Конституційний контроль в Україні

Щодо обов’язковості проведення конституційний контроль може бути обов’язковим або факультативним. У першому випадку нормативний акт обов’язково підлягає конституційному контролю, звичайно, попередньому. Що ж до факультативного контролю, то він здійснюється тільки у випадку розгляду подання правомочного суб’єкта.

Орган, який здійснює конституційний контроль, може визнати як такий, що суперечить конституції або увесь закон, або окремі його положення. Існують два види ухвал органів конституційного контролю: а) які мають рекомендаційний характер (тобто приймається рішення про неконституційність акта і направляється відповідному державному органу, який і приймає остаточне рішення про його скасування; б) найчастіше визнання акта неконституційним автоматично тягне за собою припинення його дії. Як правило, ухвала органу конституційного контролю остаточна і може бути переглянута тільки ним самим.

Ще існують такі види конституційного контролю, як :

Внутрішній – проводиться органом, що видає акт.

Зовнішній – проводиться іншим органом внутрішнього контролю, має консультативний характер. Цей вид контролю найчастіше є наступним.

Повний – охоплює всю систему суспільних відносин, урегульованих конституцією.

Частковий – поширюється лише на певні сфери суспільних відносин – права людини і громадянина, федеративні відносини.

 У країнах, де конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, останні мають право давати оцінку конституціиності судових рішень і нормативно-правових актів органів виконавчої влади, включаю­чи акти глав держав.

2.Конституційний контроль та його роль в процесі функціонування державної влади

Навряд чи у когось може викликати сумнів, що однією з найважливіших умов розбудови в Україні правової демократичної держави є забезпечення в щоденній політико-правовій практиці державного життя принципів верховенства конституції та конституційної законності, які поширюються на всю територію держави, на всіх громадян та на всі органи державної влади[1, c. 399].

У сучасній правовій практиці можна відзначити наявність існування низки специфічних правових засобів охорони конституції – адже навіть у вузькому розумінні цього терміна, під правовою охороною конституції розуміється сукупність контрольно-наглядових повноважень та заходів з боку державних органів, які мають право перевіряти зміст нормативних актів та дій учасників правовідносин щодо їхньої відповідності Основному закону. Особливу увагу треба звернути на те, що правова охорона конституції аж ніяк не обмежується винятково діями компетентних органів стосовно перевірки відповідності тих чи інших законодавчих та інших нормативно-правових актів конституції, оскільки до комплексу охоронних заходів належать також дії щодо підготовки внесення поправок до конституції чи вдосконалення конституційних норм, розвиток галузевого законодавства, яке покликано забезпечити реальні умови запровадження конституційних принципів, заходи відповідальності, які застосовуються до тих, хто порушує конституцію.

Проте, важливо проаналізувати такий специфічний інститут забезпечення верховенства конституції в системі нормативних актів та її прямої дії як конституційний контроль. Інколи конституційний контроль розглядається навіть як окрема гілка державної влади. Наприклад, з визначенням Ж. Овсеп’яна, конституційний контроль – це "відособлена, автономна гілка влади,… яка має ознаки, властиві кожній з гілок державної влади і реалізується в таких же самих організаційно-правових формах, тобто через нормотворчість, правозастосування, шляхом тлумачення та через правоохоронні форми"[2, c. 46]..

При цьому як у першому, так і другому випадках, застосовуючи поняття "відповідності" нормативного акта конституції, мається на увазі його юридична несуперечливість конституції. Варто особливо наголосити на цьому положенні, оскільки останнім часом деякими політиками, прихильниками, так би мовити, "розширення" змісту Конституції України, вносяться пропозиції стосовно збільшення обсягу конституційного регулювання за рахунок конкретизації конституційних норм та збільшення їхньої кількості. На перший погляд, їхня аргументація видається досить переконливою, проте, на жаль, в реальності їй бракує чіткого усвідомлення того, що може бути визначено поняттям "юридичної техніки". Насправді, в Конституції України міститься чимало статей, в яких трапляються такі словосполучення: "крім випадків, визначених законом", "у випадках, передбачених законом", "визначаються законом", та ін. Однак факт сполучення конституційного та простого законодавчого регулювання з правового погляду є цілком нормальним і прийнятним явищем практично для всіх правових систем світу, оскільки жодна конституція не може визначити всі сфери суспільного життя, які підлягають правовому чи, принаймні, законодавчому регулюванню.

