Роль правової культури в поліпшенні правопорядку

3. Функція забезпечення вдосконалення  правопорядку зумовлюється його  функціонуванням у межах соціальної  системи, яка схильна до змін  та розвитку, а також його динамічним характером, що забезпечує розвиток складаючи правопорядок елементів. Саме ця функція забезпечує збереження самостійності правопорядку та його відновлення у процесі взаємодії із суспільством. Адже результатом такої взаємодії може бути не лише підтримка та вдосконалення правопорядку шляхом створення ефективного законодавства, зміцнення дисципліни та організованості суспільства, а й негативний вплив на правопорядок, що зменшує його потенціал та можливості протистояти свавіллю і беззаконню. Це вимагає зміцнення, відновлення та вдосконалення правопорядку, що і забезпечується аналізованою функцією [3, 39 c.].

Функція забезпечення та вдосконалення  правопорядку має різноманітні напрями. Основними є управління правопорядком; захист від негативного впливу різноманітних факторів; зміцнення організованості та єдності структурних елементів правопорядку; підтримка його стабільності та стійкості; розвиток автономності як цілісного утворення; зміцнення основ законності, справедливості та демократизму [10, 417 c.].

Засобом реалізації всіх зазначених функцій є елементи правопорядку.

3. Роль правової культури у формуванні правопорядку в суспільстві

Курс на формування правової держави громадянського суспільства, що був проголошений в Україні, може бути здійснений, з одного боку, шляхом удосконалення законодавства і державного управління, а з другого – через забезпечення високого рівня правової культури українських громадян, без чого неможливо формування правопорядку в суспільстві.

Правовий порядок – це стан соціального  життя, який характеризується внутрішньою впорядкованістю, урегульованістю правових стосунків, що засновані на нормах права, законності і є результатом реалізації правових вимог і приписів у суспільстві. Серцевинною правопорядку є людина. Від рівня її правової культури залежать формування і розвиток правопорядку в суспільстві, оскільки в правовому житті чітко простежуються дві тенденції: одна спрямована на зміцнення правопорядку, друга – на його відкидання та руйнування, що пов’язано з неврегульованістю суспільних відносин, зловживаннями, а також зі злочинністю та іншими правопорушеннями. Тому, чим вище правова культура громадян, тим рішучіше їх наступ на негативні правові вияви, тим міцніше правопорядок у суспільстві [12, 22 c.].

Поняття правової культури є багатогранним, багатоаспектним. Тому для його філософсько-правового  аналізу використовуються різноманітні теоретико-методологічні підходи. Серед  них: суб’єктивний, діяльнісний, антропологічний, технологічний, якісний, соціологічний, аксіологічний та ін.

Так, відповідно до суб’єктивного  підходу, який використовують такі дослідники, як О. Лукашева, Ю. Дмитрієв, З. Іванов та ін., під правовою культурою розуміється певна ступінь знання законодавства та поваги до норм права. Ці автори, на нашу думку, безпідставно обмежують поняття правової культури ставленням людей до правових норм, що дуже звужує поняття правової культури. За його межами залишаються такі суттєві явища, як правовий статус особистості, правове становище та ін. Насправді поза правовою культурою опиняються і самі правові норми, бо йдеться не про ці норми, а лише про ставлення до них. Послідовна реалізація зазначеного підходу при аналізі правової дійсності призводить до ототожнення правової культури з правосвідомістю [11, c. 397].

Згідно з діяльнісним  підходом, прибічниками якого є М. Смоленський, Ю. Агєєв, В. Еглітіс та ін., правова культура розглядається  як правотворча діяльність. Вона розуміється  як процес і результат творчості  людини в галузі права. Цим саме з  правової культури виключаються інші, до того ж не меншою мірою важливі види юридичної діяльності, наприклад, правозахисна діяльність або діяльність громадян з підвищення свого право освітнього рівня тощо. З правової культури випадає уся репродукційна, відтворююча діяльність.

Антропологічне розуміння  правової культури виходить з того, що культура охоплює все, що відрізняє  життєдіяльність людини і суспільства  від природи, що існує, тобто всі  сторони людського буття. Культура виключає все, що створено людиною і  характеризує історичність її буття в світі. Виходячи з цього широкого розуміння культури, в наукові літературі можна зустріти досить широкі визначення правової культури. Зразком може бути розуміння правової культури як системи матеріалізованих та ідеальних елементів, що належать до сфери дії права, та їх відбиття у свідомості і поводженні людей. Дана концепція розробляється в працях Р.Могилевського, К. Моралева, В. Орехова та ін. [9, 120 c.].

