Методологія юридичних наук і методологія практики

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно–правову дійсність, її особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва «правознавство» для визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний зв’язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою [10].

Юридична наука належить до суспільних наук, і об’єктом її дослідження є творіння помислів та рук людських — вся державно–правова дійсність, яка входить до сфери відносин між особою і суспільством. Спільний об’єкт дослідження — право і держава — пов’язує в рамках єдиної юридичної науки спеціалізовані науки, що входять до її складу, кожна з яких водночас має свій власний предмет дослідження. Таким чином складається система юридичних наук, кожна з яких вивчає окремі прояви права і держави [4; с. 21].

 

 

Методологія юридичної науки — це: а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження, а також б) вчення (теорія) про їх використання при вивченні державно–правових явищ. До складу цієї методології, зокрема, входять:

• філософсько–світоглядні підходи;
• загальнонаукові методи;
• групові методи;
• спеціальні методи.

Усі названі  групи методів, безумовно, необхідні  для проведення повноцінного, всебічного, завершеного державно–правового дослідження: кожна з них може знадобитись на якомусь етапі — тому навіть з цієї причини методологія має бути множинною, плюралістичною. Проте їхня роль у науковому пошуку не однозначна. Так, філософсько–світоглядні підходи визначають саму стратегію дослідження. Його загальну спрямованість, орієнтують на знаходження, відбір, накопичення цілком визначених у соціально–змістовному відношенні фактів і, нарешті (що, можливо, найголовніше), обумовлюють характер та зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе і непотрібне. [4; с. 22]

Юридична практика — це різновид соціальної практики, що передбачає пізнавально–перетворювальну діяльність людей у сфері функціонування державно–правових явищ.

Юридична практика — це пізнавально–перетворювальна діяльність людей у сфері держави та права, спрямована, по–перше, на пізнання конкретних юридичних явищ, по–друге — на використання цих явищ задля задоволення інтересів людей. Таким чином, там, де будь–яке соціальне явище регулюється нормами права, застосовується юридична практика. Юридична наука і юридична практика перебувають у тісному взаємозв’язку. З одного боку, наука бере знання з навколишньої дійсності, з іншого — юридична практика використовує дані науки з метою вдосконалення. [8]

Неможливо чітко розмежувати юридичну науку і юридичну практику, оскільки змістом науки є знання, частина яких з’являється в результаті пізнання конкретних державно–правових явищ у процесі юридичної практики. У свою чергу, у процесі юридичної практики державно–правові явища вивчаються відповідно до даних науки. При цьому юридична практика є основою та рушійною силою юридичної науки. Вона дає науці фактичний матеріал для теоретичного осмислення, визначає об’єктивний зміст науки, є критерієм правильності здобутих знань [6; с.48].

Правова методологія — це розділ науки про методи «юридичної активності», якою охоплюється наука і практика, тобто науково–практична діяльність. Тому практика з наукою тісно пов’язані . Метод юридичного пізнання є предметом вивчення методології як розділу Загальної теорії держави і права. Як зазначає О.В. Сурілов, оскільки кожна спеціальна юридична наука має й свою власну, спеціальну методологію, можна говорити не тільки про загальну методологію юридичної науки, але й про її спеціальну методологію [2].

Також  методологія – це арсенал методів (способів, прийомів), що застосовуються в науці чи іншій сфері юридичного пізнання. Це може бути юридична практика — діяльність, що супроводжує нормотворчу й правозастосовчу роботу відповідних органів, прийняття адміністративних (управлінських) актів, досудове розслідування злочинів, судовий розгляд цивільних, господарських та кримінальних справ та інші різновиди дослідницької роботи.

Це може бути й система підготовки кадрів. Методологічна  підготовка майбутніх фахівців юридичного профілю має місце у викладанні усіх навчальних дисциплін з урахуванням їх конкретних особливостей. Найважливішою метою такого методологічного озброєння є підготовка юриста до самостійного мислення і професійної дії, до користування теоретичними положеннями й прийняття відповідних рішень. [10]

Отже, метод  в контексті нашої теми визначається як: 1) спосіб пізнання і створення  теорії; 2) спосіб її використання в  практичній діяльності; 3) спосіб усвідомленого  засвоєння системи знань та навичок в навчальному процесі, тобто для підготовки спеціалістів.

