Правовий стиль як критерій типології правових систем

Названі фактори як принципи й зумовлюють характер стилю правового устрою України. При цьому варто мати на увазі, що визначати характер стилю  українського права слід у контексті більш об'ємної проблеми типології права України чи то проблеми класифікацій у сфері права. Ідеться про те, чи вважати Україну державою романо-германської, східноєвропейської або ж євразійської правової сім'ї. Звичайно, тут постає таке ж складне питання знаходження принципів групування правових систем, або, що те ж саме, виявлення елементів їх стилю.

На підставі дослідження світоглядно-ідеологічних факторів як стильоутворюючого елемента правової системи України можна  стверджувати, що першочергове місце в цій системі посідає природно-правова доктрина. Свідченням цього є закріплення чинною Конституцією таких принципів: визнання людини, її життя та здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю; верховенство права, народного суверенітету; правової держави; розподілу влади; громадянського суспільства; відповідальність держави перед особою. За умови визнання природно-правового характеру української правової системи, нормативно-теоретичне визнання права має ґрунтуватися на апріорних цінностях (безумовна самоцінність особистості, свобода волі як природжений стан людини).

Джерела права постають визначальним стильоутворюючий елементом сучасного українського права. Реалізація принципів верховенства права, правової держави, розподілу влади передбачає наявність науково обґрунтованої концепції джерел права. По-перше, існує потреба розглянути поняття та види джерел права під новим кутом зору. Процеси розбудови правової демократичної держави та громадянського суспільства вимагають адекватних форм упорядкування людських відносин. Ідеться про визнання договору, звичаю, судового рішення, принципів права самостійними джерелами права. По-друге, при опрацюванні плюралістичної теорії джерел права слід ураховувати досягнення таких наук, як антропологія, етнографія, історія. Насамперед, урахування має торкатися юридичної традиції України.

А чи має  власний стиль правова система  України?

Окремі  дослідники стверджують про належність України до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду. У чому полягають ці особливості і особливості „прав" автори загалом справедливого зауваження аргументованих пояснень не дають. Підвищений інтерес в українських юридичних вузах і наукових колах до римського права, яке є фундаментом романо-германської правової системи, не є власне ствердженням ідентичності римського коріння правової системи України і романо-германської правової системи.

За формою природа впливу римського права  на романо-германське пов'язана із завоюванням германцями території Римської імперії, а також особливо із зародженням ринкових відносин у середньовічній Європі, коли законодавчі рішення римського права були прямо запозичені, наприклад, відомим наполеонівським цивільним кодексом, який формально і нині діє у Франції. Відповідне термін і поняття рецепції римського, європейського за своєю природою і характером права видається умовним, оскільки по суті відбувався лише вплив одній системи права на іншу всередині фактично однієї і тієї ж правової і загальної культури, однієї і тієї ж континентальної системи.

По-іншому виглядає картина впливу шляхом рецепції римського права на право давньої  Русі. Останнє щодо першого виступає як зовнішнє, протилежне і стороннє право. Більше того, тут рецепція відбувалася переважно у сфері канонічного права у зв'язку з прийняттям Руссю християнства. Водночас і в цьому разі норми візантійського канонічного права інтегрувалися через призму руських звичаїв і традицій.

Правова система України є складовою  загальної системи сучасного європейського права. Це природно. За час своєї історичної етногенези український народ виявив себе як органічна складова європейської спільності народів, які, попри всю складність політичних та економічних взаємин, створювали єдину культурну і політико-правову спадщину. Через своє географічне і геополітичне становища Україна перебувала у сфері перехресних впливів азійсько-кочового, орієнтально-візантійського та європейського світів, по-різному інтегруючи їх. І все ж, вирішальним вектором її соціокультурної і політико-правової орієнтації була європейська цивілізація, що першим аргументовано довів М. Грушевський. До кінця XVIII ст. і державність, і правова система України перебували в межах впливу правового поля загальноєвропейської цивілізації, однак із самобутніми особливостями в державно-правовому розвитку.

На ранній стадії існування і в процесі своєї еволюції Україна зазнавала впливу з боку різних сусідів Хозарського каганату, Візантії, скандинавських країн. Степові народи, виборюючи життєвий простір, безперервно посягали на територію Русі: авари, болгари, угорці, печеніги, тюрки, половці, монголо-татари та ін., а пізніше — Литва, Польща, Угорщина, Туреччина, Московія, Росія, Австрія... Не визнавати впливу цих народів на державотворчі процеси в Україні неможливо, а те й переоцінювати не слід. Відповідно і в праві України пересіклися лінії історії: тут й історія християнства (православна, католицька, протестантська традиції), ісламська, іудейська традиції, історія права Греції і Риму, національного і міжнародного права.

Вищенаведені  міркування зводяться до того, що дослідження  витоків національного права та уроки українського державотворення мають стати відповіддю на питання, чи має український народ власний політико-правовий підмурок, сталі правові традиції, чи існує неперервність українського державотворчого і правотворчої с процесів. Адже саме традиція є особливою формою історичної неперервності і спадкоємності. І, насамкінець, чи має правова система України власний історично обумовлений стиль, характерні особливості й риси і чи заслуговує на те, щоб бути пізнаною і визнаною?

