Праворозуміння: поняття, типи та рiвнi

 

ПРАВОРОЗУМІНЯЯ: ПОНЯТТЯ, ТИПИ ТА РІВНІ

Проблему розуміння  права без перебільшення можна  віднести до числа «вічних». Починаючи  з виникнення професійної юридичної  діяльності й до сьогодні не було й  немає, мабуть, жодного юриста, який би не замислювався над питанням, що таке право, і не намагався дати відповідь на нього.

Тим більше зросла увага до цього питання із зародженням  теоретичних знань про право. Сотні й тисячі років мислителі  різних народів — філософи, соціологи, правознавці — намагалися його з´ясувати. Проте проблема праворозуміння і нині залишається центральною для юриспруденції.

Дослідженню поняття  і типів праворозуміння присвячено фундаментальні праці С. С. Алексєєва, С. І. Алаіс, М. І. Байтіна, В. Д. Бабкіна, О. Б. Венгерова, С. Д. Гусарєва, Д. А. Керімова, М. І. Козюбри, Р. З. Лівшица, М. М. Марченко, В. С. Нерсесянца, О. В. Полякова, О. Д. Тихомирова, В. М. Сирих, В. М. Селіванова, М. В. Цвіка тощо.

Праворозуміння є однією з найважливіших правових категорій, що характеризує як процес, так і результат цілеспрямованого пізнання та сприйняття права як специфічного соціального явища. В науковій літературі діапазон поглядів щодо розуміння права досить широкий. В. С. Нерсесянц підкреслює, що з погляду філософії права, право можна аналізувати як в цілому, так і як певну універсальну цілісність, що охоплює і сутність права, і форми зовнішнього прояву цієї сутності (правові явища) у їх співвідношенні[2]. На думку В. С. Нерсесянца [2], сутність права має об’єктивний характер, воно є особливим соціальним явищем,специфічним регулятором суспільних відносин. Право як явище має офіційно-владний характер, це певні норми, правила поведінки, які можуть як відповідати, так і не відповідати сутності права, набуваючи правового чи не правового характеру.

На думку  Г. В. Мальцева, право за своєю природою є нормативним регулятором, його соціальне призначення проявляється в регулюванні життєвих процесів, тобто у свідомій організації порядку, його підтриманні, збереженні й захисті, заради певних, визнаних культурним співтовариством цілей[3].

Узагальнюючи існуючі в юридичній літературі підходи щодо розуміння права, Н. М. Пархоменко зазначає, що право характеризується: як сукупність специфічних соціальних відносин, які склалися в суспільстві і опосередковані загальноприйнятими та зафіксованими в юридичних документах правилами; як особлива форма свідомості, відповідно до якої основою суспільства є система цінностей, центральною серед яких є справедливість, що трансформується у право; як сукупність юридичних норм, що об’єднують у собі матеріальні та ідеальні моменти існування тощо[4].

Як слушно зазначає М. В. Цвік, бажано, щоб визначення права мало інтегративний характер, тобто із загальних позицій враховувало найважливіші його ознаки і відображало загально філософський підхід до цього явища. Право слід розглядати як міру свободи і рівності, що відображає панівні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основи яких складаються в процесі повторюваних суспільних відносин, що визначаються, схвалюються та охороняються державою [5].

Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльності людини щодо пізнання, сприйняття (оцінка) права і відношення до нього як до соціального явища.

Суб'єктом праворозуміння є конкретна особа, об'єктом —  право конкретного суспільства, галузі, інститути права, окремі правові норми, а змістом праворозуміння є знання суб'єктів про право, про свої права і обов'язки, а також оцінка і відношення до них.

Праворозуміння  є завжди суб'єктивним, оскільки кожна  людина сприймає його посвоєму, залежно від культурологічних традицій, звичаїв і в цілому від стану суспільства. Правова думка людства відзначається розмаїттям концепцій і теорій про походження, поняття та розуміння права.

Під типологією праворозуміння слід розуміти розчленування за певними найбільш суттєвими ознаками такого цілісного, системного утворення як праворозуміння на відповідні складові — типи.

Тип праворозуміння, у свою чергу, можна визначити  як зумовлений світоглядною позицією пізнаючого суб´єкта образ права, що відображає найбільш суттєві, відповідно до цієї позиції, ознаки права.

Багатоманітність  підходів до праворозуміння зумовлює множинність і критеріїв його типології. Вона може проводитись за найрізноманітнішими ознаками.

