Право Франції початку ХІХ ст

 
 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

з історії  держави і права зарубіжних країн

на тему: “Право Франції початку ХІХ ст.” 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

План 

     Вступ………………………………………………………………………...3

     1 Формування правової системи  Франції………………………………...4

     2 Цивільний кодекс Наполеона 1804 року……………………………….7

     3 Кримінальний кодекс 1810 року. Злочини  та система покарань…….15

     Висновок…………………………………………………………………..19

     Використана література…………………………………………………..20

 

Вступ 

     Сучасне законодавство якої-небудь країни не можна вивчити і зрозуміти, не вивчивши процесів його зародження, еволюції і трансформації. Розвиваючись протягом століть, воно постійно міняється, вбирає нові, більш досконалі норми і рятується від застарілих, що утратили свою колишню значимість. Законодавство будь-якої країни має свої відмітні риси й особливості, але, незважаючи на це, воно постійно піддається впливу іноземних джерел права, прагнучи пристосувати їхні прогресивні положення до існуючих в середині держави умов.

     Прийняття і введення в дію будь-якого  нормативно-правового акта, а тим  більше здійснення систематизації законодавства – складний і суперечливий процес. Для його успішної реалізації необхідно визначити основні підходи і принципи, які повинні бути покладені в основу законодавства, що можливо тільки при вивченні всіх факторів, які можуть вплинути на розвиток законодавства.

     Виходячи  з цього, основною метою нашої  роботи є дослідження еволюції становлення  правової системи Франції початку  ХІХ ст.

 

      1 Формування правової системи  Франції 

     У своїх основних рисах правова  система Франції визначилася ще у період Великої французької революції 1789–1794 pp. і у наступні за нею десятиліття. Серед найважливіших правових документів цієї епохи, що ознаменували процес становлення і подальшого розвитку правової системи Франції, з’явилися такі нормативно-правові акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 p., конституційні акти періоду Великої французької революції, Цивільний кодекс 1804 p., Цивільно-процесуальний кодекс 1806 p., Торгівельний кодекс 1807 p., Кримінально-процесуальний кодекс 1808 р. і Кримінальний кодекс 1810 р.

     У видозміненому й адаптованому виді більшість з них досі впливають  на правову систему Франції. Особливо це стосується Декларації прав людини і громадянина, Цивільного, Торговельного  і Кримінального кодексів.

     Серед джерел сучасного французького права центральне місце займають конституційні акти і, насамперед сама Конституція. Прийнята у 1958 р. вона зберегла свою юридичну чинність і сьогодні. Конституція Франції не тільки закріплює традиційні (для такого виду актів) суспільні відносини, а й чітко окреслює область законодавчої діяльності парламенту.

     Відповідно  до ст. 34 Конституції парламент має  право прийняти лише ті закони, які  стосуються: цивільних прав та їх основних гарантій; обов'язків, що покладені  на громадян, національної оборони, громадянства, правоздатності осіб, сімейних відносин, спадкування і дарування, визначення кримінального судочинства, амністії, створення нових судових інституцій і статуту суддів, розподіл бюджету, податків і умов покриття будь-якого виду податків, порядку виступу грошей.

     Закон встановлює так само правила, що стосуються порядку виборів у центральні і місцеві органи державної влади, основних гарантій прав державних службовців і військових, націоналізації підприємств  і передачі їх з державного сектора у приватний.

     Відповідно  до Конституції за допомогою закону визначаються і закріплюються основні  принципи загальної організації  національної оборони; управління місцевими  адміністративними одиницями, їх компетенція  і розподіл доходів, утворення режиму власності, а також цивільні зобов’язання, трудові і профспілкові правила соціального забезпечення.

     Чинні закони поділені на декілька видів:

     1. Фінансові закони (визначають прибутки  і витрати держави).

     2. Програмні закони (закріплюють мету  економічної і соціальної діяльності держави).

     3. Органічні закони (визначають порядок  діяльності парламенту, кількість  членів кожної з його палат,  умови і порядок їх обрання, а також “умови заміщення вакантних посад аж до повного чи часткового відновлення відповідної палати” (ст. 25). За допомогою органічного закону можуть уточнюватися і доповнюватися положення Конституції).

