на тому, що влада не може розглядати себе виключним власником інформації. За будь-яких обставин вона повинна забезпечувати плюралізм засобів масової інформації, свободу вислов­лювання різних думок.

Однак замало проголосити свободу слова, її необхідно гарантувати. Журналісти ж мають з повагою ставитись до права громадськості бути точно поінформованою про факти та події; здійснювати збирання інформації чесними способами; подавати її без невиправданих посягань на честь та гідність інших людей, без необгрунтованих обвинувачень; спростовувати опублі­ковану або поширену в інший спосіб неправдиву інформацію; зберігати таємницю стосовно джерел інформації; не вдаватись до пропаганди будь-якого насильства, ненависті, нетерпимості або дискримінації за ознаками раси, статі, сексуальної орієнтації, мови, релігії, національного або соціального походження.

Подання інформації — завдання журналіста. Його виконання необхідне для індивідуаль­ного і соціального розвитку кожного громадянина, для забезпечення демократичних принципів. Адже повний розвиток демократії неможливий без гарантування повноцінної участі громадян у політичному житті. Для утвердження і розвитку справжньої демократії необхідна наявність незалежних, плюралістичних засобів масової інформації, які повинні інформувати окремих осіб і об'єднання громадян про діяльність органів державної влади і приватного сектора, надаючи їм у такий спосіб можливість формувати власну думку, яку вони повинні мати можливість висловлювати публічно.

Гарантовані Конституцією нашої держави свобода слова, думки, збирання, зберігання, використання та поширення інформації, літературної художньої, наукової і технічної творчості, а також захист авторських і суміжних прав органічно вливаються до палітри міжнародних стандартів з прав людини. У ст. 15 Конституції України зазначено, що суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, цен­зура заборонена.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в нашій державі визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції є нормами прямої дії. Тому звернення до суду за захистом конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантовано.

Закон України «Про інформацію» дає визначення видів інформації і встановлює шляхи доступу до неї, регулює права та обов'язки учасників інформаційних відносин, умови настання відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

Зокрема, відповідно до ст. 23 цього Закону інформацією про особу є сукупність докумен­тованих або публічно оголошених відомостей про неї. У цій статті зазначено, що основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігій­ність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Особа має право ознайомлюватися з зібраною про неї інформацією, однак забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Важливою є і ст. 31 цього Закону, де йдеться про доступ громадян до інформації про них. Згідно з нею вони мають право: знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються; доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо. Особі гарантовано захист від несанкціонованого доступу інших осіб до інформації про неї та захист від заподіяної їй внаслідок використання такої інформації шкоди. Треба пам'ятати, що українським законодавством визначені особливості соціального захисту журналістів з урахуванням специфіки їх професійної діяльності, яку суди повністю ігнорують при розгляді справ за позовами до засобів масової інформації.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» специфічними рисами та умовами журналістської діяльності є: творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклів підготовки та випуску видань; суспільне впливове за наслідками значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати; постійне значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов'язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях; необхідність здійснювати власний творчий пошук нової потрібної інформації та її джерел, наявність об'єк­тивних і суб'єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації.

Саме з урахуванням цих особливостей ч. 4 ст. 17 цього Закону передбачено, що у разі конфлікту щодо заподіяної моральної (немайнової) шкоди між журналістом і засобом масової інформації, з одного боку, та органом державної влади або місцевого самоврядування чи офіційною, посадовою особою — з другого, суд повинен визначитися щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації, а також врахувати наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі та гідності і врегулювання конфлікту в цілому.

При розгляді судами справ даної категорії, особливо за позовами посадових осіб, за аналогією доречно звертатися до положень Закону України «Про державну службу», яким визначено загальні засади і статус державного службовця, принципи здійснення державної служби, встановлено обмеження при прийнятті на неї та привілеї. Відповідно до цього Закону державна служба має грунтуватися на таких основних принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини та громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування та прав підпри­ємств, установ, організацій і об'єднань громадян.[2]

Зазначені принципи, а також прийнята громадянином України при його зарахуванні на державну службу присяга можуть під час аналізу конкретних обставин справи допомогти суду визначитися в тому, чи була, наприклад, та або інша критична публікація упередженою стосовно позивача, чи мав засіб масової інформації або журналіст прямий умисел дискреди­тувати особу позивача поширенням завідомо неправдивої інформації, чи журналіст реалізовував своє право на свободу слова і чесно виконував свій професійний обов'язок з метою задоволення права громадськості бути об'єктивно поінформованою про зловживання чи порушення закон­ності органом влади чи управління або їх посадовими особами.