Ще раз доречно  підкреслити: принципової різниці  між науковим та практично–прикладним пізнанням юридичного профілю немає і саме цим визначається єдність їх методів. О.В. Сурілов зазначає, що мета наукового пізнання — знаходження узагальнюючого теоретичного висновку, практично–прикладного — застосування теорії до конкретних фактів дійсності. В першому випадку має місце пошук загального, в другому — застосування загального до конкретного. Наукове пізнання будується з урахуванням потреб практики, а практично–прикладне — здійснюється на науковій основі. Такий зв’язок двох видів юридичного пізнання визначає те, що тут використовуються одні й ті ж методи.

Система методів  юридичного пізнання визначається факторами, які випливають з особливостей пізнавальної ситуації. Пізнавальна ситуація складається з таких елементів: 1) предмет пізнання; 2) його мета; 3) суб’єкт пізнання; 4) його засоби. [1; с. 29]

Методи теорії держави і права мають умоглядно–логічний характер. У цьому дістають вияв особливості предмета теоретичного пізнання в структурі юридичної науки.

Класифікація  методів юридичного пізнання може провадитись  за різними класифікаційними підставами. Залежно від характеру предмета пізнання, його визначеності методи можна поділити на три групи: загальні, спеціальні та окремі.

Доречно зауважити, що в силу співвідносності методів  цей поділ до певної міри є умовним. Це означає, що, по–перше, метод загальний в одному випадку може виступати як окремий або як спеціальний — в іншому. 
Наприклад, у зіставленні із загальним методом порівняння (порівняльним методом) метод характеристики сприймається як окремий метод. Але він же (метод характеристики) є загальним щодо методів розрізнення та ототожнення, які відіграють роль окремих методів при проведенні ідентифікації осіб та предметів. Сама ідентифікація сприймається як спеціальний метод, що застосовується в криміналістиці. У свою чергу, метод ідентифікації може діставати вияв у численних окремих методах, які використовуються при різних видах криміналістичної експертизи — почеркознавчої, балістичної, трасологічної, дактилоскопічної тощо.

Ідентифікація (від лат. identifico, що означає «ототожнюю») в криміналістиці — це процес установлення тотожності конкретного об’єкта або особи за сукупністю загальних та окремих ознак шляхом порівняльного їх дослідження з метою одержання судових доказів. Як зазначалось, метод ідентифікації використовується при проведенні різних видів криміналістичної експертизи — графічної, балістичної, трасологічної тощо, оскільки криміналістика — це наука про тактику і методику збирання, дослідження і використання доказів у кримінальному процесі.

По–друге, аналогічно викладеному спеціальний метод юридичного пізнання залежно від пізнавальної ситуації (зокрема, предмета пізнання) також може бути загальним й окремим. [8]

Так, порівняльний метод в юридичній науці діє  як спеціальний метод загального призначення в порівняльному  правознавстві (компаративістиці), коли в порівняльному плані досліджуються правові системи різних країн. На противагу цьому метод, заснований на операціях порівняння, ідентифікації, в криміналістиці виступає, як вже зазначалось, спеціальним методом окремого, криміналістичного призначення [1; с. 27].

Основою іншого підходу до класифікації методів є властивості, характер дослідницьких прийомів для здобуття нового знання щодо досліджуваного предмета. Виходячи з цієї підстави всі методи можуть бути віднесені до однієї з двох груп: аксіологінні (оціночні) методи та логічні.

Методи першої групи мають програмно–наставницький характер. Методи другої групи виходять із необхідності вміння користуватися прийомами логічного мислення. Водночас такий поділ не виключає наявності зазначених двох властивостей (тобто якісного та кількісного начал) в кожному із методів. 
Теорія держави і права має двояке відношення до проблеми методів. З одного боку, вона має свої власні методи як способи загальнотеоретичних правових досліджень («методи теорії»). З іншого — метод пізнання, виступаючи засобом юридичних досліджень, тобто методом, загальним для усієї юридичної науки, сам потребує дослідження, а отже є предметом її (ТДП) вивчення та узагальнення («метод в теорії»).