Так, залежно  від ставлення до «основного питання філософії» — співвідношення матеріального й ідеального — можна виокремити матеріалістичний та ідеалістичний типи праворозуміння. У свою чергу, в межах цих типів праворозуміння виокремлюють такі їх види: метафізичний, механічний, економічний (матеріалістичний тип); теологічний, натуралістичний, формально-догматичний тощо (ідеалістичний тип).

Залежно від  особливостей та масштабів використання надбань інших галузей знань у підходах до праворозуміння воно, як уже зазначалось, мо же бути розчленовано на такі типи як феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний тощо. Причому перелік типів праворозуміння за цим критерієм ніколи не буде завершеним оскільки, з одного боку, у праві, мабуть, завжди залишатимуться аспекти, сторони, сфери буття, які з тих чи інших причин перебуватимуть поза цією типологією, а з другого — з розвитком міжнаукових інтеграційних процесів виникатимуть нові наукові напрями, які впливатимуть на праворозуміння, про що згадувалося вище.

Залежно від  ставлення до права різних народів і тих чи інших цивілізацій виокремлюють такі типи праворозуміння: європейський (християнський), мусульманський або ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський [7]. Інколи до них додають євразійський або навіть російський.

Очевидно, перелік  типів праворозуміння за цим критерієм також може бути змінений (у бік скорочення чи, навпаки, розширення), залежно від ставлення того чи іншого дослідника до критеріїв виділення цивілізацій та, відповідно, їх кількості. Як свідчать останні публікації, зокрема зарубіжних авторів, розбіжності у поглядах на ці питання зберігаються.

Залежно від  розмежування чи ототожнення права і закону виокремлюють юридичний (від jus — право) і легістський (від lex — закон) [8] або позитивістський і непозитивістський [9] типи праворозуміння.

У літературі зустрічаються  також інші критерії типології праворозуміння [10]. Проте чи не найпоширенішим із цих критеріїв залишається «ідеологічний», тобто вихідні концептуальні ідеї, які визначають зміст праворозуміння.

Відповідно  до нього виокремлюються природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння. Незважаючи на відсутність єдності поглядів щодо соціального значення цих типів праворозуміння, переважна більшість дослідників схиляється до того, що кожний з них ґрунтується на певних світоглядних підвалинах, які, у свою чергу, відображають реальні грані, аспекти права як феномену.

Саме останній момент стимулював пошук шляхів до синтезу, інтеграції здобутків зазначеної типологізації, яка була започаткована в середині XX ст. американським філософом права Дж. Холлом, а нині набула популярності й на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні.

Попри те що науковий інтерес до так званої інтегративної юриспруденції на пострадянському просторі помітно зріс, про що свідчить, зокрема, включення відповідних підрозділів до низки підручників із загальної теорії права і філософії права, запитання, поставлене у 2003 р. О. Мартишиним — «Чи поєднані основні типи розуміння права?», — не має однозначної відповіді й сьогодні.

Очевидно, в  межах поширених поглядів на праворозуміння як на виключно наукову категорію це запитання навряд чи можна вирішити.

Наблизити до його вирішення спроможне, на мою думку, більш широке трактування праворозуміння як процесу і результату не лише цілеспрямованої наукової діяльності, а й як осягнення і сприйняття образу права в суспільній правосвідомості загалом.

Хоча правосвідомість  є формою освоєння і відображення правової дійсності, вираженою в системі ідей, поглядів, теорій, емоцій та настроїв, праворозуміння, як слушно зазначає М. Вопленко, завжди виступає системостворюючим стрижнем правосвідомості [11]. У цьому відношенні запропоноване П. Рабіновичем визначення праворозуміння як відображення у людській свідомості того явища, яке позначається терміном «право», є коректнішим, незважаючи на те, що в автора це визначення стосується переважно термінологічного аспекту праворозуміння [12].

Основними типами праворозуміння є : природно правова позиція та позитивістський підхід.

Природно-правова  позиція:

У рамках цього підходу існує прагнення здолати самодостатність позитивного права і його претензії на єдиність. Питання: що є право? - це питання природно-правової школи, позитивізм такого питання, як правило, не ставить. Природно-правова позиція будується на чіткому розрізненні права і закону. Ця позиція відділяє право і від держави як би позбавляючи його монополії на усі оцінки, використання право. Право наділяється самостійним життям.

Природне розуміння  права будується на декількох  підставах:

· Визнання особливих  норм, принципів, що стоять над реально  діючим правом

· Розмежування права і закону на основі цілісних категорій, справедливості, тобто з'являється поняття правового закону.

