Право Франції початку ХІХ ст

     Власність – закріплена в Кодексі Наполеона, являє собою по суті приватнокапіталістичну власність, яка давала буржуа необмежене право на розпорядження своїм майном, на одержання прибутку і земельної ренти. За словами К.Маркса, для капіталіста приватна власність “...є право привласнювати чужу неоплачену працю, або її продукт, для робітника – неможливість привласнити собі свій власний продукт”.

     В основі всього кодексу лежить необмежена приватна власність, як “право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином, з тим щоб користування не було таким, яке заборонене законами і регламентами” (ст. 544); Власність на річ надає право на все, що ця річ виробляє (ст. 546). Власність на землю включає в себе власність на те що знаходиться під землею і над землею (ст. 552). Практично для того часу це означало, що власник землі ставав повним і абсолютним хазяїном усіх корисних копалин, виявлених на його ділянці. Таке положення було дуже незручним і невигідним для буржуазної держави в цілому, а також для промисловців, і в 1810 році вони добилися його відміни. Статті 5 і 6 закону від 21 квітня 1810 р. передбачали, що рудники можуть експлуатуватися лише на основі концесії, наданої державою.

     Кодекс  являв собою подальший розвиток і підтвердження виражених ще в конституційних документах революції: положень про “святенність” і “недоторканність” приватної власності. Ст. 545 говорила: “Ніхто не може бути примушуваним до уступки своєї власності, якщо це не робиться по причині суспільної користі і за справедливе і попереднє відшкодування”.

     Прогресивне значення положень Кодексу Наполеона  про власність полягало в тому, що він закріпив основні завоювання революції, перемогу буржуазної власності  над феодальною. Речі за кодексом ділилися на рухомі і нерухомі. Цей поділ відображав той етап у розвитку капіталістичного суспільства, коли нерухомість (земля, будівлі і т. п.) являли велику цінність для окремого підприємця і класу капіталістів у цілому, а тому потребувала особливого правового режиму і захисту. Так, розпорядження нерухомим майном було обставлене великими юридичними формальностями і складностями. Якщо рухомим майном опікун міг розпоряджатися самостійно, то нерухомим – лише за згодою сімейної ради або суду.

     Книга третя “Про різні засоби, якими набувається власність”.

     Третя, найбільша за обсягом книга “Про різні засоби, якими набувається власність”, містить у собі правила, що регулюють придбання власності. Сюди відноситься спадкування – за законом і за заповітом, договори; тут же викладаються і майнові відносини подружжя, засновані на шлюбному договорі, і позадоговірні зобов’язання (які виникають, наприклад, по причині заподіяння шкоди). Цей кодекс у ст. 711 дає перелік засобів, якими набувається власність: “Власність на майно набувається і передається шляхом спадкування, шляхом, дарування між живими або за заповітом і в силу зобов’язань”.

     Кодекс  закріпив проведену ще в період революції  відміну феодальних принципів спадкування  у французькому праві. Відповідно до ст. 732, “закон при визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи ні походження майна”. Спадкоємцями померлого ставали у певній, вказаній у кодексі, послідовності: діти й інші спадкоємці, а також висхідні і бічні родичі. Найближчі ступені рідства виключали спадкування з боку більш віддалених, але родичі, далі дванадцятого ступеня рідства не успадковували.

     Позашлюбні  діти могли успадковувати лише в  тому випадку, якщо були визнані в  законному порядку, причому лише майно матері і батька, але не інших родичів. Позашлюбні діти не могли  також одержувати майно за допомогою  дарування або заповіту зверх того, що їм давалося відповідно до загальних правил спадкування, тобто вони могли бути спадкоємцями лише за законом.

     Кодекс  насамперед в інтересах заможних буржуазних кіл розширив свободу  заповітів і дарувань, що нерідко  використовувалися для обходу законного порядку спадкування. Відповідно до ст. 913, дарування або заповіт не може перевищувати половини майна, якщо особа, яка заповідає, лишає після смерті одну законну дитину, третини майна – якщо залишається двоє дітей, чверті – якщо в померлого троє або більше дітей. При такому порядку спадкування за законними дітьми резервувалася певна частина майна, яке ділилася між ними порівну незалежно від віку і статі. Статті кодексу про спадкування відіграли чималу роль у поділі у Франції майна між дітьми померлих власників і значною мірою сприяли збереження тут постійного великого прошарку дрібних і середніх буржуа, численних селянських господарств.

