Легітимність державної влади в сучасній Україні

10

Зміст

Вступ

1.              Поняття легітимності політичної влади, її різновиди

2.              Зв’язок легалізації державної влади з легітимністю

3.              Значення легітимності

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. В перехідних суспільствах, в умовах політичної нестабільності проблеми легітимності державної влади набувають особливого значення. Це стосується й сучасної України.

Демократична держава та громадянське суспільство в Українi є можливими лише за умов формування високого авторитету владних структур та ефективного здiйснення ними своїх управлінських функцій. Проблеми, пов’язані з процесом леґітимації державної влади є актуальними як з позицій реалій політичного життя, так і з позицій теоретичного наукового аналізу.

На сучасному етапі ця проблематика активно вивчається, точаться наукові дискусії щодо розуміння та засад теорії леґітимації, які й досі є суперечливими та неоднозначними. Саме розуміння леґітимності державної влади та її засади на протязі часу змінювалося. Це пояснюється, насамперед, змінами суспільного та політичного устроїв, зміною світогляду суспільства, зміною поколінь тощо.

Сьогодні поняття легітимності є невід'ємною складовою розвитку та формування правової демократичної держави та громадянського суспільства. Останнє вимагає більш активної участі громадян в їх розбудові та розвитку. Тому і виникає багато питань щодо того, яким чином повинна бути встановлена (чи сформована, досягнута) легітимність владних структур.

Інтеґраційні процеси, що відбуваються сьогодні на теренах європейського співтовариства, також актуалізували дискусії, щодо вказаних питань. Аналіз цієї проблематики дасть можливість розробки відповідних комплексних підходів вирішення актуальних завдань в сфері політичної діяльності, реалізації владних функцій і т.п, що обумовлює не лише актуальність теми дисертаційного дослідження, а й його практичне та теоретичне значення.

1.     Поняття легітимності політичної влади, її різновиди

Політична влада спирається на такі засоби, як примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який з них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність та угода.

В сучасному цивілізованому світі влада використовують узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й незаконні: обіцянки, підкуп, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суве­ренітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти:

- населення;

- уряд;

- зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

- традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

- харизматичний , оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесно­ти володаря і створеної або отриманої ним влади;

- раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руй­нуванням конституційного порядку, розривом між конс­титуційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропо­нував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

- підтримка постійних контактів з населенням;

- проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

- посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

- врівноваженість гілок влади;

- виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

- організація контролю з боку організованої громад­ськості за різними рівнями державної влади;

- зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

- подолання правового нігілізму населення тощо.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип, її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньо­грецький історик Полібій.

За цією теорією, для правиль­ного та ефективного функціонування держави мають існу­вати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвос­ті політичного керівництва та управління. Відповідно фор­мується особливий механізм забезпечення свободи і неза­лежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий пред­ставницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і ві­домства, державно-адміністративні установи; судову вла­ду — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавче закріп­лена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її “четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Аронвважає, що влада не є глобальним, неподільним монолі­том, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які фун­кціонують в умовах єдності влади. У цих системах вла­да (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за то­талітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму організації су­спільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський пи­сьменникВільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важли­вого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократич­них форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, запе­речуючи деспотизм, культ одноосібного правління, при­гнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

- забезпечити законні права громадян, їх конститу­ційні свободи;

- утверджувати право як стрижень суспільних відно­син і самим вміти підкорятися праву;

- виконувати функції розбудови держави (господар­ські, культурні, соціальні та ін.).

Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра або ступінь визнання суспільством законної влади може бути раціональною або нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності, то в сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, хоризматичний, правничо-раціональний,раціонально-цільовий,соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обгрунтованність.

Традиційні способи легітимності державної влади пов’язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії.

Хоризматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити хоризматичного лідера; збереження хоризми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів – уникнути “косності” і не втратити любові народу; зміна політичного лідера може призвести до зміни політичної системи країни.

На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, хоризматична влада може бути тільки індивідуальною. Віра у надприроднього єгипетського фараона, хоризма “доброго царя”, зміцнювали їх владу.

В сучасних умовах хоризматична влада зустрічається значно менше, ніж раніше, але вона можлива і в умовах диктатур, і за умов демократичної влади, буває в розвинутих країнах, проте, в основному зустрічається у відсталих країнах, де існують залишки патріархально-общинних відносин. В демократичних країнах елементи хоризматичної влади властиві керівнику держави, а там, де він не має істотних повноважень – прем’єр-міністру. Однак елемент хоризми не є головним у владі лідера демократичної країни. Значну роль хоризма має в тоталітарних державах.

Іноді хоризма пов’язана з тривалістю перебування на чолі держави. Для зміцнення хоризматичної влади в багатьох країнах використовуються різноманітні паради, демонстрації та інші заходи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Цей тип є найбільш поширеними в сучасному світі, особливо в демократичних країнах. Населення підтримує або не підтримує існуючу владу, спираючись на власне оцінювання заходів цієї влади. Не лозунги та обіцянки, а практична робота органів державної влади є основою раціонально-цільової легітимності.

Існує декілька засобів раціональної легітимності. Важливим спосорбом легітимності є референдум – голосування громадян з приводу певного питання. Існує декілька види референдумів, однак для легітимності має значення лише вирішаючий та консультативний референдуми. Щоб бути легітимним, референдум в більшості країн передбачає участь більшості населення. Велике значення також мають вибори уряду чи керівника держави.

На міжнародній арені засобом легітимності може бути міжнародно-правове визнання держави та уряду.

У другій половині ХХ ст. розповсюдження отримала організація “круглих столів”, на яких колишнім колоніям надавалась незалежність або при переході тоталітарних держав до нового устрою.

Формою раціонально-цільової легітимності може бути суспільний договір. Він не має юридичної сили, однак за певних умов може стати доброю основою легітимності державної влади.

Існують й інші засоби легітимації державної влади: суспільна незалежна експертиза, конституціональний договір та ін. Усі ці заходи роблять державну владу відкритою для народу. Незалежно від засобу раціонально-цільової легітимності головне значення має змістовна сторона. Легітимність влади, насамперед, залежить від її практичної діяльності та її внутрішньої та зовнішньої політики.