Поняття речового права

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ 
 

Реєстраційний № ______

Дата «___»________ 2011 р. 
 

Контрольна  робота

з дисципліни: Римське приватне право

на тему: Поняття речового права  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Київ  – 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….3

1. Становлення конституційного права в Англії..……………………..4
2. Розвиток і сучасна форма конституційного права в Англії………..7

Висновки……………………………………………………………………...18

Список використаних джерел……………………………………………….19

 

Вступ

       Трансформація правової системи України у правову систему романо-германського типу, вимагає поняття римського права. Одне із речових прав – право власності – детально розроблене римськими юристами. Історико-правові дослідження засвідчують, що тільки ті держави, у яких право приватної власності визначає всі інші відносини та перебуває у центрі правової системи, претендують називатися правовими і демократичними. Тому важливо розуміння принципів, систем римського права, сприйняття духу римського права, притаманного і римській доктрині речового права.

       Одне  з головних завдань римського  цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб'єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв'язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов'язані визнавати цей зв'явок приналежності і не порушувати його своїми діями. З огляду на це усяке речове право має характер абсолютного права в тому розумінні, що воно адресовано до всіх і у випадку порушення захищатиметься проти всіх.

 

Поняття речового права

     Римське речове право мало три правових інститути:

• possessio(володіння);
• право власності;
• права на чужі речі.

     Найголовнішим з них було право власності, Але  першим сформувався інститут фактичного володіння. Тому саме з нього доцільно почати розгляд регулювання відносин щодо речей.

     Поняття і види володіння. У римському праві поняття володіння мало подвійне значення:

• самостійний правовий інститут, не залежний від права власності;
• одна з правоможностей власника.

     У першому значенні мають на увазі  саме володіння, посідання, а в другому – jus posidendi – право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника – від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна.

     Посідання як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

     Володіння, основане на праві, - це вже не володіння, а право власності. Фактичне володіння  річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому, однак воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю – просто факт.

     Із  багатої казуїстики можна зробити  висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.

     Таке  визначення містить два істотних елементи:

• об’єктивний – corpus possessionis – тобто має бути фактична наявність речі;
• суб’єктивний – animus possessionis – намір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

     Не  всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є посіданням. У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі – detentor. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від власного імені, ставитися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля основана на неправомірній підставі, обмані.

     Отже, посідання – це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання – фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю.

     У римському праві розрізняли різні види володіння:

• Законне володіння – це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння.

     Законний  володілець мав право на володіння  річчю. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне.

• Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею.

     Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля краденого.

     Виникнення  і припинення посідання. Посідання набувалось поєднанням двох елементів – corpus і animus. Проте, як уже зазначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнення посідання було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали посідання. Такому встановленню юридично значимого посідання завжди передувало фактичне заволодіння річчю.

     Спосіб  набуття посідання залежав також від характеру володіння – добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне – іншим.

     Законне володіння, що базувалось на правовому  титулі, набувалось тим самим способом, що і право власності, або на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, могло набуватися тими самими способами, що і право власності:

• первісним(захват нічийних речей);
• похідним(купівля-продаж, позика, дарування).

     Незаконне володіння набувалося тими самими способами, що і право власності, але з однією істотною різницею: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація – ставилася мета придбати право власності, яке через певні чинники до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником.

     Незаконним, але добросовісним володінням ставало  через купівлю-продаж res mancipi без додержання обряду манципації.

     Посідання припинялося:

• фізичною загибеллю речі;
• юридичною загибеллю речі (вилучення її з цивільного обігу);
• втратою посесором одного з правових елементів посідання(фактичного володіння річчю або наміру вважати її своєю).

     Крім того, посідання припинялося зі смертю посесора. Його спадкоємці повинні були знову відтворити й обгрунтувати весь склад посідання для себе.

     Захист  посідання. Посідання захищалося за допомогою преторських інтердиктів. Такий захист називався посесійним, або інтердиктним. Його особливістю було те, що володілець мав довести лише факт посідання і факт його порушення. Оскільки при цьому посилання на право не допускалося, то й доводити правову підставу посідання не було потреби. Цим посесійний захист істотно відрізнявся від петиторного захисту, за допомогою якого захищалося право власності. Петиторний захист був складнішим, оскільки тут необхідно було довести наявність законних підстав виникнення права власності в особи, яка зверталась за таким захистом. При цьому обов’язок доказування лежав на стороні, яка стверджувала, що в неї є право.

     Посесійним  захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало  ще одну особливість захисту посідання. Законне володіння мало ніби подвійний захист – посесійний як посідання, а за потреби петиторний як право власності. Незаконне володіння, а також володіння прекариста, заставодержателя, секвестрарія подвійного захисту не мало.

     Інтердикти  поділялися на два основні види:

• інтердикти про утримання посідання(retinendae possessionis);
• інтердикти про повернення насильно чи таємно втраченого посідання(recuperandae possessionis).

     У свою чергу інтердикти про утримання  наявного посідання поділялися на interdictum uti possedetis (утримання посідання нерухомими речами) і utrubi (утримання посідання рухомими речами).

     Обидва  ці інтердикти мали заборонний характер. У їх формулах містилась пряма заборона претора не застосовувати насильство – vim fieri veto. Вони мали „подвійний” характер: захист посідання міг одержати і той, хто звернувся до претора по допомогу, і той, проти кого інтердикт був спрямований.

     До  інтердиктів про повернення втраченого посідання належали:

• undi vi. Інтердикт, що надавався юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленого посідання. Цей інтердикт був наказом, зверненим тільки до однієї сторони – правопорушника, в якому приписувалося повернути потерпілому неправомірно захоплену річ;
• de precario. Інтердикт, що надавався особі, яка передала річ іншій особі у безплатне і тимчасове користування. Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою вимогою власника, йому надавався інтердикт.

     Право власності. Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки, право захисту.

     Jus possidendi (право посідання) – правоможність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю.

     Jus utendi (право користування) – полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї.

     Jus abutendi (право розпорядження) – власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо.

     Отже, право приватної власності можна  визначити як найвищу владу особи  над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.

     Спільна власність. Оскільки річ у цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає вимога – розпорядження, володіння і користування річчю може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка права належить. Усі співвласники рівні в своєму праві здійснювати право власності.

     Кожний  із співвласників має право вимагати розділу спільної власності в  будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.

     Набуття і втрата права  приватної власності. Право власності на певну річ може виникнути у конкретної особи по-різному: особа зробила річ самостійно, придбала шляхом купівлі-продажу, освоїла землю, яка до цього часу ніким не оброблялася і нікому не належала.

     Факти, з настанням яких виникає право  власності у конкретної особи, дістали  назву способи набуття права  власності, а юридичні факти, які  є правовою основою виникнення права  власності, - титули набуття.