     Основну увагу законодавець приділяє в третій книзі зобов’язальним, передусім договірним відносинам. Зобов’язанням із правопорушень у кодексі присвячено порівняно мало статей. Що ж стосується договірного права, яке регулює всілякі відносини, пов'язані з капіталістичним обміном, а також з експлуатацією найманої праці, то воно було розроблене докладно й у гранично чіткій формі. Ясні і визначені положення договірного права, починаючи від загальних умов дійсності і закінчуючи ретельною юридичною регламентацією окремих договірних відносин, були значною мірою результатом спадщини римського права.

     Характерно, що в Кодексі Наполеона майже не було статей, які регулюють відносини між хазяїнами і робітниками, хоча для капіталістичного суспільства цей договір мав величезне значення.

     Ті  окремі положення, які були в кодексі  по цьому питанню, робили відкриту підтримку  хазяїнам у тих випадках, коли їхні інтереси стикалися з інтересами робітників.

     Також в кодексі викладалися чіткі положення стосовно умов укладення, змісту й інших особливостей окремих договорів: купівлі-продажу, міни, найму, товариства, позики тощо. Фіксування цих загальних положень у законі і безумовна підтримка їх у подальшій судовій практиці не означало обмеження свободи приватного власника в розпорядженні своїм майном. Кодекс установлював найширші рамки, у межах яких будь-який власник мав повну свободу діяльності, свободу вибору сторін і визначення змісту конкретних договорів. Кодекс у такий спосіб юридично закріплював властиву капіталізмові свободу підприємницької діяльності.

     Явна  збитковість договору для однієї із сторін, як правило, не опорочує договору. Сторона в договорі не може посилатися на те, що договір виявляється для неї невигідним, а для контрагента може бути джерелом безпідставного збагачення.

     Лише  в окремих випадках явна невигідність договору для однієї із сторін може бути підставою визнання його недійсним. Так, відповідно до статті 1674 Кодексу Наполеона, якщо продавець нерухомості продав майно по ціні, що становить не більше 7/12 дійсної ціни, договір може бути визнаний недійсним.

     Цивільний кодекс встановлює також, що зобов'язання може виникнути безпосередньо із закону у випадках, спеціально передбачених законом. Протягом XIX століття змін у зобов'язальні відносини практично не було внесено.

     Для буржуазії кодекс став класичним  зразком закріплення її різноманітних  майнових інтересів. Протягом тривалого часу правові ідеї, закладені в цьому кодексі, були найточнішим відображенням пануючих економічних поглядів буржуазії. Кодекс написаний простою і доступною мовою. Великої популярності Цивільного кодексу сприяли і його чисто юридичні якості: стрункість викладу, чіткість у трактуванні основних інститутів, стислість і ясність формулювань. За висловленням одного італійського юриста, “сприйняти ідеї Кодексу Наполеона – це значить сприйняти ідеї А. Сміта”.

     Цивільний кодекс Наполеона відіграв значну роль за межами Франції. Він зробив величезний вплив на формування і розвиток права в інших буржуазних державах. Для XIX століття цей вплив був, безсумнівно, прогресивним, тому що означав наступ буржуазних принципів на стару феодальну систему цивільного права. Історик права У. Сігль писав, що цивільний кодекс “був правом не всіх народів, але правом для всіх народів. У різних країнах буржуазія, приходячи до влади і прагнучи зміцнити своє панування твердим правилом закону, вводила, з тими чи іншими змінами, французький цивільний кодекс”.

      3 Кримінальний кодекс 1810 року. Злочини  та система покарань 

     Французька  буржуазна революція рішуче ламала численні феодальні установлення і  звичаї щодо злочинів і покарань. Руйнувалася  стара система феодального права, створювалося нове буржуазне кримінальне право. Його мета – захистити основи буржуазного ладу як від реставраторських поривань феодальної реакції, так і від натиску народних мас. Основні принципи буржуазного кримінального права були зафіксовані подібно до цивільного права також у Декларації прав людини і громадянина 1789 року. “Ніхто не може бути обвинуваченим, затриманим або ув’язненим інакше як у випадках, передбачених законом”, — було сказано в статті 7. Це положення Декларації було спрямоване проти свавілля феодальної юстиції. Воно утверджувало найважливіший принцип буржуазної законності: нема злочину і нема покарання без зазначення про це в законі. Встановлювалося також правило, за яким закон зворотної сили не має (ст. 8). На кримінальне право поширювалось і загальне положення про рівність усіх громадян перед законом.

