Особливості функціонування джерел права в Україні

Постанови Пленумів Верховного Суду України містять норми процесуального характеру, які регламентують порядок  застосування чинного законодавства  за наявності специфічних обставин, що потребують цього застосування. Акти судових органів влади приймаються  на підставі узагальнення судової практики і статистики, мають на меті здійснення керівних роз'яснень судам у питаннях щодо застосування законодавства, що є  обов'язковими для судів, інших суб'єктів  правозастосування, чиї права у  разі їх порушення, захищаються судом. На думку відомого правознавця Г. Кельзена, вільна законотворчість повністю виключається у судочинстві, оскільки на відміну від законодавця, діяльність правосуддя повністю детермінована і обмежена конституцією (законами) у напрямі відновлення порушеної законності. Невиконання правових приписів суду призводить до скасування рішень, які не відповідають рішенням вищих судових органів. Наприклад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про обман покупців».

Всупереч традиційному підходу  до закону як основного, а іноді й  єдиного джерела права в країнах  романо-германської правової системи, сучасна юридична наука на підставі існуючої практики поступово досліджує і обґрунтовує договір нормативно-правового змісту як джерело права, яке у розвиненому громадянському суспільстві стає однією з головних юридичних форм існування правових норм. З'явившись у Стародавньому Римі у період республіки, договір нормативно-правового змісту був використаний юристами Західної Європи у середні віки. Основним положенням доктрини природного права було визнання договору як джерела права. В силу історичних обставин повернення до цієї доктрини відбулося лише в XX ст., коли в умовах формування громадянського суспільства договір стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.[1., C. 172]

Нормативно-правовий договір  — це двостороння чи багатостороння угода між суб'єктами, що містить  норми права.

Для нього характерні наступні риси:

1. Суб'єктом договору завжди  є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має  владні повноваження. Держава, її  органи, посадові особи, міжнародні  організації — такі найбільш  типові суб'єкти нормативних договорів.  Від місця суб'єкта у механізмі  держави залежить юридична сила  договору. Чим вище місце, тим  більша сила.

2. Формальність та об'єктивація  забезпечується прийняттям правового  акта у формі нормативно-правового  договору.

3. Змістом нормативно-правового  договору є норми права (правила  поведінки — права і обов'язки  сторін), що виникають в результаті  згоди сторін та регулюють  питання владування, управління  та саморегулювання, але не  всі, а лише ті, що допускають  договірну форму регулювання.  За харак- тером це норми-цілі, норми-наміри, норми-координатори, норми-узгодження, норми-утримання тощо.

4. Своєрідність зобов'язань  сторін нормативно-правового договору  та засобів їх забезпечення  полягає у тому, що межі договору  як засобу нормативно-правової  саморегуляції сторін жорстко  передбачені їх статусом, що не  знижує обсяг їх інтересів  та добровільності у визначенні  предмета договору. Зміст договору  не може суперечити конституції,  в протилежному випадку укладання  таких договорів може мати  місце лише після внесення  відповідних змін до конституції.[3., C. 271]

5. Тривалий термін дії.

6. Набуття чинності відбувається  лише після проведення відповідної  процедури: ратифікації парламентом  (для міжнародних договорів), підписання  керівником парламенту та президентом  (для конституційних договорів)  тощо.

7. Забезпечення виконання  договірних зобов'язань державою  та її органами включає багато  різних засобів, у тому числі:  організаційних, правових, економічних  тощо. Відповідно норми, які містяться  у договорах такого роду, є  загальнообов'язковими для виконання,  що забезпечується гарантіями  держави шляхом застосування  різних форм і методів, у  тому числі й державного примусу.

8. Нормативно-правовий договір  є частиною національного законодавства,  може бути підставою для укладання  інших правових актів, у тому  числі й договорів з метою  реалізації норм, що в ньому  містяться.

Складність дослідження  юридичної природи нормативно-правових договорів як джерела права обумовлена їх багатоманітністю. Відповідно їх можна  класифікувати за різними критеріями. За сферами правового регулювання  суспільних відносин: конституційні, у  тому числі й федеративні; міжнародні; колективні; господарські. За змістом: договори компетенції та договори про  взаємодію.

Незважаючи на зазначені  властивості, нормативно-правовий договір  не може бути застосованим у всіх сферах суспільних відносин, а також у  процесі регулювання відносин між  фізичними особами.