Виходячи з технологічного підходу, правова культура розуміється  як сукупність прийомів, процедур, норм, що історично змінюються і характеризують рівень правової діяльності, який був досягнутий суспільством. Акцент тут ставиться не на тому, що робиться в правовій галузі, а на тому, як це робиться. У науковій літературі цю концепцію досить послідовно і плідно розробляють Є. Аграновська, Є. Зорченко, С.Кожевінков, А. Лікас та ін. Разом з тим слід підкреслити, що за межами даного розуміння правової культури залишається право психологічний клімат соціуму, соціальна правова думка, ціннісно-правові орієнтири громадян тощо [7, 22 c.].

Не принижуючи значення наведених підходів до визначення правової культури, що були наведені, ми солідарні  з тими науковцями, які віддають перевагу аксіологічному підходу в  його розумінні. Цей підхід, який є найбільш поширеним серед учених, дозволяє поєднати її багатоманітні якості навколо поняття цінності, оскільки саме цінності є ядром культури взагалі і правової культури зокрема.

З точки зору зазначеного  підходу культура є об’єктивацією  ціннісно-світоглядних уявлень, що відображають внутрішній світ людської суб’єктивності. Тому до культури можна застосовувати їй аутентичне поняття – аксіосфера. Це означає, що культура виступає передусім як актуальна для індивіда і суспільства в цілому ціннісна система. Вона розглядається як сукупність цінностей, що створені людством у перебігу його історії. З урахуванням цього правова культура є системою правових цінностей, що розвиваються й відповідають рівню соціального прогресу, якого досягло людство, відображають у правовій формі важливі соціальні цінності, які впливають на стан і спосіб правового життя особистості і суспільства. Саме таке розуміння правової культури відображено в працях багатьох вчених (С. Алексєєв, В. Сальніков, Р. Русінов, А. Семітко та ін.).

Правові цінності становлять стрижень ціннісно-нормативних орієнтацій правової свідомості і слугують головним чинником соціокультурної інтеграції. У цьому зв’язку вивчення правових цінностей дозволяє отримати наукову інформацію про найбільш фундаментальні аспекти правової культури українського соціуму, знання яких у свою чергу надає можливість значною мірою зрозуміти стан правового життя суспільства, його правопорядку. Правові цінності лежать в основі правопорядку. Вони виступають як ідеальне обґрунтування норм права, складають мету права та його інститутів [3, 40 c.].

4. Криза правопорядку  в Україні

Соціальне благополуччя народів базується на соціальному (тобто політичному, економічному, правовому, моральному) порядку. Нормальний соціальний порядок — це стан суспільства, що виникає в результаті функціонування соціальних феноменів відповідно до природних законів життя суспільства. Правовий порядок (правопорядок) є фундаментальною складовою соціального порядку. Його можна визначити як стан суспільства, що виникає в результаті функціонування соціальних феноменів відповідно до законів природного права, закріплених людьми в чинному законодавстві.

Як свідчить досвід, існує  закономірність: чим досконалішим є  соціальний порядок (і його складова — правопорядок) у суспільстві, тим благополучнішим є життя людей. Цю закономірність доволі повно відображає притча. Колись одна людина прийшла до мудреця й запитала в нього: «Що мені слід зробити, щоб мій син був щасливим?» Мудрець відповів: «Зроби так, щоб твій син був громадянином держави, де найкращий порядок!» Не праця або земля, природні копалини й тому подібне, як може здатися на перший погляд, а саме правопорядок є джерелом благополуччя людей. Досить придивитися до способу життя різних народів світу, щоб виявити закономірність: найблагополучнішими є ті народи, в яких найкращий правопорядок [2, 33 c.].

Відповідно до цієї закономірності слід зробити висновок: жодні реформи  в сучасній Україні не можуть дати бажаних реформаторам результатів, якщо вони не будуть пов’язані зі створенням в Україні прогресивного соціального, зокрема й правового, порядку. Наприклад, на цій закономірності базувалася реформа американського суспільства, здійснена під керівництвом президента Франкліна Рузвельта у відповідь на соціальну кризу, породжену Великою депресією. В основі розробленого за останнім словом науки під його керівництвом «Нового курсу» були заходи для створення нового, прогресивного соціального (й правового) порядку. Тому стали успішними здійснювані відповідно до «Нового курсу» політичні, економічні, правові й моральні реформи в США [1, 110 c.].

Виходячи із цього  й слід зробити висновок про унікальну  роль правопорядку для прогресивного  розвитку українського суспільства. Відсутністю  усвідомлення цієї ролі українськими реформаторами пояснюються, на нашу думку, хронічні невдачі всіх проектів реформ в Україні. Злочинність та інші правопорушення, що руйнують правопорядок, зводять нанівець будь-які політичні, економічні, правові й моральні реформи в Україні. Особливо це стає очевидним, якщо дослідити, наприклад, роль корупції в протидії соціальному (політичному, економічному, правовому, моральному) прогресу в Україні. Її руйнівна дія на політику, економіку, право, мораль перетворює благі наміри реформаторів на протилежні до цих намірів результати.