     Підсумок  розвиткові кримінального законодавства  французької буржуазної революції  підбив Кримінальний кодекс 1810 року. У  ньому дістали відображення і  закріплення принципи буржуазної законності, що вже установилися. Певною мірою було переглянуте революційне законодавство. Кодекс 1810 року забезпечував послідовний, неухильний захист капіталістичної власності, експлуатації і буржуазної держави. Жорстокі покарання встановлювалися за посягання на приватну власність, за порушення прав власника. Суворо переслідувалися державні злочини, кара чекала за найменшу непокірність властям.

     Структура Кримінального кодексу 1810 року була більш складною, хоча в цілому дотримувалася  побудови Кримінального кодексу 1791 року. Складався Кодекс 1810 року з чотирьох книг.

     Перша книга присвячена покаранням кримінальним (болісним і ганебним) і виправним.

     Покараннями болісними та ганебними Кримінальний кодекс вважав смертну кару, каторжні роботи, депортацію – довічне заслання в одну з французьких колоній, гамівний дім. У деяких випадках ще додатково призначалися таврування і загальна конфіскація. До покарань ганебних належали виставляння біля ганебного стовпа, вигнання, громадська деградація – усунення від усіх публічних посад і служб та позбавлення багатьох цивільних прав. Виправними покараннями були тюремне ув'язнення, штраф, тимчасове позбавлення деяких прав – політичних, громадянських та сімейних.

     Кодекс  детально описує порядок застосування покарання. Так, в ст.12 та 13 говориться про здійснення смертної кари: “ Всякому засудженому на смерть відрубується голова. Засуджений до смертної кари за вбивство батька супроводжується на місце страти в сорочці, босоніж, з чорним покривалом на голові ( він виставляється на ешафоті, в той час як судовий пристав читає народу обвинувальний вирок; слідом за цим йому відрубується кисть правої руки, а потім його негайно страчують)”. Так же детально описується виконання інших покарань.

     Публічне  здійснення жорстоких покарань свідчить про те, що основною метою покарання, як і раніше залишилось устрашіння.

     Книга друга кримінального кодексу встановлює підстави відповідальності і підстави звільнення від відповідальності (божевілля і примушення до скоєння злочинів силою).

     Детально  описуються різні форми співучасті: підмовництво, пособництво.

     Кодекс  не встановлював мінімального віку кримінальної відповідальності. Але до осіб, які  не досягли 16 років, застосовувалось  більш м’яке покарання.

     Щодо  загальної частини кодексу слід відмітити, що багато питань кримінального права не були розроблені: не визначались форми вини, не говорилось про сукупність злочинів, про давність.

     Третя книга кодексу присвячена злочинам і проступкам, які були двох видів: публічні і приватні. До публічних правопорушень відносили дії, спрямовані проти безпеки держави, проти імперської конституції, проти громадського спокою.

     Серед публічних злочинів кодекс, на відміну  від феодального права, не називає  релігійні.

     Правопорушення, спрямовані проти приватних осіб, мали об’єктом посягання на особу  чи власність.

     Крім  конкретного переліку кримінальних діянь, ця частина кодексу визначила  також, в кожному конкретному  випадку, вид і міру покарання. Четверта книга була присвячена поліцейським порушенням і покаранням. Поліцейськими  покараннями могли стати короткострокове ув’язнення, штраф, конфіскація певних предметів.

     Кримінальний  кодекс Франції 1810 року мав велике прогресивне  значення. Він ґрунтувався на буржуазному  принципі рівності всіх громадян перед  законом, закріплював основні положення  буржуазної законності. Позитивною рисою кодексу була ясність, точність і виразність його формулювань. Вплив Кодексу 1810 року позначився на розвитку кримінального права в багатьох країнах.