Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919р.р.)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919р.р.)

 

 

План:

1. Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.
2. Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.
3. Природа режиму й політика Директорії.
4. Неспроможність соціальної діяльності Директорії та її падіння.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

I Створення Українського Національного Союзу. Падіння гетьманського режиму.

1.1. Падіння гетьманського режиму.

Ставлення білогвардійців до української державності.

Коли в центральній  Росії утвердилася радянська  влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністичного опору став Південь Росії. Вороги більшовизму знаходили підтримку серед заможних верств служилого стану — донського й кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин — білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, інші — конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки із цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави в довоєнних кордонах. Гасло «єдиної й неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Зі зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував окупаційну  адміністрацію,  що  в  післявоєнні  часи  тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна  самостійність України зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу у світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеччини здавалася неминучою, а тому Скоропадський намагався не відповідати прямо на антиукраїнські вихватки «єдинонеділимців» і терпів активність численних суспільно-політичних, і навіть воєнно-політичних організацій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти виїзду їх на Дон, і всіляко намагався налагодити стосунки з Денікіним.

 

1.2. Утворення  Українського Національного Союзу.

Скоропадський прагнув гетьманувати на власний розсуд, і його відносини з українськими політичними партіями не складалися на добре. Навіть партія демократів-хліборобів, яка ставила собі в заслугу розігнання Центральної Ради, почувалася скривдженою, бо гетьман не дуже рахувався з її рекомендаціями. Менше ніж через місяць після встановлення гетьманського режиму було створено опозиційний Національно-Державний Союз у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами, профспілками залізничників та поштово-телеграфних працівників. Гетьмана звинувачували в тому, що він обійшов при формуванні кабінету міністрів представників українських партій і зробив ставку на російських кадетів, октябристів та інших представників неукраїнських суспільних груп. У такому звинуваченні була частка правди. Але річ у тім, що при формуванні кабінету Скоропадський покладався не на партії, а на конкретних фахівців, яких визначав особисто безвідносно до партійності чи національності. Партійний та національний склад його кабінету був величиною випадковою.

В опозицію до гетьмана став також Всеукраїнський Земський Союз на чолі із С. В. Петлюрою. У червні 1918 р. земський з'їзд прийняв заяву, в якій різко критикувалася гетьманська політика «безоглядної реакції та реставрації старого ладу». З'їзд зажадав негайно скликати тимчасову Державну законодавчу раду з депутатів місцевого самоврядування і представників цент ральних організацій, політичних партій, профспілок та кооперативів, а до кінця року — Українські Установчі Збори на основі схваленої Центральною Радою п'яти-членної виборчої формули (прямі, рівні, загальні, таємні і пропорційні вибори). Скоропадський відповів на це репресіями. Петлюру було ув'язнено. Влітку позиції гетьманського режиму різко погіршилися. Це спричинилося до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовики продовжували безкомпромісну партизанську боротьбу з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав, хоча й не перебільшував можливостей мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних та професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-Державного Союзу й викинули звідти демократів-хліборобів. Блок одержав іншу назву — Український Національний Союз. Він проголосив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, і боротиметься за демократичний виборчий закон згідно з п'ятичленною формулою.

Винниченко з вересня  очолив Національний Союз і негайно вступив у контакт з керівниками радянської мирної делегації у Києві Раковським та Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли певну допомогу Союзові, коли він організує повстання проти гетьмана, а також зобов'язалися визнати самостійність відродженої УНР. Зі свого боку, Винниченко пообіцяв легалізувати діяльність більшовиків в Україні. Позаяк останній не мав мандату на переговори від ЦК УСДРП, яке не довіряло Раднаркомові, сторони обмежилися усною домовленістю.

 

 

 

1.3. Відречення гетьмана од гасла самостійної України.

Коли стало очевидно, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників В. Винниченка, А. Ніковського і Ф. Швеця (С. Петлюра все ще був у в'язниці). Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформований за їхньої участі. Національний Союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на підставі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Союз подав список кандидатів на міністрів у найважливіших міністерствах. Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, що стояли на платформі самостійності України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола, об'єднані у Протофісі, запротестували. Вони відкинули програму Українського Національного Союзу і поставили вимогу негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стоїть Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного Союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. Внаслідок цього склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним. У ньому були кандидати як Національного Союзу, так і Протофісу. Компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративну спілку з Росією. Йшлося, певна річ, про не більшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням од державної самостійності гетьман розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти. Але гетьманщина вже доживала останні дні.

Висновки:

Основними причинами  падіння гетьманського режиму були: залежність стабільності країни від  Німецьких військ; соціальна програма, яка збігалась із програмою білогвардійців та суперечила баченню незалежності інших політичних сил країни; відсутність дієздатної армії; наростання напруженості у суспільстві; поява політичної сили, дії якої спрямовані на знищення існуючого режиму; прагнення Скоропадського правити на власний розсуд і погані відносини із іншими партіями країни.

