Правові відносини. Юридичні факти

     На  території України найбільше  коло прав і обов’язків мають її громадяни, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади.  

     Об’єднуючись, індивідуальні суб’єкти створюють  колективні суб’єкти правовідносин, до яких можна віднести партії, спортивні  організації, групи виборців, виборчий корпус, колективи підприємств, організації, які можуть бути як недержавними, так і державними.  

     Спектр  недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства. Національні т іноземні фірми  і компанії, комерційні банки і  підприємницькі асоціації, освітянські та медичні установи, громадські об’єднання тощо.  

     З реалізацією завдань і функцій  держави пов’язана діяльність державних  суб’єктів правовідносин. До них  належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства. Правовідносини, в яких вони беруть участь мають владно-політичний характер.  

     Державні  і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних  та індивідуальних актів, а також  через їх виконання і дотримання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади і самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справа притягають правопорушників до відповідальності; суд постановляє вироки і рішення; ректор вузу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб’єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.  

     Деякі з перелічених вище колективних суб’єктів правовідносин, діяльність яких так чи інакше пов’язана х необхідністю брати учать у громадській діяльності, здатні набувати статус юридичної особи.  

     Юридична  особа – це суб’єкт права, якому  притаманні такі ознаки:  

     а) організаційна єдність;  

     б) наявність у його розпорядження  відокремленого майнового комплексу;  

     в) право від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і обов’язків;  

     7) право від імені виступати  позивачем і відповідачем у  суді.  

     Суб’єктом правовідносин також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема:  

     а) в міжнародно-правові (це відносини  з іноземними державами);  

     б) в державно-правові (відносини щодо прийому в громадянство, нагородженню державними відзнаками та нагородами тощо);  

     в) в цивільно-правові (відносини з  приводу державної власності  з іншими суб’єктами права);  

     г) в процесуально-правові (відносини  при винесенні судових рішень і вироків від імені України), Держава може виступати позивачем  або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою. Суб’єкти права реалізують свої права і обов’язки завдяки наявності у них правосуб’єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб’єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб’єктність поряд із нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин. Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності, деліктоздатності, разом узятих. Ця категорія має об’єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід’ємними одна від одної за часом. У колективних суб’єктів право правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.  

     Правоздатність  – це абстрактна здатність суб’єкта права мати суб’єктивні права  і юридичні обов’язки. Кожна особа  правоздатна від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасника правовідносин, хоча вони не повинні обов’язково реалізовувати усі надані їм права.  

     Правоздатність  поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність – це здатність  володіти будь-якими з передбачених діючим законодавством правами і обов’язками.  

     Спеціальна  правоздатність – це здатність, що пов’язана з певними особливостями  суб’єкті, або така, що потребує спеціальних  знань (наприклад, правоздатність лікаря, інваліда, дитини тощо). Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з діючим законодавством про підприємницьку діяльність – з моменту отримання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності.  

     Правоздатність  юридичних осіб припиняється разом  з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями і правомочностями, які  зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.  

     Головним  змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід’ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити; вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Правоздатність – це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення. А необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її правоволодіння. Правоздатність має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов’язків.  

     Дієздатність  – це здатність суб’єкта правовідносин  своїми діями приймати на себе обов’язки  і використовувати свої права.  

     Дієздатність  залежить від віку і психічного стану особи, тоді як правоздатність не пов’язана з вказаними обставинами. Повна дієздатність (в головних її рисах) настає за досягненням особою вісімнадцяти років, а в окремих випадках і пізніше (наприклад, з двадцяти одного року особа може обиратися до місцевих органів влади; а з двадцяти п’яти років – призначатися суддею). Не мають дієздатності неповнолітні особи віком до чотирнадцяти років і душевнохворі люди, за них в правовідносинах виступають їх законні представники – батьки або опікуни.  

     Неповнолітні  особи віком від п’ятнадцяти  до вісімнадцяти років самостійно без  згоди батьків або опікунів можуть укладати тільки дрібні побутові угоди, розпоряджатися своїм заробітком чи стипендією, реалізовувати авторські  права на свої твори, винаходи.  