· Характерно в  розумінні природи і суті право  єдність онтологічного і аксиологического погляду на життя.

Достоїнства природно-правового підходу : його прагнення до пошуку об'єктивних витоків права, глибоке бажання збудувати увесь комплекс причин, що породжують право. У нім проявилося бажання розглядати право в контексті з мораллю і культурою. Такий підхід виступив ідеологічною основою твердження в суспільстві прав і свобод окремої особи.

Недоліки: недооцінка місця і ролі держави, змішення моралі і права. Для цього підходу характерні ілюзії в абсолютну суверенність народу, з вірою в його безпомилковість, законотворчий потенціал.

Правові школи, що склалися на основі цього підходу, :

· Космологічні і теоцентристские: право як наслідок загальносвітового порядку; право - особлива метафізична суть, що знаходиться за межами життя (античність: А. Аврелий, Ф. Аквинский).

· Антропологічна: право як особлива якість, що належить людині; теорія природних прав, свобод, не їх відчужувана.

· Раціоналістичні: право - це область людського духу (Гегель, Кант).

Позитивістський підхід:

Повною мірою  ця позиція складається в 19 столітті зусиллями Канта. Прагнення звільнити право від філософських і інших суджень і цінностей. Зайва навіть сама спроба поставити питання про природу і суть права. Право звільняється від тиску усього, що пов'язано з культурою і перетворюється на цінність інструменталіста. Процес же функціонування і виникнення права безпосередньо пов'язано з державою. З точки зору розрізнення права і закону в цій позиції право тотожно закону. Особливості цього підходу проявляють себе в наступному:

Широко використовуваний емпіричний метод: концентрує на фактах увагу, зводячи факти до НПА, виданою державою.

Описовість: як прийом обмежений у своїх можливостях зовнішньою стороною подій, не в змозі звести різні прояви права в єдине ціле, від неї приховані реальні причини виникнення, розвитку, функціонування права. Така позиція ототожнює право з політичними рішеннями.

Домінують формально-логічні  методи. Прагнення створити несуперечливу систему права, проте, несуперечність це лише одна з гносеологічних вимог.

Ця позиція  звернена до аналізу юридичних текстів . Має місце не право як таке, а право яким воно здається.

До недоліків  відносять:

· Прагнення  обмежити дослідження лише реально діючим правом.

· Ототожнення права і  закону, яке обмежує коло можливих джерел права.

· Повна відсутність інтересу до інших нормативних регуляторів: мораль, звичай і ін. Тобто має місце деонтологизация права.

До достоїнств:

· Прагнення до несуперечності, ясності, чіткості чинного законодавства.

· Верховенство закону.

· Вимога законослухняної  поведінки громадян, така позиція  не приймає явище правового нігілізму.

Щодо рівнів праворозуміння то, за джерелами формування та глибиною відображення правової дійсності у загальнотеоретичній правовій літературі, як відомо, традиційно виокремлюються три рівні правосвідомості: буденний (повсякденний, побутовий), професійний (практичний) і науковий (теоретичний). За аналогією з цими рівнями можна, очевидно, виокремити відповідні рівні розуміння права.

Буденний (буденно-емпіричний) рівень праворозуміння — це образ  права, який відображається в буденній суспільній правосвідомості та характеризує ставлення суспільства до права, його правобачення і правовідчуття. Він формується переважно під впливом почуттєво-наочного сприйняття права і, як правило, не завершується виробленням більш-менш чіткого поняття про нього. Цей рівень праворозуміння притаманний здебільшого людям, які не мають спеціальних юридичних знань, проте у своєму повсякденному житті як самі стикаються з правом, так і спостерігають за правовими діями (актами), що здійснюються іншими людьми. Це так зване неюридичне сприйняття права, яке часто не має чіткої віддиференційованості від моральних устоїв суспільства. Воно засноване на набутому досвіді й уявленнях про право відповідно до ціннісних координат певного суспільства і відповідної епохи. Саме на буденному рівні праворозуміння найбільш чітко проявляються його національні та цивілізаційні особливості, належність до певної культурно-історичної спільноти. Свій зовнішній вияв буденний рівень праворозуміння знаходить у ставленні до права і правових явищ, визначенні їх місця в ієрархії цінностей, повазі чи навпаки неповазі до права, у певних традиціях, відповідних сюжетах національної міфології, народних приказках і прислів´ях, нарешті, в особливостях національного правового менталітету, зокрема правового мислення.