 

 

II Створення Директорії, її склад, соціальна база, зовнішня та внутрішня політика. Відновлення УНР.

 

2.1. Утворення  Директорії.

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки — Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державного українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю — член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою — для ліквідації гетьманського режиму. Після цього передбачалося заново визначити форму державної організації УНР.

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно подався в  Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Через день тут  опинилися й інші члени Директорії. Вони уклали угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, яка постала в окупаційних військах після революції в Німеччині, й повели стрільців у похід на Київ. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стрільці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана — полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорізької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьмана танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала контроль над територією України. На початку грудня її війська опинилися вже в Одесі. У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, переважно більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи.

 

2.2. Відносини з Антантою. Внутрішня політика Директорії.

Інтервенція Антанти  на півдні України. Після жовтневого перевороту в Петрограді країни Антанти поспішили поділити між собою сфери впливу на півдні Росії. Територією на захід від лінії Керч — Ростов — р. Дон заопікувалася Франція. І не випадково: у важку промисловість України було вкладено чималі французькі капітали. Восени 1918 р. керівні кола Антанти і Денікін були стурбовані тим, що поразка Німеччини створить вакуум влади в Україні. Щоб перешкодити наступу більшовиків, Антанта прийняла рішення замінити німецькі гарнізони на власні. Прем'єр-міністр Франції Ж. Клемансо надіслав головнокомандуючому союзними арміями на Близькому Сході директиву підготуватися до інтервенції. Німецькій адміністрації в Україні заборонили здійснювати демобілізацію військ, що вже почалася стихійно, і зобов'язали її продовжувати охороняти порядок у місцях розташування гарнізонів до особливого розпорядження. Щоб надати інтервенції «законного» характеру, представник Антанти Е. Енно організував у Яссах (Румунія) нараду з так званою «російською делегацією». У складі надзвичайно строкатої за партійною приналежністю членів делегації (від монархістів до есерів) були відомі діячі: октябрист, барон В. В. Меллер-Закомельський, лідер кадетської партії П. М. Мілюков, банкір і промисловець В. П. Рябушинський. Вони звернулися до Антанти з закликами окупувати Одесу та Миколаїв, сприяти поновленню «єдиної і неділимої» Росії в довоєнних кордонах (але без Польщі), не визнавати незалежності державних утворень, що виникли, як вони вважали, «під німецьким впливом». Мова, звісно, йшла про Україну.

У ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти ввійшов у Чорне  море. Армада союзників складалася з 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, багатьох транспортних і допоміжних суден. Незабаром Енно оголосив у одеських газетах заяву, в якій говорилося: «Держави Антанти через свого уповноваженого, французького консула в Києві, заявляють, що вони вирішили не допускати ніякого порушення в справі відновлення порядку та реорганізації Росії, яку розпочали російські патріоти і яку підтримують союзники... А щодо південної Росії, держави Антанти стверджують свою непохитну волю підтримати в ній порядок. Ця непохитна воля в найближчому часі буде підтримана збройною силою в такій кількості, як того вимагатимуть обставини».

До кінця грудня в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною чисельністю близько 60 тис. чоловік.

Попередні плани союзників  були іншими. Денікін наполягав, аби  вони надіслали не менш 18 дивізій. Керівництво Антанти вирішило «обмежитися» 12—15 дивізіями, щоб мати змогу зайняти основну частину України, зокрема Київ і Харків. Таким масштабам окупації перешкодило те, що з'явилася сила, якої раніше не існувало,— Директорія. Поки транспорти з військами союзників добиралися до чорноморських портів, практично вся Україна потрапила під контроль петлюрівських військ.

Появу Директорії Антанта  зустріла вороже. Не визнаючи гетьманську  адміністрацію, її дипломати не збиралися визнавати й поновлену УНР. Проте Директорія мала за собою десятки тисяч загартованих у боях з німецькими окупантами повстанців, отже могла розмовляти з союзниками досить рішуче. 27 листопада було опубліковано у формі відкритого листа ноту протест проти французького втручання у внутрішні справи України. Нота закінчувалася так: «Виступаючи перед усім світом з протестом проти насильства, яке наміряються знов учинити над українським народом держави Антанти, українська демократія заявляє, що буде боротися до останнього чоловіка в своїх рядах за соціальні й демократичні права трудового українського народу та за ту національно-державну форму свого існування, яку визначив і визначить сам український народ».

Одначе вже перша проба сил  між Антантою й Директорією, що відбулася в Одесі, показала необґрунтованість надто сміливих декларацій. Влада, що прийшла у Київ на зміну гетьманській, вже перебувала у відчайдушно важкому становищі, бо мала перед собою ворожі сили майже по всьому периметру кордонів. На заході їй протистояли армії Ю. Пілсудського, на півночі і сході — Л. Троцького, на півдні — А. Денікіна. Новий ворог у вигляді регулярної армії Антанти був явно не на часі.