     Згідно  з п. 1 ст. 37 Конституції всі питання, що не входять до сфери законодавства, «вирішуються в адміністративному  порядку» відповідними нормативно-правовими актами. Серед такого роду актів значну роль відіграють ордонанси. Вони є актами Ради міністрів – уряду Франції, спрямовані на опосередкування відносин, що регулюються законодавством.

     Ордонанси підлягають тлумаченню парламентом  щодо термінології, після чого вони набувають сили закону, їх зміни чи скасування можливі лише за допомогою закону. Юридичну силу ордонанси набувають, відповідно до Конституції, одразу ж після їх опублікування, але втрачають її, якщо законопроект про їх дію не внесений у парламент до закінчення строку, зазначеного законом, що дозволив їх видання (п. 2 ст. 38).

     Важливе місце у системі джерел права  Франції поряд із законами та ордонансами  займають урядові декрети. Деякі  з них можуть бути прийняті безпосередньо  самим урядом, однак тільки після висновку Конституційної Ради, однієї з функцій якої є вирішення питання про конституційний чи неконституційний характер прийняття актів. Інші ж декрети видаються президентом країни без попередніх обговорень в уряді.

     Регулятивна роль декретів у значній мірі доповнюється відповідною роллю нормативних актів (постанов, інструкцій, циркуляцій, повідомлень), виданих іншими виконавчо-розпорядчими органами.

     Серед джерел французького права слід звернути увагу на правові звичаї. Відповідно до існуючої у Франції доктрини судові рішення, хоча і не належать до первинних чи основних джерел права, однак у практичному житті країни, у повсякденному регулюванні суспільних відносин відіграють певну роль. Особливо це стосується рішень Конституційного суду, які слугують не тільки загальним орієнтиром для судової практики, а й принциповим покажчиком при вирішенні конкретних справ.

 

      2 Цивільний кодекс Наполеона  1804 року 

     Лише  після зміцнення влади крупної  буржуазії уряд Наполеона остаточно  скасував шляхом прийняття закону дореволюційне право і ряд законів, прийнятих у часи революції, які не відповідали інтересам крупної буржуазії, і розпочав вироблення нових кодексів (Наполеонівська епоха ознаменована створенням п'ятьох основних кодексів цивільного, кримінального, торгового, цивільно-процесуального і кримінально-процесуального).

     Першим  був прийнятий цивільний кодекс, який увійшов в історію як Кодекс Наполеона.

     Закон 21 березня 1804р. об’єднав усі прийняті 36 титулів до складу єдиного кодексу за назвою Code civil (Цивільний кодекс). У 1807 р. кодекс був названий Кодексом Наполеона. У 1816р. знову кодекс дістав назву Цивільного кодексу. Але в історії він справедливо залишився під назвою Кодексу Наполеона.

     Кодекс  закріпив ліквідацію феодальних відносин – і в цьому було його прогресивне значення. В основу кодексу були покладені принципи формально рівної правоздатності всіх громадян і необмеженої приватної власності. Це призводило до свободи підприємництва, у селі — до закріплення права власності селян на землі, придбані ними в часи революції. Незважаючи на консервативну переробку, цивільне право Франції, яке дістало в Кодексі Наполеона класичне вираження, мало революційне значення для своєї епохи. Відомий німецький соціолог Ф. Мерінг наприкінці XIX століття писав про кодекс як про “дітище революційної епохи”, оскільки “конвент, із лабораторії якого Наполеон одержав його в значно погіршеній формі, втілював собою буржуазний клас в усій свіжості його юнацьких сил”. Але водночас кодекс відображав контрреволюційні установки, робив крок назад у порівнянні з революційним законодавством, зокрема, з революційним законодавством періоду якобінської диктатури.

     Французький цивільний кодекс 1804р. займає центральне місце в системі наполеонівських  кодексів, оскільки ним регулюються  найважливіші економічні відносини капіталістичного суспільства.

     Цей кодекс найзначніший за своїм обсягом (при початковому виданні в  ньому налічувалася 2281 стаття), він  вважається найдосконалішим із класичних  кодексів за формою викладу, в тому числі й за структурою.

