Методологія юридичних наук і методологія практики

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний університет …….

Правничий факультет

Кафедра цивільно–правових дисциплін

 

 

 

 

Реферат на тему:

Методологія юридичних наук і методологія практики: їх співвідношення

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студента групи …

Прізвище  І.П.

 

Перевірив:

                                       

Прізвище  І.П.

 

Хмельницький – 2012

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП....................................................................................................................2

РОЗДІЛ 1. Поняття та значення методу та методології юридичних наук та методології практики …………………………………………………...……..…....7

РОЗДІЛ 2. Співвідношення методології юридичних наук та методології практики…………………………………………………………………………….21

ВИСНОВКИ.........................................................................................................29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………….…………….....34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Радикальні   перетворення,   які   переживає   українське   суспільство   на шляхах   побудови   демократичної,   суверенної,   соціальної,   правової держави,   дадуть   бажаний   результат   тільки   при   умові   глибокого наукового обґрунтування цих процесів з боку сучасного суспільствознавства і, перш за все, юридичної науки. Разом з тим цінність і значимість досягнень юридичної науки та практики залежать від її методологічного оснащення.

Проблеми становлення, природи, сутності юридичної науки та практики, їх функціонування ролі і значення в житті суспільства, державно–правової дійсності й тенденцій її розвитку, політико–правових процесів і їх відображення у свідомості людей відносяться до числа найскладніших і ключових. Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем – необхідна умова наукового управління суспільними процесами.

Юридична наука є однією з суспільних наук. На відміну від наук, що вивчають природні явища і процеси, таких як фізика, хімія, астрономія тощо, суспільні науки вивчають відносини, які складаються між людьми і їх утвореннями, безпосередньо служать людині. Це повною мірою стосується і юридичної науки, головним завданням якої є сприяння через державні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина.

Юридична наука спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно–правову дійсність, її особливістю є спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозв’язку і взаємовпливі. Виходячи з цього, назва «правознавство» для визначення юридичної науки є і неточною, і однобічною. Нерозривний зв’язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою.

Юридична практика впливає  на всі сторони життя суспільства, сприяє розвитку одних суспільних процесів та гальмує інші. Це методологічно важливе положення треба враховувати при розробленні і втіленні у життя будь–яких планів і програм економічного, політичного, соціального устрою суспільства. Юридична практика є критерієм істинності права і правової діяльності.

Завдяки юридичним  наукам, а також практиці, вивчаються юридичні поняття, категорії, класифікації, процеси, що мають значення для державно–правової дійсності не тільки конкретної країни в конкретний час, але і для людського суспільства в цілому.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати як співвідноситься методологія юридичних наук та методологія практики.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд  задач:

• визначити поняття методу і методології юридичних наук та методологія практики;
• дослідити призначення методології;
• проаналізувати співвідношення методології юридичних наук та методології практики.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси структури методології юридичних наук та методології практики.

Предметом дослідження виступає співвідношення методології юридичних наук та методології практики.

 

 

 

 

1. Поняття та значення методології

 

Для того, щоб глибоко  і всебічно дослідити свій предмет  пізнання, з’ясувати його сутність, якісні характеристики, динаміку розвитку в усій різноманітності об’єктивної реальності, її закономірних та випадкових проявів, здатність ефективно і швидко реагувати на кардинальні зміни у нашому швидкоплинному сьогоднішньому житті, теорія держави і права повинна розробити широку систему методів своїх досліджень. Ця система у сукупності з іншими спеціальними засобами і прийомами пізнання тих або інших правових явищ є складним утворенням, дослідницьким інструментарієм всієї юридичної науки — її методологією.

Методологія юридичної науки визначається як система підходів, методів і способів наукового дослідження, теоретичні засади їх використання при вивченні державно–правових явищ. Але методологію визначають ще як науку про методи дослідження явищ, як галузь знання, що вивчає засоби, передумови та принципи організації теоретико–пізнавальної і практично–перетворюючої діяльності. Методологія — наука, що вивчає пізнання і наукову діяльність. Її розвиток є однією із сторін вдосконалення наукового пізнання у цілому. Теорія держави і права розробляє також загальні методологічні принципи пізнання державно–правової дійсності. Вони спрямовані на забезпечення достовірності та істинності знання, правильну, об’єктивну, наукову та ідеологічну направленість, внутрішню єдність дослідження державно–правових явищ. Водночас зазначені принципи базуються на тому, що методологія не зводиться до суми певних методів, способів і прийомів пізнання, а є цілісним, внутрішньоузгодженим «апаратом» пізнання політико–юридичних реалій. [5]

Оновлюючи і розвиваючи свою методологію, кожна юридична наука наближається до виконання основного завдання — служити науковим орієнтиром державно–правової практики [10].