Отже, розробка концепцій українського державотворення  і правотворення, національної правової системи, створення теоретичних  моделей ефективних юридичних механізмів входження України у світове співтовариство, забезпечення прав людини з урахуванням рис характерології українського народу, його ментальності, національного способу життя має ґрунтуватися на напрацьованому протягом століть державотворчому і правотворчому потенціалі народу. Ефективність пізнання історичного досвіду багато в чому залежить від того, наскільки об'єктивно і без ідеологічних стереотипів відбудеться переосмислення логіки та сутності розвитку української державності і права як соціальних феноменів. Значення такого підходу полягає в тому, щоб звільнитися від традиційних схем розгляду історичного минулого нашого народу.

Свого часу Гегель у лекціях з філософії  історії поділив народи світу  на "історичні" і "неісторичні". Він наголошував, що народ без державного устрою не має власне ніякої історії (всесвітня історія для німецького філософа розгортається передусім як поступ державних форм). У контексті різних варіантів концепції західної цивілізації великі держави завжди перебували в центрі уваги дослідників. Малі держави, бездержавні народи, культури меншин та слабкі економіки взагалі не розглядалися, навіть якщо вони посідали значне місце в просторі й часі.

Серед "неісторичних" народів опинилися  і слов'яни (незважаючи на те, що слов'янські народи становили найчисленнішу групу індоєвропейців у Європі). К. Маркс і Ф. Енгельс теж перейняли цю концепцію, зробивши виняток для поляків. Згодом до категорії "історичних" були приєднані інші слов'янські народи, лише для українського там не знайшлося місця. Це пояснюється тим, що в останній чверті XVIII ст. почалося національне пробудження так званих недержавних народів Центральної і Південно-Східної Європи. Слов'янських: чехів, словаків, болгар, сербів, хорватів, словенів і неслов'янських: угорців, румунів, греків. Парадоксально, що саме в цей час український народ остаточно потрапив у сферу державно-правового впливу Росії. В межах Російської імперії, що утверджувалась, українці не підлягали жодній класифікації — хіба що їх називали "малоросами".

Отже, не дивно, що до появи на світанку XX ст. знаменитої схеми руської історії  М.Грушевського за українським народом  не визнавалося право навіть на власну історію, яка поглиналась історією інших держав. Так само не йшлося й про українське право, а лише про партикуляризм, місцеві особливості литовського, польського, російського права тощо. Лише завдячуючи дослідженням О, Кістяківського, М. Василенка, О. Малиновського, М. Владимирського-Буданова та інших українських вчених у науковій літературі поступово утверджувалась думка (з певними застереженнями) про самостійність і особливість "західноруського" ("малоросійського") права.

Тенденційно до висвітлення цих питань підійшла і радянська офіційна історіографія, в якій продовжувала домінувати думка про нездатність східних слов'ян до державно-правового саморозвитку, а український народ був позбавлений права на власне право і державність аж де так званої соціалістичної революції в Російській імперії з наступним утвердженням радянської соціалістичної державності і права.

Подекуди  така думка існує і нині, хоча й не існує жодних підстав. Наприклад          А. Дугін, який у спеціальному розділі "Політична декомпозиція України" своєї фундаментальної праці з питань геополітичного майбутнього Росії не визнає права України як держави на самостійне суверенне політичне існування".

Висновок  подібних опусів відомий: подальше існування  єдиної, унітарної держави України  недопустиме, своєї ідентичності український  народ може набути лише в лоні іншої держави, а розбудова незалежної, правової, демократичної, соціальної держави в Україні, юридичні підвалини якої закладені чинною Конституцією, є черговим міфічним постулатом, матеріалізація якого є нічим іншим, як черговим експериментом над українцями (малоросами). Відповіддю на подібні твердження можуть бути лише об'єктивні дослідження.

Вивчення  генезису правових систем, позитивного  права — формального ядра правової системи — в їх антропологічному вимірі ("Людина в праві і право для людини") й в історичному розвитку є важливим і необхідним для з'ясування стилю правової системи України. Чітка фіксація стилю правової системи сприятиме ефективності методу порівняльного правознавства. Не треба доводити очевидного, що перш, ніж здійснювати порівняння, треба визначитися з особливостями і визнати право на самобутність, тобто визнати плюралізм правопорядків. У свою чергу визнання плюралізму правопорядків вимагає визнання різноджерельності права, що відіграє не останню роль у типологізації і класифікації правових систем. 

Використана література 

1. Дудченко  В. В. До питання про правовий стиль. // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. 1997. – 2008. Вип. 42. – С. 195-201.
2. Мірошниченко М.І. Правовий стиль - критерій типологізації правової системи України. // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – 2003. – Вип. 20. – С. 24-31.
3. Дудченко В. В. Критерії стилю правових сімей сучасного світу. // Юридичний вісник. – 2006. - №4. – С. 63-67.
4. Бобылев, А.И.Актуальные теоретические проблемы правовой системы общества / А.И.Бобылев, Р.Г. Минниахметов. - Право и политика. – 2004. - №5. – С. 134-143.