     Кодекс  виходить із поділу приватного права  на цивільне і торгове. Останнє присвячене взаємовідносинам між купцями і  регулюванню так званих торгових угод, хоча б у них брали участь і не купці (торговим правом регулювалися, наприклад, відносини за векселем).

     Таким чином, Цивільний кодекс охоплює  лише відносини цивільно-правові  у вузькому розумінні цього слова, тобто приватноправові відносини, які не є торговими. Кодекс Наполеона  складається з вступного титулу і трьох книг. У невеличкому  вступному титулі викладені правила дії цивільних законів у часі і просторі, а також деякі правила, які стосуються вступу в силу і застосування правових норм.

     У складі кодексу можна побачити принципи побудови інституцій римського права: особи, речі, зобов'язання. Така структура кодексу в буржуазному цивільному праві дістала назву інституційної.

     Книга перша “Про осіб”.

     Книга перша – “Про осіб” вводить такі принципи буржуазії, як рівність і свобода, в конкретну сферу регулювання майнових відносин, перекладає буржуазні уявлення про рівність на мову цивільно-правових норм. Кодекс в цілому продовжив ту лінію, яка намітилася ще в революцію, – на скасування феодального правопорядку, феодальних станових привілеїв, станових обмежень у правоздатності. Відповідно до ст. 5., “будь-який француз користується цивільними правами”.

     Характерною рисою Кодексу Наполеона була та, що в усіх його положеннях, які  говорять про особи, як носіїв, суб'єктів  цивільних прав, маються на увазі  окремі індивіди (фізичні особи), а  не колективи (юридичні особи). Поняття юридичної особи взагалі не відоме Кодексу Наполеона; законодавець не вважав за потрібне надавати особливі права на участь у цивільному обороті яким би то не було об'єднанням осіб.

     У першій книзі закріплювалися також  основні принципи сімейного права. Тут кодекс робив особливо помітний крок назад у порівнянні з законодавством періоду революції, коли були декларовані важливі особисті і майнові права жінок, послаблена батьківська влада над дітьми тощо. Кодекс значною мірою спирався на положення римського права і феодального звичаєвого права. Стаття 212 говорила, що “подружжя зобов’язане до взаємної вірності, допомоги, підтримки”. Але в цілому кодекс відкрито закріплював пануюче становище чоловіка в сім’ї, поблажливо ставився до моральної розбещеності чоловіка, закріплював принципи влади чоловіка над особистістю і майном дружини і влади батька над дітьми. Чоловік – глава сім’ї, воля якого визначає весь лад сім’ї і який об’єднує у своїх руках усе сімейне майно. Відносини між подружжям визначалися ст. 213: “Чоловік зобов’язаний заступатися за свою дружину, дружина – слухатися чоловіка”. Про рівноправність подружжя не було й мови. Дружина була зобов’язана жити разом із чоловіком і слідувати за ним, якщо він перемінить місце проживання (ст. 214). Нерівноправність жінки виявлялася й у її майновому становищі в сім’ї. За загальним правилом, передбачався режим спільності для майна чоловіка і дружини. Але за ст. 1421, “чоловік один управляє майном, яке входить у спільність. Він може його продати, відчужувати і встановити на нього іпотеку без участі дружини”. Дружина не могла відчужувати і набувати майно і виступати в суді без дозволу чоловіка (ст.215-216).

     Але є і прогресивне значення положень кодексу про сім’ю. Кодекс передав шлюб із сфери церковного в сферу державного регулювання і тим самим розвивав положення конституції 1791 р. про те, що шлюб – цивільний договір.

     Кодекс  зберіг також введене в період революції розлучення, що означало розрив з дореволюційними католицькими традиціями.

     Книга-друга  “Про майна і різні видозміни власності”.

     Друга книга кодексу “Про майна і різні видозміни власності” присвячена регламентації майнових прав і також виходить із класичного римського поділу: право власності, узуфрукт, узус та ін. Центральне місце тут займає інститут власності. Самі французькі юристи, наприклад Лагері, таким чином визначають значення цього інституту: “Найдорогоціннішим правилом Цивільного кодексу, найголовнішою і найважливішою його постановою є те, що він освячує право власності; всі інші його положення це просто лише наслідки або вибірки з нього”.