Нормативно-правовий акт  — письмовий документ, прийнятий  компетентним органом держави або  уповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми  права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування. У роз'ясненні  Президії Вищого арбітражного суду України  від 26 січня 2000 р. «Про деякі питання  практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів  державних чи інших органів» зазначено, що «нормативно-правовий акт це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово». Це правовий акт, що приймається органами державної влади у процесі правотворчості. У Конституції України визначено перелік форм нормативно-правових актів для кожного суб'єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб'єктів та порядок дії в часі, просторі.[9., C. 70]

Основні ознаки нормативно-правового  акта:

— відображає державні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;

— має визначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунктів, підпунктів) та зміст (назва, дата, місце і суб'єкт  прийняття, підпис уповноваженої посадової  особи, реєстраційний номер), визначену  законом документальну форму  закріплення; закон чи підзаконний  нормативно-правовий акт;

— змістом нормативно-правового  акта є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;

— приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;

— розробляється та приймається  у чітко визначеному порядку;

— є обов'язковим для  виконання, забезпечується системою державних  гарантій, у тому числі й примусовими  засобами;

— публікується у спеціальних  виданнях (в Україні згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок  офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»  офіційними друкованими виданнями  є: «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Урядовий  кур'єр»);

— діє в часі, просторі і за колом осіб;

— має юридичну силу, що дає  можливість визначити принципи підпорядкування  й ієрархічної побудови системи  нормативно-правових актів.

Юридична сила — основна  властивість нормативно-правових актів  діяти та породжувати правові  наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Має два аспекти: співвідношення правових актів між  собою та обов'язковість виконання. З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система  підпорядкованості правових актів. Це означає, що кожний акт займає своє місце у загальній системі  правових актів. Таке розташування останніх залежить від місця органів державної  влади, які їх видали, у системі  органів державної влади та наданих  їм повноважень.

За юридичною силою  нормативно-правові акти поділяють  на: закони і підзаконні правові  акти.

Сукупність нормативно-правових актів утворює систему нормативно-правових актів, яка має вертикальний та горизонтальний вимір. Вертикальний вимір характерний  для федеративних держав, де існує  загальнофедеративне законодавство і законодавство суб'єктів федерації. Горизонтальний вимір (поділ на інститути і галузі законодавства) характеризує системи нормативно-правових актів всіх країн.[11., C. 9]

Таким чином нормативно-правові  акти як джерела права володіють  рядом суттєвих специфічних ознак, які якісно відрізняють їх від  інших джерел права. Зокрема, видання  нормативно-правових актів є безпосереднім  імперативним виразом волі державно-владних  суб'єктів щодо регулювання найважливіших  сфер суспільних відносин. Нормативно-правовий акт є консервативним за характером та має ускладнений порядок внесення змін та доповнень, а також підлягає тлумаченню у випадках нечіткості змісту, що не дає змоги уникнути його неправильного  роз'яснення. Він найбільш поширений  у країнах романо-германської правової сім'ї та є основним джерелом права в Україні.

РОЗДІЛ 3

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЖЕРЕЛ ПРАВА  В УКРАЇНІ 

Цікавим є питання про  неефективність та невідповідність  сучасним реаліям проекту Закону "Про нормативно-правові акти України". Натомість пропонується створити Закон України "Про систему  джерел права України", що відповідав би тенденціям розвитку правової системи  України.

Формування правової системи  України супроводжується трансформацією низки правових явищ. Це викликає потребу  в їх дослідженні та переосмисленні певних підходів, понять, категорій, а  також у вдосконаленні поняттєво-категоріального  апарату, який би відповідав сучасним реаліям. До таких понять можна віднести і поняття "система джерел права".

Проблеми формування та функціонування джерел права не є обділеними увагою як зарубіжних, так і вітчизняних  вчених. Зокрема, ті чи інші їх аспекти  висвітлювалися в працях: С. Алексеева, В. Баранова, Ж.-JI. Бержеля, Л. Зівса, В. Лазарева, М. Марченка, Н. Пархоменко, П. Рабіновича, О. Скакун, Ю. Тихомирова та ін.