В Україні сьогодні симптоми кризи правопорядку очевидні. Інтегральною ознакою цієї кризи є такий феномен, як зловживання законом. Це зловживання виявляється двома способами. Перший спосіб зловживання законом — це корупція кризового типу, злоякісний характер якої виявляється в тому, що сьогодні в нашій країні хабара треба давати не лише за здійснення незаконних діянь, а й за те, що належить громадянам згідно із законом. Таким чином, грошима підміняється закон: «гроші — сильніші за закон». Другий спосіб зловживання законом — це монополія державної влади на використання закону. Таким чином, закон стає всього лише «слухняним» інструментом в руках людей, які мають владу, тобто в наявності ознака: «влада — вища за закон». Тому той, хто сьогодні в Україні хоче бути вищим за закон, бореться за владу, а той, хто хоче бути сильнішим за закон, обзаводиться відповідними сумами грошей. За допомогою влади й грошей відбувається експлуатація закону на шкоду тим, хто в нашій країні не має ні влади, ні грошей [4, 218 c.].

Такий стан речей перешкоджає формуванню в Україні правопорядку, без якого неможливе благополуччя народу.

Де ж вихід? Якщо придивитися  до досвіду прогресивних суспільств, то можна виявити закономірність: «якою є правова культура народу — такий правопорядок він і  має». Той факт, що в Україні нині діє формула «гроші — вищі за закон, а влада — сильніша за закон», — це віддзеркалення дефекту правової культури громадян. «Правове» громадянське суспільство та «правову» державу можуть розбудувати лише «правові» громадяни, тобто громадяни з розвиненою правовою культурою. І ніхто крім них цю місію виконати не може — таким є закон суспільного розвитку. Звідси висновок: лише те, що сприяє формуванню правової культури у громадян України, приведе до процвітання нашої країни. І той, хто може цьому допомогти, — найбільше може зробити для України!

ВИСНОВКИ

Правопорядок не можливий в суспільстві, де відсутня правова  культура або рівень її дуже низький. Правова культура як частина загальної культури передбачає наявність правових знань, розуміння соціальної цінності права, оцінки правових вимог як доцільних і справедливих, шанобливе ставлення до законів та добровільне і свідоме їх дотримання. Правова культура є антиподом такого соціального явища, яке називається правовим нігілізмом і представляє в найзагальнішому вигляді не розуміння ролі права в життя суспільства, заперечення його корисності і цінності, неповагу до права і законів і їх масове недотримання.

Причини правового нігілізму  кореняться у відсутності правового  виховання, юридичному неуцтві основної маси людей, незнанні ними законів своєї країни. Крайньою формою прояву правового нігілізму є умисне порушення законів, що діють, але він може виявлятися також і в інших формах (неповазі до суду, адвокатурі, підміні законності доцільністю, позасудових репресіях і тому подібне).

Будь-яке правове розпорядження  звернене до свідомості людей. І від  того, як людина сприйме правові заборони, права і обов’язки, залежить, чи буде він слідувати їм чи ні. Добровільно і свідомо дотримуватимуть закон ті люди, які володіють високим рівнем правосвідомості і правової культури, оскільки вони розуміють необхідність і корисність законів, як для суспільства, так і для себе особисто. Деякі ж люди слідуватимуть їм лише із-за страху понести покарання за правопорушення.

Суспільство зацікавлене  в тому, аби більшість людей  знали закони своєї країни, шанобливо  відносилися до них і добровільно  їх дотримували. Для цього необхідне  вдосконалення законодавства з  тим, аби закони відповідали суспільним потребам, охорона прав особи, масова юридична освіта, правова пропаганда, а також підготовка висококваліфікованих юристів. Лише завдяки даним критеріям можна підняти рівень правової культури та покращити правопорядок в суспільстві.

Підсумовуючи, можна зазначити, що правова культура здатна формувати такі суспільно корисні якості суспільства і людини:  
1) внутрішню (психологічну) схильність громадян до позитивного сприйняття положень Конституції України та інших нормативно-правових актів; 2) переконаність у невід’ємній єдності моральних і правових норм; 3) негативне ставлення до порушення правових норм і правопорушень; 4) віру в справедливість конституційної юстиції і неприпустимість посягань на конституційні права й свободи людини; 5) систему правових знань, необхідних для реалізації всіх наведених елементів, а також уміння обирати правомірні варіанти поведінки та навички захисту прав та свобод людини й громадянина.