Методологія, предметом  якої є форми і методи теоретичного мислення, прийоми та засоби пізнання, історично розвивалася у межах філософії. Філософська наука вивчає найбільш загальні закони розвитку об’єктивного світу, людського суспільства і мислення, дозволяє проникнути за зовнішню видимість явищ суспільного життя, побачити їх зв’язки та взаємозв’язки, пізнати їх сутність, закони, які ними керують. Філософія, розкриваючи сенс людського життя, окреслює ціннісні параметри політичного, правового, морального, естетичного і наукового ставлення людини до світу, до свого буття. [5]

Будь–яка юридична наука повинна творчо використовувати категорії філософії з урахуванням специфіки свого предмета, виробляючи свої спеціальні прийоми і способи пізнання. Головною метою юридичної науки є з’ясування істини для того, щоб перетворювати існуючу дійсність, спираючись на об’єктивний критерій — практику. Методологічне й теоретичне значення конкретних філософських категорій для юридичних наук величезне. Вони не тільки становлять основу існуючих знань, а й є інструментом здобуття нових. Можна вести мову про те, що саме з логічно пов’язаних між собою категорійних понять складається система знань. Їх застосування для будь–якого нового пізнання і є методологією науки [11; с. 25].

На сьогодні в Україні  відбувається подальший розвиток відносно нового напряму вітчизняної правової науки — порівняльного правознавства, яке все більше стає дієвим інструментом всебічного дослідження проблематики будь–якої галузевої чи спеціальної юридичної науки, обов’язковим критерієм їх обґрунтованості і належної якості.

Наукове забезпечення державотворчих і правотворчих процесів тісно пов’язане з необхідністю посилення методологічної озброєності юридичної науки, відходу її від застарілих наукових догм, позбавленням від пут гіпертрофованої ідеологізації та класового підходу. За останні роки методологічний арсенал правознавства значно оновився. Зріс якісно і кількісно, внаслідок чого виникла реальна здатність при здійсненні наукових досліджень використовувати як традиційні, так і нові методики, більшість з яких пов’язана з комп’ютеризацією наукового пошуку, використанням його аналітичних можливостей, віртуального моделювання, розширенням через Internet зв’язків із зарубіжною правовою наукою. Разом з тим треба всіляко уникати так званого методу спроб і помилок, який завдав чималої шкоди суспільству в минулому і не заслуговує на довіру і сьогодні. Будь–яке соціальне експериментування повинно бути глибоко осмисленим і об’єктивно виправданим, адже тільки передова, сучасна методологія, застосування нових правотворчих технологій можуть забезпечити прогрес у правовому житті суспільства, а неправильна, відстала методологія — це шлях до помилок, застою і стагнації. [7; с. 36]

Незважаючи на бурхливий  розвиток юридичної науки, у незалежній Україні питанням вдосконалення  її методології не приділялося належної уваги. Відмовившись від марксистсько–ленінських підходів до вирішення проблем дослідження суспільних процесів, більшість науковців проігнорували той беззаперечний факт, що методологія як теорія має не тільки загальносоціальний, а й універсальний характер. Частина з них почала беззастережно запозичувати іноземні методи дослідження, як правило, без урахування специфіки їх застосування. Інші науковці, взявши на озброєння примітивний прагматизм та правовий нігілізм, взагалі заперечують позитивну роль будь–якої методології [8].

Разом з тим важливість розвитку теорії методології досліджень і пізнання пояснюється, насамперед, складнощами суспільних процесів у перехідний період розвитку держави та економіки. Навіть при стабільності суспільно–політичного та соціально–економічного стану суспільство будь–якої держави є відкритою системою (з численними елементами та підсистемами, що взаємодіють, їх зв’язками і відносинами), яка має властивість самоорганізовуватися та самодезорганізовуватися.

Основними складовими методології  є:

філософсько–світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об’єктивних соціальних, у тому числі державно–правових, закономірностей і можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);

загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально–логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез та ін.);

групові методи, тобто  такі, котрі застосовуються лише в певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно–соціологічного дослідження);

спеціальні методи, тобто  такі, котрі прийняті лише для дослідження  предмету однієї науки (наприклад, в  юриспруденції – способи уяснення (тлумачення) юридичних норм, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти і явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів та ін.). [8]

Рівно як методологія  є вихідним поняттям у механізмі  юридичного пізнання, так само і  метод можна розглядати як вихідну  базисну категорію методології. Під терміном “метод” розуміють спосіб пізнання явищ природи і суспільного життя. Продуктивність наукового пошуку, степінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежить від методів, які використовуються дослідниками. Самі методи – продукт творчої, інтелектуальної роботи людини, вони нерозривно зв’язані з предметом вивчення [7; c. 46–48].

Найбільш поширеним  є таке визначення методу – це спосіб побудови й обґрунтування системи  знання: сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Залежно від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні й окремі [4; c. 18–20].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Співвідношення методології юридичних наук та методології практики

 

Юридична наука (лат. Jurisprudencia – праворозсудливість, лат. juris–prudentia – правознавство, від лат. Jus – право і лат. Prudentia – передбачення, розумність, мудрість) — комплексна суспільна наука, система знань про об’єктивні закономірності (необхідності) і випадковості виникнення, розвитку і функціонування права і держави в їхній структурній єдності, їхнє місце і роль у суспільному житті. Історично як самостійна галузь суспільствознавства юриспруденція виникла в Стародавньому Римі: наприкінці IV – початку III ст. до н.е. з’явився термін «юриспруденція», а до початку I століття до н.е. відбулося її оформлення як системи володіння навичками професійно–юридичної майстерності. Наприкінці середніх віків юриспруденція розвивається вже в якості зведеної наукової дисципліни [8].