     Однак за наявністю. Достатніх підстав  орган опіки і піклування може позбавити їх права розпоряджатися своїм заробітком або стипендією (ст. 13 ЦК України).  

     За  неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти  років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікуни. Вони можуть укладати тільки дрібні побутові угоди (ст. 14 ЦК України). Найменшим віком дієздатності є десять років, коли дитина може давати (або не давати) згоду на усиновлення.  

     У випадках, чітко визначених законом, за рішенням суду людина може бути частково позбавлена дієздатності. Від імені громадян, визнаних внаслідок душевної хвороби або слабоумства недієздатними, угоди укладають їх опікуни. У разі одужання або значного покращення здоров’я громадянина, визнаного недієздатним, суд відновлює його в дієздатності.  

     Деліктоздатність - це здатність суб’єкта права нести  відповідальність за свої протиправні  вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з шістнадцяти років, а кримінальна відповідальність, за укоїв скоєння особливо тяжких злочинів, - з чотирнадцяти років. Деліктоздатність депутатів та дипломатичних осіб є обмеженою.  

     Правосуб’єктність фізичних та юридичних осіб втілюються у їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій  в їх компетенції.  

     Компетенція – це сукупність прав, обов’язків, повноважень і предметів відання  органів держави, посадових осіб і організацій, що визначені конституцією та іншими нормативними актами для  вирішення завдань. що стоять перед  ними.  

     Правовий  Стус особи – це сукупність усіх прав обов’язків і законних інтересів суб’єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кож6на людина має право на власне ім’я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статус громадян.  

     Конституційний  статус в усіх громадян однаковий: основні  права і сподоби однаковою  мірою належать усім громадянам.  

     А спеціальний статус пов’язаний з  різними природними і правовими  чинниками, які обумовлюють певні  особливості громадян.  

     Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або  займаються певним видом діяльності. Наприклад, статус державного службовця, статус особи, яка постраждала внаслідок  аварії на Чорнобильській АЕС. Різниця  в правовому статусі осіб полягає у:  

     1) розбіжностях, пов’язаних з природними  чинниками (статус дитини, статус  жінки);  

     2) розбіжностях, пов’язаних з юридичними  чинниками (статус депутата, статус  посадової особи).  

     Спеціальним індивідуальним суб’єктом є посадова особа (Президент, суддя). Певні особливості правового статусу притаманні особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і іноземцями.  

     Правосуб’єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності його правового статуту.  

     а) Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має  певний інтерес: матеріальний, духовний, політичний, сімейний. Для задоволення  цього інтересу і полягає соціальна  цінність надання особі певних правових можливостей. Можлива поведінка по реалізації певного інтересу становить зміст суб’єктивного права і заснована на бажанні уповноваженої особи. Межі бажаної поведінки чітко окреслені нормами позитивного права (наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі). Суб’єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою особистості. Тому і виступає ще й мірою цієї свободи.  

     Суб’єктивне право – це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки особи, яка належить суб’єкту незалежно від, того перебуває він у правових відносинах з іншими суб’єктами чи ні. Саме тому до суб’єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи. У конкретних правовідносинах суб’єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб.  

     Правомочність і юридичні обов’язки становлять юридичний зміст конкретних правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин.  

     Правомочність складається з таких елементів:  

     а) право на особисті дії уповноваженої  особи;  

     б) можливість вимагати певну поведінку від зобов’язаної особи, тобто право на сторонні дії;  

     в) можливість звертатися до компетентних державних органів про застосування державного примусу в разі невиконання  контрагентом своїх обов’язків;  

     г) можливості користуватися соціальним благами на основі певного суб’єктивного права.  

     Таким чином, правомочність може виступати  як: право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право  на користування соціальними благами. Наприклад, при реалізації суб’єктивного  права власності існує три правомочності: володіння, користуванні відчуження.  

     У разі відчуження майна виникають  правовідносини між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимагати від продавця прийняти оплату і передати товар (право на вимагання); звернутися в компетентні органи про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем в разі одержання неякісного товару (право на домагання); користування товаром на власних розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб’єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей.