Праворозуміння: поняття, типи та рiвнi

Дослідження останнього як феномену здебільшого обмежується  нині розглядом його формально-логічних аспектів. До того ж основна увага найчастіше зосереджується на одному (хай навіть визначальному) рівні правового мислення — професійно-доктринальному. Тим часом не менш, якщо не більш, важливими є ментально-антропологічні, цивілізаційно-культурологічні аспекти правового мислення. 
Адже воно — це завжди продукт певної культури, певної цивілізації. Правове мислення є, можна сказати, найбільш раціоналізованим і консервативним компонентом правового менталітету. Якщо певні нормативні приписи можна «підгледіти» і запозичити у розвинутих країнах, а положення відповідних міжнародних документів про права людини навіть прямо скопіювати, то правове мислення цьому не підвладне. Як слушно зазначав свого часу Р. Давид, законодавець може змінити або скасувати будь-яку норму діючого права. Однак він майже не владний змінити основи правового мислення [13]. Воно зберігає свою специфіку і практично в недоторканному вигляді передається з поколінні в покоління доти, поки не буде зруйнований адекватний йому цивілізаційний механізм.  

На жаль, особливості  національного менталітету, як і буденний рівень праворозуміння загалом, незважаючі на надзвичайну актуальність цих питань, особливо у світлі того антиправового безкраю, який відбувається нині в Україні, залишаються майже недослідженими у вітчизняному правознавстві. Саме тому, очевидно, у нашій літературі досить часто оперують ознаками, притаманними праворозумінню інших народів, зокрема російського, де ця проблематика розробляється порівняно давно.

Професійному  рівню праворозуміння притаманні не лише почуттєво-наочне сприйняття права та інших правових явищ, а й апеляція до понять і категорій, за допомогою яких формуються систематизовані знання про право.

Професійне  праворозуміння ще з часів І. Канта  і Г. Гегеля досить часто іменують практично-прикладним, на відміну від теоретичного. По суті ж практичний підхід до розуміння права відомий ще за часів античності. Він розроблявся, зокрема, римськими юристами.

Носіями цього  рівня праворозуміння і нині є особи, котрі професійно займаються юридичною практикою, тобто практикуючі юристи.

Образ права  в інтерпретації суб´єктів цього рівня праворозуміння, безперечно, повніший, ніж його образ на рівні буденного уявлення про право. У ньому більше раціоналізму, тобто тих спеціальних знань, які вони здобули під час навчання в юридичних навчальних закладах. Проте й на цьому рівні у сприйнятті права превалює особистісний досвід. Значний вплив на праворозуміння (створення образу права) у цьому випадку здійснює безпосередня юридична практика суб´єкта. Звичайно, праворозуміння, приміром, суддів, особливо вищих судових інстанцій, з огляду на саму специфіку їх юридичної діяльності, істотно розширює бачення права (образ права) порівняно з іншими суб´єктами практичної юридичної діяльності. Проте й їх праворозуміння, як правило, не може претендувати на всесторонність, системність, достовірність.

Незважаючи  на тривалу історію формування професійного праворозуміння, національні та цивілізаційні відмінності у сприйнятті права в різних правових сім´ях зберігаються й донині. Це помітно навіть на європейському правовому просторі: так, у країнах «загального права» і континентальної правової сім´ї одні й ті самі акти прийняття судових і адміністративних рішень психологічно сприймаються по-різному Якщо в країнах романо-германської (континентальної) правової сім´ї ці акти розглядаються як застосування права, як «прикладання» сформульованої в законі загальної норми до конкретного випадку, то в країнах англо-американської правової сім´ї («загального права») вважається, що суддя, вирішуючи справу, незважаючи на його зв´язаність законами і прецедентами, кожного разу створює право для конкретного випадку. І хоча в умовах інтеграційних і глобалізаційних процесів, які бурхливо розвиваються, помітне певне зближення позицій між правниками названих правових сімей щодо ролі суддів у процесі правотворення, проте відмінності у правовому мисленні практикуючих юристів, які представляють ці правові сім´ї, зберігатимуться, очевидно, й надалі.

А втім, відмінності  у правовому мисленні та у сприйнятті права загалом (вони ще істотніше проявляються у правових сім´ях позаєвропейської цивілізації) зовсім не перешкоджають формуванню більш-менш єдиної юридичної практики з низки питань. Як слушно зазначають К. Цвайгерт і X. Кетц, у різних правових системах, незважаючи на всі відмінності в їх історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилях мислення, вирішують одні й ті ж юридичні проблеми, аж до найдрібніших деталей, однаково, або ж значною мірою схоже. Це дає змогу у певному сенсі говорити про «презумпцію ідентичності» як інструмент для прийняття практичних рішень.

Виняток у приватному праві становлять суто суб´єктивні й етично зумовлені питання — переважно сімейного і спадкового права, які знаходяться під сильним впливом національно забарвлених моральних і етичних цінностей, що своїм корінням сягають релігійних уявлень та історичних традицій розвитку культури, характеру нації тощо.

Це свідчить про те, що значення самого терміна «право» у практичній юридичній діяльності не слід перебільшувати. За всього розмаїття його значень сучасні практикуючі юристи, можна сказати, досягли певного консенсусу в його сприйнятті, хоча, очевидно, і не завжди належно усвідомленого. Це досягається, передусім, завдяки зближенню позицій у розумінні правових цінностей, нагромаджених за багатовікову історію розвитку права, практичному досвіду, здоровому глузду та відчуттю права (як тут не згадати про «інтуїтивне право» Л. Петражицького?). До теоретичного осмислення права у всій його багатогранності й розмаїтті, зокрема й термінологічного, вони, як правило, не доходять, проте ступінь його осягнення як цілісного, системного явища на цьому рівні праворозуміння є досить високим.