Проте відсутність сформованої  теорії системи джерел права є  відчутною не лише у вітчизняній  юридичній науці, а й позначається низкою проблем в юридичній практиці. При цьому наявність такої  теорії обумовлюється не лише потребами  національної юридичної науки та практики, а й тендеція-ми правового розвитку України, зокрема: урізноманітненням зовнішніх форм (джерел) права, посиленням їх ролі в урегулюванні суспільних відносин, збільшенням питомої ваги міжнародних договорів, можливістю появи в національному правовому полі нових джерел права, зокрема судового прецеденту. Такі потреби та тенденції вимагають цілісного уявлення про нормативно-правову організацію суспільства.[14., C.17]

Система джерел права є  поліструктурним утворенням, у межах якого нормативно-правові приписи взаємоузгоджуються та об'єктивуються у відповідних зовнішніх формах. У межах системи джерел права можна виокремити і певні підсистеми: нормативноактну, договірну, прецедентну, звичаєву, а у межах системи нормативно-правових актів можна виокремити систему законодавства.

На жаль, в українській  юридичній науці та практиці і  дотепер використовується лише поняття "система законодавства" у широкому його розумінні: як сукупності всіх чинних нормативно-правових актів української  держави. Хоча це поняття у такому його розумінні вже не лише не відповідає сучасним потребам, а й породжує юридичні колізії та інші недоліки.

За відсутності сталої наукової концепції вітчизняний  законодавець самостійно намагається  розв'язати низку проблем у  цій сфері. Так, на початку 2008 року до Верховної Ради України були внесені  два законопроекти "Про нормативно-правові  акти України". Ці законопроекти  № 1343 від 14.01.2008 (внесений народним депутатом  Р. Зваричем) та № 1343-1 від 21.01.2008 (внесений народним депутатом О. Лавриновичем) після першого читання повернуті суб'єктам законодавчої ініціативи на доопрацювання. Аналіз цих законопроектів свідчить про те, що хоча вони і є вкрай необхідними, проте не охоплюють всіх форм об'єктивації норм права у нашому суспільстві та не розкривають їх взаємодію у повній мірі. Преамбула до обох проектів фіксує межі дії цього закону, які визначаються системою нормативно-правових актів. Хоча така система і є лише однією із підсистем більш широкого явища — системи джерел права, поряд з якою існує і договірна підсистема (колективні та міжнародні договори). Використовуються у системі джерел права України і правові звичаї, наприклад, у цивільному законодавстві [18.,C. 101]. 

Ці два проекти пропонують визначення системи нормативно-правових актів як їх певної сукупності, що ієрархічно уструктурована за юридичною силою та взаємозалежна між актами однакової юридичної сили. При цьому необхідно зазначити, що немає сумніву щодо формування субординацйних зв'язків у системі за юридичною силою, але виникає сумнів щодо взаємозалежності між актами однакової юридичної сили. Залишається незрозумілим і те, що ж є підставою для виникнення зв'язків взаємозалежності. Видається, що суб'єкти законодавчої ініціативи не врахували ту обставину, що принцип ієрархічності не зводиться лише до прямого підпорядкування, а може охоплювати і зв'язки координації, деталізації та взаємодоповнюваності. Не зовсім науково коректним видається і визначення поняття "законодавство України" (законопроект № 1343-1) як утвореної на ієрархічній основі системи нормативно-правових актів та міжнародних договорів України. І хоча це не суперечить конституційному положенню про те, що чинні міжнародні договори є складовою частиною національного законодавства України, те не відповідає юридичній природі такого явища, як система законодавства. У даному визначенні в єдиній системі об'єднані джерела права різної юридичної природи. А це суперечить основним положенням теорії систем, зокрема в частині системного конструювання. Такий припис не є дивним з позицій того часу, коли приймалась Конституція України, але потребує тлумачення в умовах сьогодення.[20.,C.49] Видається, що і в законопроекті спостерігається відтворення цього припису, а відтак і підміна понять "законодавство" та "система законодавства". Система законодавства мала б розумітися як сукупність приписів, що містяться у законах України. Водночас не дивним є і використання поняття "система законодавства" у широкому його розумінні як сукупності нормативно-правових актів, якщо базуватися на засадах такого напрямку юридичного позитивізму, який ототожнює право і закон. Але такий підхід суперечить принципам демократичної правової держави, яку згідно Конституції України ми визнали як основний політико-юридичний ідеал. [3]

 Наведене поняття "законодавства  України" суперечить і приписам  статей 2, 7, 8 законопроекту. Так, стаття 2 передбачає, що дія цього закону  поширюється на нормативно-правові  акти за винятком Конституції  України, а стаття 7 вказує, що  Конституція України у системі  нормативно-правових актів України  має найвищу юридичну силу. Отже, Конституція України як невід'ємна  складова системи нормативно-правових  актів має визначене місце  у цій системі й відповідні  зв'язки з іншими джерелами  права.