Це особливо важливо, адже, як правило, позивач — посадова особа, громадський чи політичний діяч намагається звести проблему до захисту честі та гідності як свого індивідуа­льного права, забуваючи, що він став предметом уваги з боку засобу масової інформації саме через свою діяльність чи допущені під час її виконання зловживання.

3.Забезпечення прав і свобод особи в Україні: теоретичні і практичні аспекти

Ідея непорушності прав і свобод, їх рівності та невід'ємності відображає багатовікове праг­нення  людства до  знищення  будь-яких форм  насильства,  експлуатації і  пригноблення, прагнення до співіснування, заснованого на принципах справедливості, демократизму і гуманізму. В сучасному світі ступінь реальності і забезпеченості прав і свобод особи є важливим                показником  досягнутого суспільством  і державою  рівня  цивілізованості.   Права  і свободи людини є найвищою гуманістичною цінністю, без них втрачається сама суть людської особис­тості

Проблема забезпечення прав і свобод особи, надання їм реального характеру належить не лише до розряду практичних. В сучасних умовах побудови правової держави і розвитку громадянського суспільства важливим є створення цілісної наукової концепції забезпечення прав і свобод особи, яка включатиме широке коло теоретичних положень стосовно поняття, суті  і змісту забезпечення  прав і свобод, структури  і  механізму його функціонування. В юридичній науці поки що не вироблено єдиної точки зору щодо питань надання закріпленим у законодавстві правам і свободам особи реального характеру. В наукових працях, присвячених цим проблемам, зустрічаються такі терміни, що служать для визначення діяльності, спрямованої на надання правам і свободам реального змісту, повага, дотримання, визнання та ін. На мою думку, найбільш вдало охарактеризувати діяльність по наданню правам і свободам реального характеру можна саме з допомогою терміна «забезпечення». Це поняття за своїм змістом є найширшим і передбачає всі інші види діяльності по наданню правам і свободам реального змісту — повагу, дотримання, визнання, гарантування, охорону і захист.

Найважливішим складовим елементом системи забезпечення прав і свобод, який багато в чому визначає ефективність інших, виступає гарантування прав і свобод особи. Воно здійснюється за допомогою різноманітних гарантій реалізації, охорони і захисту прав і свобод особи, головне призначення яких полягає у створенні необхідних юридичних умов для пере­творення закріплених в законі прав і свобод з можливостей на реальність. На сьогоднішній день назріла нагальна необхідність у подальшому дослідженні гарантій прав і свобод особи та пошуку шляхів підвищення їх ефективності.

Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність по наданню їм реального і непорушного характеру передбачає створення певних умов, за яких реалізація прав і свобод особи є безперешкодною і максимально ефективною, їх охорона здійснюється з метою запобігти найменшій можливості їх порушення, а захист від скоєного правопорушення сприяє їх віднов­ленню і притягненню винної особи до відповідальності. Ефективне забезпечення прав і свобод особи неможливе без відповідних передумов: загальних, якими виступає правова держава і громадянське суспільство, та спеціальних (юридичних, нормативних), якими є законодавчо закріплені права, свободи і обов'язки, що у своїй сукупності складають правовий статус особи і виступають як першочергова нормативна передумова їх реалізації, охорони і захисту.

Значення категорії правового статусу особи полягає в тому, що вона дозволяє розглядати її права, свободи і обов'язки в цілісній і системній єдності та з точки зору їх взаємообумовленості. Адже реалізація особою певних прав і свобод передбачає наявність у неї відповідно ряду обов'язків. Завдяки цьому в суспільстві досягається компроміс.