Сувернітет у теорії держави та права

 

Зміст

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність дослідження. Одним із важливішим аспектів функціонування державної у зовнішньому та внутрішньому її напрямках є питання суверенітету в різних його проявах.

У юридичній літературі під поняттям суверенітету розуміється виключне право здійснювати верховну владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого (відповідно суверенітет часто тлумачиться як «повна незалежність»).

З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення найважливіших характеристик теорії держави та права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суверенітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Суверенітет як категорія  державної влади проявляється у  властивості державної влади  самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів.

Найчастіше суверенітет  розглядається відносно держав як основний принцип міжнародних правовідносин та істотна ознака сучасної держави в міжнародному праві і визначається як «повнота влади», незалежність держави від інших держав чи міжнародних об'єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи без стороннього втручання.

Джерелом і носієм суверенних прав — сувереном —  може бути абсолютний монарх чи диктатор (наприклад, за абсолютизму), а в демократичних країнах — народ (так званий, народний суверенітет). У тоталітарних державах суверенітет права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об'єднання з іншими призводять до обмеження суверенітету чи його повної втрати.

Метою нашої  роботи є насамперед висвітлення питання суверенітету як основної категорії у системі понять теорії держави та права та в у порівнянні із особливостостями неподільності і незалежності державної влади.

До основних завдань роботи належать:

• Висвітлення поняття, ознак та видів суверенітету згідно теорії держави та права;
• Визначення поняття державного суверенітету у теорії держави та права;
• Встановлення особливостей народного і національного видів суверенітету у теорії держави та права;

Щодо джерельної бази, то при написанні роботи використовувалася як література з теорії держави та права, а також публіцистичні дослідження з цієї проблематики і нормативну базу українського законодавства.

При написанні роботи використовувалися такі методи як: історичний, порівняльно-правовий, метод аналізу та метод синтезу, при використанні яких об’єктом роботи визначається держава та її влада як основний елемент державного механізму, а безпосереднім предметом роботи є поняття суверенітету в теорії держави та права.

 

Розділ 1

поняття, ознаки та види суверенітету

 

Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію державної влади.

Іноді у відповідних  конституційних положеннях замість  народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Подібний текст містить і ст. 3 Конституції Франції. Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національного і державного суверенітету [14, с. 162].

Використання терміна «національний суверенітет» відображало процес формування в XVII—XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету [17, с. 254].

Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то воно звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах. Верховенство держави означає дію в межах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всього населення території. Незалежність держави в міжнародних відносинах — це її непідпорядкованість будь-якій зовнішній владі, владі інших держав.

Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристика держави. Поняття суверенітету відображає якісні риси держави. Водночас воно прямо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суверенітет — це вияв самої природи влади. Зв'язок між державним і народним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами. [11, с. 192].

В політико-правовій науці за рубежем принцип народного суверенітету не формулюється у вигляді загальної ідеї народовладдя. Подібна термінологія вважається надмірно абстрактною і в юридичній літературі практично не використовується. Замість цього тлумачать саме поняття народу, виходячи з того, що воно позначає виборчий корпус, тобто сукупність громадян, які мають право брати участь у виборах і референдумах. При цьому зміст принципу народного суверенітету зводиться до юридичного визначення відповідних прав, що прямо зафіксовано в багатьох конституціях. «Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму», — зазначено в ст. 3 Конституції Франції. У ст. 20 Основного закону ФРН записано, що «державна влада здійснюється народом шляхом виборів та голосувань і через спеціальні органи законодавства, виконавчої влади та правосуддя» [14, с. 263].

Створення концепції  суверенітету є історією поєднання  двох складових – філософської та історичної.

Політичне становлення  концепції суверенітету розвивається в живій і часто смертоносній історії, де діють люди з їхніми пристрастями і бажаннями, так що філософія цієї історії, - політичної історії, - сама виступає мірилом практики. З політичного погляду, новітня історія - це світ суверенітету, світ держави. І вся сукупність концепцій, котра будує цей світ у думках, - його можна розглядати як світ ідей, - таким чином становить собою частину цієї історії, а саме елемент історичної практики (її теоретичний момент) [8, с. 84-85].

Т. Гоббс у праці «Про громадянина» запроваджує новий філософський жанр новітньої епохи – філософію держави. Згідно з його концепцією, суверенітет не може належати виключно до царини юридичної філософії – необхідність суверена зумовлюється структурою самих явищ людського світу [10].

