Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919р.р.)

12 грудня 1918 р. війська  Директорії після короткочасних жорстоких сутичок з білогвардійцями зайняли Одесу, за винятком портової смуги. Французьке командування оголосило її недоторканною, бо кораблі інтервентів, що стояли на рейді, готувалися до висадки військ. Через три дні, коли почалася висадка, Денікін за згодою Антанти організував у Одесі «південноросійський» уряд і призначив свого військового коменданта — генерала Гришина-Алмазова. За розпорядженням Петлюри, якого значно більше турбувало становище на північних, а не на південних кордонах, українські війська відійшли без бою.

Поступово інтервенти захопили, витісняючи українську адміністрацію, чорноморське узбережжя аж до лінії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон. Просуватися далі не було змоги, бо розтягнутий фронт вимагав додаткових сил. Після того, як керівництво Антанти відмовилося перекинути в Україну півтора десятка власних дивізій, довелося покластися на армії Денікіна, нейтралізуючи при цьому війська Директорії на лінії розмежування за допомогою нескінченних переговорів.

Командуючий французькими військами генерал д'Ансельм місяць за місяцем марнував час у розмовах з міністром Директорії. Він дозволяв собі дрібні поступки на її користь: терпів, наприклад, видання в Одесі української газети самостійницького напряму. Проте українським представникам не подавалася надія на те, що Антанта може визнати УНР. Зі свого боку, Директорія не наважувалася на рішучий опір, маючи перед собою більш небезпечний фронт на півночі. За таких умов основну боротьбу з інтервентами взяли на себе українські ліві есери і більшовики, що розгорнули в зоні окупації підпільно-партизанські дії.

Зважаючи на революційну  ситуацію в Європі, що була наслідком  виснажливої багаторічної війни, РКП (б) робила головну ставку на пропагандистську роботу у військах інтервентів. При  Одеському підпільному обкомі КП(б)У було створено пропагандистську групу з працівників, які досконало володіли європейськими мовами,— «Іноземну колегію». Французьку секцію в ній очолювала Ж. Лябурб, сербську — С. Ратков, грецьку — В. Атанасов. На допомогу одеським підпільникам ЦК РКП (б) прислав І. Ф. Смирнова (М. Ласточкіна), який очолив обком, Л. І. Картвелішвілі, І. Є. Клименка, С. І. Соколовську та ін.

На початку лютого 1919 р. радянські війська разом  із партизанами підійшли до зони, контрольованої інтервентами. У боях під Вознесенськом добре озброєні французькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили. Ставало очевидним, що розпропаговані більшовицькими агітаторами війська Антанти воювати нездатні. У першій половині березня після тривалих боїв частини Задніпровської дивізії зайняли Херсон і Миколаїв. 6 квітня 1919 р. радянські війська ввійшли в Одесу.

Висновки:

Приходу Директорії до влади  сприяла народна підтримка, швидке формування дієздатної армії, та вчасно обраний момент для повстання. Проте становище на кордонах країни було дуже важке.

III Природа режиму і політика Директорії.

Директорія, як уже підкреслювалося, являла собою орган по керівництву повстанням проти гетьмана. Її функції були вичерпані після того, як 19 грудня 1917 р. на Софіївській площі у Києві відбулися військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги. Виходячи з цього, М. Грушевський, В. Голубович, О. Жуковський та інші лідери українських есерів наполягали на поновленні соціально-економічного й державно-політичного законодавства розігнаної окупантами Центральної Ради, а також на негайному скликанні цього органу верховної влади.

Проте Винниченко і Петлюра  не бажали віддавати владу новому складові Центральної Ради. Було не відомо, чи зберегли б вони свій політичний вплив у такому представницькому органі. Надзвичайно тяжке міжнародне і внутрішнє становище України також, здавалося б, свідчило на користь верховної влади у формі диктатури, а не парламентської демократії. В усякому разі, такий аргумент члени Директорії використовували у відповідь на вимоги про її саморозпуск.

Проте побудова влади  у формі диктатури Директорії була зручнішою тільки на перший погляд. Насправді це призвело до кризи влади, яка ще більше посилила загальну кризу суспільства. По-перше, всередині самої Директорії існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. По-друге, діяльність її паралізувалася особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. Коротко, але вичерпно про це розповів сам Винниченко в опублікованій на початку 1920 р. праці «Відродження нації»: «...була цілковита протилежність світоглядів і була безперестанна боротьба їх. Мене піддержував А. Макаренко, а С. Петлюру — П. Андрієвський, Ф. Швець часом схилявся то на один бік, то на другий. «Принципіально», в деклараціях, заявах, навіть у законах більшість Директорії частіш усього була на моєму боці. Але фактична, реальна політика поза Директорією провадилась тими силами, виразником яких у Директорії були С. Петлюра й П. Андрієвський».