З´ясування  наукового або теоретичного рівня праворозуміння, до якого, як зазначалося, переважно зводиться проблема розуміння права у пострадянському правознавстві, викликає чи не найбільше складнощів.

Від буденного  і навіть професійного рівня праворозуміння він відрізняється тим, що на цьому рівні відбувається пізнання найсуттєвіших сторін, якостей, зв´язків права у формі теорій, тобто певної системи понять, категорій і законів науки.

Як зазначає П. Оль, «теоретичне праворозуміння має на увазі виявлення об´єктивних законів, тих найважливіших зв´язків, які об´єднують і підпорядковують собі всі елементи права як специфічної системи». Наукове праворозуміння має відповідати також усім іншим критеріям, притаманним науковості, зокрема, обґрунтованості, інтерсуб´єктивній перевірюваності тощо.

Чи можливе  виконання цих вимог науковості щодо права як явища надзвичайно багатоманітного і значною мірою індивідуалізованого (для кожної країни і тим паче цивілізації)? Якщо до цього додати труднощі, пов´язані з неможливістю дослідження правових явищ у чистому, повністю елімінованому від «суб´єктивації» вигляді, про що вже доводилося писати [14], з перевіркою отриманих результатів (верифікацією) тощо, то вічна суперечка між позитивістами та їх противниками про те, чи є правознавство наукою, а якщо є, то в яких межах, — виявиться не такою вже й надуманою. Для вирішення цієї суперечки доцільно, очевидно, розрізняти науково-теоретичний і філософський рівні праворозуміння. У пострадянській літературі вони, як правило, не розрізняються. Науково-теоретичний рівень праворозуміння часто іменується філософським (на противагу практичному), або ж навпаки. У тих же випадках, коли філософське розуміння права виділяється як відносно самостійний тип (саме тип, а не рівень) праворозуміння, воно розглядається або як наукова абстракція, яка не має реального буття і яка протиставляється іншій ідеальній конструкції права — природно-правовій доктрині, або ж зводиться до інтегративної юриспруденції.

На мою думку, відмінності між науково-теоретичним і філософським розумінням права слід розглядати в дещо іншому ракурсі — співвідношення гносеологічних і аксіологічних аспектів, істини й цінностей, науки і світоглядної позиції.

Науково-теоретичний  рівень передбачає таке дослідження права, при якому увага зосереджується на пошуку його об´єктивних закономірностей і детермінантів. На цьому рівні право виступає не стільки як духовний феномен, який містить ідеальний елемент, сферу духу, скільки як безпосередня реальність, об´єктивована щодо свідомості. Тут відкриваються широкі можливості для різного роду узагальнень, систематизацій, класифікацій, типологій тощо.

Оскільки правознавство  як наука передусім практична  за своєю природою вимагає визначеності, то на цьому рівні не тільки можливі, а й необхідні короткі операціональні визначення права, які, не претендуючи на універсальність, служили б певним орієнтиром для практичної юридичної діяльності.

Одне з основних завдань  цього рівня праворозуміння —  перекинути своєрідний місток між формально  суворим, основаним на об´єктивній правовій реальності, визначенням права до його загальної світоглядної характеристики, де основним стає питання не відкриття законів руху права, не описування фактів, які піддаються верифікації, не досягнення істини, а осягнення його суті, призначення і смислу, тобто філософське бачення права. Основна увага на цьому рівні зосереджується на духовній стороні права, іманентною характеристикою якої виступають не наукові знання, а цінності.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Тарахонич  Т. І. Праворозуміння як теоретичне підґрунтя дослідження правового регулювання / Тарахонич Т. І. // Правова держава. – 2010. - № 21.

2. Нерсесянц В. С. Философия права: Учебн. – 2-е узд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2008. – с. 1-2.

3. Мальцев Г. В. Социальные основания права.  – М.: Норма , 2007. – с. 5.

4. Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології. Монографія. – ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. – с. 8.

5. Цвік М.  В. Про сучасне право розуміння  // Вісник Академії правових наук  України: Зб. наук. праць. – 2001. № 4 (27). – с. 10-11.

6. Козюбра М.  Праворозуміння: поняття, типи та рівні / М. Козюбра // Право України. - 2010. - N 4. - С. 10-21.

7. Честное Л. И. Типы правопонимания. Проблемы теории права и государства / под ред. B. П. Сальникова. — СПб., 1999.

8. Нерсесянц В. С. Философия права : учеб. для вузов. — М., 2001. — С. 32.

9. Четверти В. А. Понятие права и государства. Введение в курс теории права и государства. — М., 1997.-С. 11.

10. Оль П. А. Правопонимание. От плюрализма к двуединству. — СПб., 2005. — С. 52—64.

11. Вопленко Н. Н. Правосознание юриста и правопонимание. См.: Ветюшиев Ю. Ю., Шири-ков А. С. Юрист XXI века (задачи, тенденции, перспективы). Обзор научно-практической конференции. — Волгоград, 2001.

12. Рабінович П. М. Сутність праворозуміння і причини його плюралізму (соціально-антропологічний аспект) / Антропологія права : філософський та юридичний виміри. — Львів, 2007. — C. 207.

13. Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 33.

14. Козюбра М. І. Загальнотеоретичне правознавство : стан та перспективи // Право України. — 2010. -№ 1.-С. 32-44.