Праця Б. Спінози «Політичний  трактат» стверджує, що метою держави  є свобода. Спіноза розвиває свою політичну теорію, поклавши в її основу свободу, - на противагу англійській філософії, для котрої основний закон політики полягає в «громадянській покорі», яка досягається шляхом цілковитого заперечення природної свободи. Спіноза розглядає свободу, яка витікає із самої властивості всякої природної істоти. Спіноза вказує, що кінцевою метою запровадження політичного стану виступає не зверхність, не утиски людей, не підпорядкування гніту іншої людини. Подібна система спрямована лише на те, щоб звільнити індивіда від страху – аби кожен міг, наскільки це можливо, почувати себе в безпеці; інакше кажучи, аби він міг найбільшою мірою зберегти своє природне право на життя і діяльність (не завдаючи шкоди ні собі, ні ближньому). Отже, мета суспільної організації – свобода [10].

Трактат Дж. Локка відкриває  поле для теорії нової конституційної держави: убезпечення власності  відкриває дорогу парламентаризму, тобто суверенітетові парламенту. Власники не повинні мати обов'язково ті ж самі інтереси, що й король, – отож, вони самі мають право голосу. Інакше кажучи, закон, суть котрого полягає в убезпеченні власницького устрою, найліпшим чином може бути створений лише власниками. У конституційній державі, де король править лише під контролем парламенту, таким чином досягається наявність законодавчої влади (парламенту), котра не залежить від влади виконавчої (короля). Таким чином у царині суверенітету відбувається революція, однак вона торкається не його принципу, а форми, в якій цей принцип втілюється на практиці – прикладом може бути англійська революція 1688 року. Ця історична подія клала початок, принаймні у Великій Британії, спільному існуванню в державі різних гілок влади [13, с. 117-118].

Ж.-Ж. Руссо бачить суверенітет  в загальній волі, котра не може бути представлена, оскільки в цьому випадку вона руйнується, переходячи в приватне. Заперечення представництва (а отже, і розв'язання проблеми в парламентських інституціях, котре звідси витікає) становить необхідний наслідок дефініції принципу суверенітету як «загальної волі». Упродовж усієї 15 глави (Книга III) прослідковується ідея, висловлена іще на початку праці, згідно з визначальною формулою, котра звучить так: «Отож, я стверджую, що суверенітет, будучи всього лиш виявом загальної волі, ніколи не може відчужуватися, й що суверен, котрий виступає усього лиш колективною істотою, може бути представлений лише самим собою – передаватися може влада, а не воля». Якщо проблема «представництва» й існує в політиці, то вона, як вважає Руссо, може стосуватися лише реалізації суверенітету, а не того, що лежить в його основі і становить його суть, себто волі. Різниця, котра існує поміж волею і владою, носить абсолютно незмінний характер і формує суть верховної влади [8; 87-88].

Так у теорії держави  та права розрізняють поділ суверенітету за суб’єктом на державний, народний і національний суверенітет, що є взаємозалежними в демократичній державі. Їх основні положення та характеристики розглянемо у наступних розділах.

Крім того, виділяють  також повний, формальний і частково обмежений суверенітет.

Формальний суверенітет  юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які  диктують свою волю, не здійснюється. Частково обмежений суверенітет може бути добровільним і примусовим. Змушене обмеження може мати місце щодо переможених у війні держав з боку держави-переможниці. Добровільне обмеження суверенітету може допускатися самою державою за взаємною згодою з іншими державами заради досягнення певних цілей [5, с. 353].

Отже, поняття суверенітету є важливою категорією теорії держави та права. Яка визначає особливості розуміння здійснення державної влади як в державі в цілому як суб’єкта міжнародних відносин, так і в внутрішньому розумінню суверенітету як особливостей реалізації державної влади.

 

Розділ 2

державний суверенітет у теорії держави  та права

 

Суверенітет держави  — політико-юридична властивість  державної влади, яка означає  її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні. [5, с. 353].

Відрізняють дві сторони  державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади  відносно до усіх інших організацій  у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Внутрішній суверенітет  називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки він припускає право  законодавчої влади видавати закони.[10]

Прояви  зовнішнього суверенітету: Держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства.

Це знаходить своє відображення у державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), в інших атрибутах держави, у її політиці сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), у піклуванні про задоволення національно-культурних та мовних потреб українців, які проживають за межами держави [1].

Ознаки  внутрішнього суверенітету:

• Багатоманітність (політична, економічна та ідеологічна)

Політичний плюралізм  полягає у багатопартійності  і свободі політичної діяльності, економічний — у багатоманітності форм власності і господарювання, ідеологічний — у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура  як антипод ідеологічної та політичної багатоманітності Конституцією заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова, хоча це не виключає, звичайно, наявності загальнонаціональної ідеології.