Справді, фіктивність Директорії як «колективного» органу влади була очевидною. В ній неухильно зростав вплив Петлюри. Та здатність самого головного отамана володіти ситуацією була обмеженою за умов, коли гетьманська адміністрація розпалася, а німецькі гарнізони фактично зняли з себе окупаційні функції. Реальна влада зосереджувалась у військових структурах, а точніше — у виборних отаманів напівпартизанських загонів, із яких складалися збройні сили УНР. У «Відродженні нації», перевидання якої стало у 1990 р. важливою подією в національно-культурному житті України, змальовано, на жаль, карикатурний образ Петлюри. Винниченко покладав на нього цілковиту відповідальність за анархію і хаос, що панувала в Україні. Насправді ж партизанщина була притаманною й радянським військам. Довготривала війна призвела до збільшення прошарку людей, які дуже легко вдавалися до зброї, щоб задовольнити свої потреби. Не гребуючи нічим, Троцький утверджував дисципліну у військах за допомогою ВЧК й трибуналів. В українській армії таких сильнодіючих засобів не вживали, і вона розпадалася на окремі, не пов'язані між собою одиниці — майже не переформовані партизанські загони. Вони добре воювали тільки поблизу від своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік. Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяці. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив? Голова її Винниченко так відповідав на це запитання: «...річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори».

Так, Балбачан на Полтавщині поров  різками членів селянського губернського з'їзду за «більшовизм», тобто за намагання  якнайшвидше поділити землю. На найвищому, тобто «директоріальному» рівні, за який відповідав і Винниченко, влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки підлягали експропріації, але терміни й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною.

Директорія декларувала  відданість інтересам робітничого класу і говорила про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Фактично ж вона або її отамани — часто без узгодження з вищою владою, але завжди без будь-яких дисциплінарних наслідків — придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гинули. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Майже завжди винуватці залишалися безкарними. Люди, які оточували Петлюру, вважали себе визволителями України від гетьманщини й не довіряли професійним політикам та політичним партіям. Відзначаючи сектантський характер такої позиції, Винниченко водночас віддавав належне цій «групі молодих, енергічних, до фанатизму й екстазу пройнятих національним чуттям людей». Справді, ці люди щиро прагнули утвердити самостійність України в розбурханому революцією й національно несвідомому суспільстві. Вони небезпідставно вважали головним ворогом української державності не білогвардійців, а більшовиків. Адже більшовицька небезпека йшла переважно зсередини, а не ззовні. Одначе помилкою петлюрівців, що зумовила їхню швидку поразку, було те, що вони розглядали більшовизм як суто російське явище. Носіями більшовизму в Україні, з їхньої точки зору, були тільки російськомовні елементи суспільства — росіяни та євреї. Вони не розуміли, що жалюгідне матеріальне становище основної частини українського селянства постійно підживлювало більшовицькі гасла про негайне захоплення й поділ чужої власності. Відраза до гасла «Грабуй награбоване!» перероджувалася в них у ненависть до всього російського.

Взявши за взірець  шовіністичну політику царських властей, які заборонили користуватися українською  мовою, петлюрівці заборонили російську мову. Наприклад, російські вивіски на київських крамницях було наказано негайно замінити на українські. Високопрофесійні урядовці у міністерствах звільнялися тільки через те, що не володіли українською мовою. Було заарештовано кілька високопоставлених священиків російської православної церкви. Гарячі голови вимагали навіть ліквідувати Українську Академію наук як «витвір гетьманату».

Позиція українських  партій. Трудовий конгрес. Тим часом майже усунуті від влади політичні партії дискутували про те, який лад треба встановлювати в Україні. На початку січня 1919 р. відбувся черговий з'їзд партії, яку формально можна було б назвати урядовою — українських соціал-демократів. На ньому розгорілися гарячі суперечки між прихильниками радянської форми влади і захисниками загального виборчого права. Голова Директорії В. К. Винниченко, хоча й з певними застереженнями, виступив проти організації політичної влади у формі Рад. Він вважав, що Ради захищають інтереси міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою Рад викличе конфронтацію з переважною частиною населення — селянством. До всього, на його думку, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.