Разом з тим, окреслюючи стан та характер здійснення функцій конституційного контролю органами державної влади в Україні, на нашу думку, було б методологічно некоректно намагатися встановити, який саме науково-теоретичний підхід у тлумаченні сутності і змісту конституційного контролю є більш адекватним сучасним реаліям українського державотворення. Адже дві наведені позиції насправді не суперечать, а, швидше, навпаки, доповнюють одна одну, хоч, як відомо, це не означає й того, що в процесі здійснення функцій конституційного контролю в діях різних органів державної влади не існує своєї, властивої лише їм, специфіки. Зокрема, конституційний контроль з боку глави держави та органів виконавчої влади найбільш пов’язаний з політичними процесами. Саме тому в юридичній літературі його досить часто ще визначають як загальнополітичний конституційний контроль. Здійснення цієї форми конституційного контролю, як правило, передбачає створення допоміжних органів та інститутів. Для прикладу, до таких органів можна віднести хоча б Законодавчу раду. Цей орган державної влади було утворено з метою сформулювання висновків щодо законопроектів. Причому оцінка Законодавчої ради стосується лише чітко визначеного кола питань, а саме: а) наскільки законопроект відповідає основним законам та правопорядку в цілому; б) чи відповідають приписи законопроекту іншим законам; в) чи відповідає законопроект правоохоронним цілям; г) чи має законопроект таку форму, яка б дозволила забезпечити виконання ним своєї мети; д) які проблеми можуть виникнути під час застосування закону [3, c. 715-716].

Однак, разом із допоміжними органами загального конституційного контролю можуть існувати та функціонувати ще й спеціалізовані органи. Одним з таких спеціалізованих органів є інститут уповноваженого з прав людини (омбудсмена).              Однак подібна класифікація органів конституційного контролю на допоміжні та спеціальні, очевидно, далеко не вичерпує всього їх розмаїття та всіх форм їхньої діяльності. Тому як альтернативну модель деякі дослідники пропонують розподіляти всі органи конституційного контролю на: парламентські, судові, громадські, спеціалізовані та адміністративні. Відповідно до іншого підходу, який виходить з пріоритету саме парламентської форми конституційного контролю, всі його органи розподіляються на парламентські та позапарламентські. Протилежною щойно наведеній позиції є теорія, згідно з якою основною формою конституційного контролю є судова діяльність, яка може здійснюватися чи судами загальної юрисдикції (США, Данія, Мексика), чи спеціалізованими судами. Причому, такий обов’язок держави забезпечити ефективний судовий захист прав і свобод людини та громадянина, як зазначають О. Кушніренко та Т. Слінько, випливає не лише з норм національного законодавства тієї чи іншої держави, але й з міжнародного права, зокрема, із ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [4, c. 117].

На відміну від конституційного контролю, здійснюваного загальними судами, специфіка спеціального судового контролю полягає в тому, що органи, які його здійснюють, мають спеціальну юрисдикцію, яка реалізується в процесі конституційного судочинства і не передбачає додаткового винесення рішення парламенту щодо неконституційності того чи іншого закону, якщо його було визнано неконституційним органом конституційної юстиції. Однак у законодавстві тих чи інших країн норми, що регламентують діяльність цих спеціалізованих судів, є досить відмінними.

Ознайомившись з функціями спеціального судового контролю і визначивши його місце в загальній системі конституційного контролю, важливо звернути увагу на таку його властивість як порядок розгляду та вирішення справ у процесі конституційного судочинства. Адже конституційне судочинство, – одне з різновидів процесу реалізації судової влади, і тому йому властиві загальні риси процесу здійснення правосуддя, а саме: воно здійснюється лише судом, лише на підставі закону і лише у передбаченому процесуальному порядку [9, c. 20-21].

Досліджуючи процеси реалізації конституційного контролю слід обов’язково звернути увагу й на те, що крім наявності цілої низки суб’єктів конституційного контролю, вкажемо й на неоднорідність його об’єктів, якими виступають: закони, нормативно-правові акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, міжнародні договори, акти судових органів, організація і проведення виборів та референдумів, діяльність політичних партій та інших громадських об’єднань, дії посадових осіб в порядку їх конституційної відповідальності та ін. Відповідно до цього, а також зважаючи на характер та механізм винесення рішень органами конституційного контролю, можна виділити декілька видів цієї діяльності.

Зокрема, як зазначає В. Вітрук, є всі підстави, аби виділити принаймні п’ять основоположних чинників, які визначають процес конституційного контролю [11, c. 27-27].

1. Час реалізації функцій конституційного контролю. Відповідно до нього, не можна говорити про превентивний та репресивний конституційний контроль. Перший з них торкається актів, які ще не набрали законної чинності, тоді як другий стосується вже юридично діючих нормативно-правових актів.