Отже, теорія держави  і права, її численні теоретичні положення  виконують методологічну функцію, а саму цю науку в системі юриспруденції, як вже відомо, прийнято вважати наукою методологічною. Наприклад, концепція триелементної структури норми права, яка розроблена теорією держави і права, використовується для аналізу та з’ясування змісту конкретних норм права в галузевих правових науках (метод юридичного аналізу). 
Поряд з цим кожна спеціальна юридична наука (галузева та інші), спираючись на загальну методологію юриспруденції, має й свою власну, спеціальну методологію. [8]

Методологія є теорією людської діяльності. Саме тому методологічні знання можуть виступати як керівні під час пошуку і виробленні нових засобів наукового дослідження: адже саме вони описують і навіть наперед проектують ту діяльність, яку для цього необхідно здійснити.

Вчені переконані, що ніколи не існувало, не існує і не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціальна орієнтованому, соціальна змістовному відношенні, тобто методології, так би мовити, соціальна дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є конкретним продуктом певних соціальних і природних умов, обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об’єктивно відповідають, служать результати дослідження.

Методологія пізнання (теоретичного і практичного) пов’язана чи базується на світоглядних концепціях, теоріях чи вченнях, які виробляє і розробляє філософія. Юриспруденція в сенсі методології пізнання нічого не виробляє. [6; с. 148]

Діалектика  існує понад дві з половиною  тисяч років. За цей час змінювалося  розуміння її суті та визначень. Зокрема, діалектика трактувалася як загальний метод, мистецтво вести дискусію, спір, уміння полемізувати, виявляти суперечності в диспутанта та спростовувати їх.

Здійснюючи дослідження за допомогою однієї методології, можна використовувати методи, розроблені в рамках іншої методології. Так, спираючись на позитивістську методологію (яку застосовує більшість дослідників–юристів), цілком допустимим є використання методів формальної логіки (дедукція, індукція, конкретизація, синтез), соціології (опит, анкетування), психології (тестування, лей-детектор) та ін. Щоправда, є розумна й допустима межа, яка полягає в тому, що обрана методологія виступає як основна система і напрям пізнання, а методи з інших блоків знань виконують допоміжну функцію поряд з методами “базової” методології.

Розглядаючи діалектику як методологію юриспруденції, можна  погодитися з академіком В. Я. Тацієм про те, що діалектика і сьогодні зберігає “…методологічне значення як набір методів дослідження, але твердження про “матеріалістичну діалектику” чи “діалектичний матеріалізм” як загальну методологію виглядають застарілими” [3].

Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем не лише юридичної науки, але й юридичної практики. Методологічна культура юристів–практикантів впливає на результати практичної діяльності, їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і обґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню на практиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і теоретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилково відшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй належне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходження правильного розв’язання будь–якої правотворчої, правовиконавчої або правоохоронної проблеми.

Методологічна культура юриста — це і широта його світогляду, і професійна майстерність, і правова  інформованість. Методологічна грамотність  забезпечує успішність розв’язання поточних проблем, дозволяє займати активну громадську і професійну позицію. Використання методів пізнання і практичної діяльності раціоналізує пізнавальну і практичну діяльність, забезпечує її результативність. [9; c. 33–35].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Методологія належить до найбільш актуальних і складних проблем  не лише юридичної науки, але й  юридичної практики. Методологічна  культура юристів–практикантів впливає на результати практичної діяльності, їхня методологічна підготовка має сприяти самостійному і обґрунтованому прийняттю рішень, правильному використанню на практиці засвоєних теоретичних положень. Теоретичні знання і теоретична культура дозволяють практикуючому юристу безпомилково відшукати правову норму, що підлягає застосуванню, і дати їй належне тлумачення. Ці знання є необхідною передумовою знаходження правильного розв’язання будь–якої правотворчої, правовиконавчої або правоохоронної проблеми.