Голова уряду УНР  В. М. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму політичної влади і стверджував, що слабість Центральної Ради була зумовлена відсутністю територіальних баз на місцях у формі Рад. Він відстоював Ради в «чистому, неопоганеному вигляді», тобто багатопартійні, а не спотворені диктатурою однієї партії. Дивним чином він робив протилежний Винниченковому прогноз у разі встановлення однакового з Росією політичного ладу: вважав, що це збереже за Україною її незалежність.

З'їзд, одначе, залишився  на традиційно демократичних позиціях партії. Більшість делегатів висловилася проти встановлення робітничої диктатури у формі Рад, за скликання парламенту і органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права. Прибічники Рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра був на фронті й не взяв участі в роботі з'їзду, але заявив, що підтримує його рішення. У січні 1919 р. відбулася також конференція українських есерів, яка утворила самостійну партію. М. Грушевський брав активну участь в її підготовці, але не побажав увійти до керівництва. Конференція відзначила, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до класових органів — Рад селянських і робітничих депутатів. На відміну од соціал-демократів, які вважали Ради органами диктатури робітничого класу, українські есери наполягали на тому, щоб селянство мало в них представництво, яке відповідало б його соціально-економічному значенню в житті суспільства. Тут їхня позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР відмовлялася од відповідальності за урядову політику, оскільки не могла вплинути на неї, але дозволила своїм членам увіходити в урядові органи.

Ліві українські есери  разом із незалежницькою фракцією соціал-демократів зайшли у відкриту конфронтацію з Директорією. Ще під час гетьманщини ліві есери утворили Головний революційний комітет у складі М. Шинкаря, Г. Михайличенка, О. Шумського та ін. Організовуючи селян на повстання проти гетьманців і окупантів, вони і в новій політичній ситуації не припинили боротьби, тепер уже проти режиму Директорії. Петлюрівці вважали цих своїх ворогів, які були названі трохи пізніше «боротьбистами», дуже небезпечними. Вони «збільшовизовували» війська.

Ще наприкінці грудня 1918 р. під тиском політичних партій Директорія висунула пропозицію скликати Конгрес трудового народу України з метою організації влади. Право обирати делегатів надавалося тільки  пред ставникам трудящих класів. Петлюра хотів обійтися без цього законодавчого органу й стояв за зміцнення виконавчої влади в її мілітаризованих формах, але все-таки підписав відповідну декларацію разом з іншими членами Директорії. Було намічено обрати 528 делегатів за класовою ознакою, поміж них 377 від селян, 118 — від робітників і 33 — від трудової інтелігенції. Додаткові 65 місць надавалися представникам ЗУНР. Делегатські місця розподілялися між дев'ятьма губерніями України, Холмщиною і Підляшшям, а також профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників, які мали особливі заслуги в поваленні гетьманського режиму. Вибори відбувалися по куріях — на повітових селянських з'їздах, губернських робітничих з'їздах трудової інтелігенції.

16 січня 1919 р., коли  виборча кампанія ще тривала,  у Києві було скликано державну  нараду в складі членів Директорії  і уряду, керівників політичних  партій і ударної військової сили УНР — корпусу січових стрільців. Винниченко заявив, що треба визначити спільну лінію щодо організації влади й рекомендувати її Трудовому конгресу. Керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один із лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Він висловився проти як диктатури пролетаріату, так і військової диктатури. Відповідаючи стрільцям, Порш слушно зауважив: спочатку треба мати військо, а вже потім говорити про військову диктатуру. Представник есерів М. Шаповал доводив, що треба негайно встановити в Україні радянську владу, бо якраз цього вимагає трудовий народ. Нарада не ухвалила жодного рішення І тільки підтвердила зростаючу ерозію влади в УНР.

Однією з перших, до всього без будь-якої участі більшовиків, «збільшовизувалася» Дніпровська дивізія, що розміщувалася в Святошині під Києвом. Петлюра негайно вивів її за межі столиці, але це не допомогло. У селі Григорівка зібрався селянський з'їзд за участю бійців дивізії. Він зажадав передати владу Радам і націоналізувати великі підприємства. У зверненні до Директорії вказувалося, що «озброєний народ силою зброї буде домагатися своїх прав». На з'їзді було обрано ревком, раду дивізії та її отамана — Зеленого (Д. Терпила). Петлюра направив у Трипілля, де розташувалася дивізія, війська для роззброєння бунтівників. Тоді вони перейшли на лівий берег Дніпра, частково розгромили, а частково приєднали до себе військові підрозділи Директорії, дислоковані в цьому районі, й захопили Золотоношу, Гребінку, Ржищів і Черкаси. Тут стала складатися нова адміністрація під проводом українських лівих есерів і незалежників.