2. Другим чинником, який може бути покладено в основу класифікації видів конституційного контролю, є його правові наслідки. Відтак рішення органів конституційного контролю можна поділити на консультативні та постановчі. Причому інколи як ті, так і інші рішення можуть прийматися одним і тим же органом конституційного контролю. Наприклад Конституційний Суд України може приймати рішення щодо неконституційності законів чи їх окремих положень. Таке рішення є обов’язковим для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин і тягне за собою автоматичне скасування акта, а також може давати офіційне тлумачення конституції і законів, яке формально, як зазначає М. Тесленко [13, c. 9], не тягне за собою скасування будь-яких актів або їх окремих положень.

3. Третьою класифікаційною підставою є безпосередній предмет перевірки конституційності тих чи інших актів. Відтак діяльність органів конституційного контролю може розглядатися як матеріальна – у тому випадку коли, перевіряється зміст нормативно-правового акта положенням конституції, та як формальна – коли предметом перевірки є питання дотримання формальних процедур видання нормативних актів. Тобто – чи був він прийнятий компетентним органом, чи було дотримано законодавчо встановлену процедуру прийняття цього акта, чи дотримано процедуру оприлюднення акта тощо.

4. Четвертою підставою класифікації видів конституційного контролю є порядок його проведення. Відповідно до цієї ознаки, як про факультативний конституційний контроль можна говорити, якщо органи конституційного контролю виносять своє рішення лише у тому випадку, коли до них надходить звернення щодо перевірки конституційності тих чи інших актів а про обов’язковий – коли перед промульгацією перевіряються всі законодавчі акти.

5. П’ятою ознакою є спосіб проведення конституційного контролю, який дає змогу виділити конкретний конституційний контроль – це коли предметом спору виступає відповідність конституції того чи іншого нормативно-правового акта, який застосовується під час розгляду чи вирішенні якоїсь конкретної справи, та абстрактний – якщо органи конституційного контролю не пов’язують свою діяльність з будь-якою конкретною справою.

3. Функції судового контролю за конституційністю законодавства у механізмі держави.

Судова влада не повинна зводитися лише до правосуддя, їй властиві й інші соціально вагомі функції. Так, призначення функції контролю - здійснення конституційного та судового контролю за законністю та обґрунтованістю рішень і дій державних органів та посадових осіб.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XIX ст. Осно­вою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний звичай. У самому ж основному законі нічого немає про таку функцію судів. І хоч і сьогодні тут дискутуються питання обсягу повнова­жень судів у сфері конституційного контролю, реальність цих повнова­жень не ставиться під сумнів. Більше того, судова функція конституційно­го контролю розглядається як один з найважливіших елементів системи стримувань і противаг, що доповнює принцип жорсткого поділу влад. 

  Конституційний Суд України як орган судової влади покликаний забезпечувати відповідність законів, інших нормативних актів органів законодавчої та виконавчої влади Конституції України, охорону конституційних прав і свобод особи (ст.1 закону "Про Конституційний Суд України").

Реалізуючи повноваження, передбачені ст. 14 закону "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд виступає органом контролю за дотриманням конституційної законності у країні.

Конституційний Суд контролює органи законодавчої, виконавчої влади, перевіряє їх акти на відповідність Основному Закону України. Вказаний орган судової влади у випадку невідповідності законів та інших нормативних актів або їх окремих положень Конституції і законам України або належним чином укладеним і ратифікованим договорам та угодам визнає їх недійсними з моменту введення їх в дію.

Свої повноваження Конституційний Суд реалізує шляхом конституційного правосуддя.

Розглядаючи скарги на неправомірні дії посадових осіб, що обмежують права громадян, суди тим самим контролюють органи виконавчої влади (ст. 2481 ЦПК України). Крім того, судовому контролю підлягають і правові акти, видані органами виконавчої влади, законність яких оспорює прокурор (це положення витікає зі змісту ст. 24815 ЦПК України), рішення державних органів, прийняті відносно релігійних організацій та ос порені в суді (див. ст. 24811 ЦПК України).

Особливе значення надається судовому контролю за законністю у сфері кримінального судочинства. Зацікавлені у справі особи можуть оскаржити в суд постанову про відмову у порушенні справи (ст.2361 КПК України), санкцію прокурора на арешт (ст.2363 КПК України), постанову про припинення справи (ст.2365 КПК України). Перевіряючи по суті вказані скарги, суддя, таким чином, перевіряє дотримання вимог закону в ході провадження у справі, відновлює при необхідності порушені права особи.