Кирило-Мефодіївське товариство

Будуючи власну історіософську концепцію світової історії автор "Книг буття ." розглядає її як процес усвідомлення народами Божої  благодаті, квінтесенцією якої є  усвідомлення ідеї свободи, братерства та рівності всіх людей, що прийняли Христове вчення. Світова історія — це поле боротьби добра і зла, Бога і  диявола, рівності і нерівності, свободи  і рабства. Розгортається ж вона через певні етапи, на кожному  з яких носієм загально світового  начала виступають певні народи.

Головна ідея християнства, на думку М. Костомарова, це свобода  і рівність, але вони не можуть бути дійсними самі по собі, без справжньої християнської моралі.

"Наймолодшими" серед  народів Європи, що прийняли християнство  після падіння Риму, пише М.  Костомаров, були слов’яни. Їх вирізняло  те, що на відміну від німців  та романців вони, завдяки життєвому  подвигу солунських братів Кирила і Мефодія змогли сприймати вчення Христа зрозумілою їх слов’янською мовою, а не латиною, яку слабо розуміли романці і зовсім не розуміли німці. Це забезпечувало їм можливість глибше зрозуміти сутність християнства, його етичну основу.

Історія України є, за задумом  М. Костомарова, своєрідним апогеєм  світової історії: "Костомаров поставив собі за ціль змалювати філософію  історії людства з християнсько-республіканського  погляду, а сповідником цієї ідеї в історії зробити український  народ". Українці переймають від  інших історичних народів місію  виконання великого задуму Божого —  організувати життя людського суспільства  на принципах істинної рівності та свободи, в основі яких лежать християнські чесноти.

Такий підхід зближував "Книги  буття ." з існуючою тогочасною європейською традицією пошуку історичного призначення  тих чи інших націй, вияснення  їх історичної місії. Народи поділялись на "історичні", тобто ті, що несли  в собі "загальне начало" і неісторичні", призначені, в кращому разі, бути історичним тлом для розгортання  місії перших.

 

4.Політичні ідеї М. Драгоманова

“Слов’янська ідея як етап у формуванні національної ідеології” розкриває внесок Драгоманова в  осмислення ролі цієї ідеї в духовних процесах українського відродження  ХІХ ст.

Спочатку Драгоманов перебував  на позиціях ліберального розуміння  слов’янської ідеї, представляючи  інтереси українців перед російським суспільством у рамках свого тогочасного  регіонального та етнографічного патріотизму. Він використовував слов’янську  тему для пробудження української  громадської активності. В першій половині 1870-х рр. він проголошує програму демократичного, федерального всеслов’янства альтернативою здійсненню сепаратистського сценарію майбуття України.

Балканські події другої половини 70-х рр. ХІХ ст. породили сподівання змін у Російській імперії  та певного розв’язання “українського  питання”. Коли ці надії не збулися, закінчився період небезконфліктного співжиття “всеросійського” та українського дискурсів у поглядах Драгоманова на слов’янське відродження. Російській версії слов’янолюбства як ідеологічному прикриттю великодержавної політики імперії, він протиставляв національну версію всеслов’янства.

Політична спадщина Драгоманова  вийшла за межі, окреслені поколінням 40 - 50-х рр. XIX ст. Він аналізував “слов’янську”  ідеологію попередників не як антитезу національної ідеї, а як її складову частину. Роль виразника традиції надавала йому можливості ефективного впливу на співвітчизників, дозволяла бути творцем нової теоретичної програми українського руху.

Драгоманов був переконаний, що політичні і соціальні цілі українців вимагають співпраці  з усіма подібними становищем слов’янськими народами. Але з  початку 1880-х рр. план розбудови “Всеслов’янського  Союзу” як інструменту вирішення  “українського питання” заступається задумом створення Східноєвропейської федерації. Зміна слов’янського  федералістського проекту на регіональний східноєвропейський остаточно дистанціювала українські пошуки союзників у боротьбі за національно-політичне визволення від обмежень панславістської парадигми, пропонуючи досягнення завдань українського руху на основі погодження інтересів сусідніх народів. Драгоманов визнає політичні проекти на засадах “слов’янської ідеї” невідповідними українським потребам.

Найвищим моментом ствердження  “українськості” політичних програм мислителя стала програма “Громади”, де метою національних прагнень визначається не всеслов’янська, а “всеукраїнська” держава. Еволюція поглядів Драгоманова була складовою і важливим чинником зміни теоретичних настанов українського національного руху, який пройшов шлях від проголошення та розробки слов’янської ідеї до ствердження української ідеї. Драгоманов - останній провідний вітчизняний діяч, який адаптував ідеали слов’янської взаємності до потреб українства і перший діяч України, що визнав минущість цієї слов’янської ідеї.

Утворення Центральної Ради, проголошення УНР та ЗУНР викликають хвилю драгомановського історіографічного “ренесансу”, розгортається видання драгомановських творів. Подальший розвиток подій не сприяв виваженим дискусіям. Історіографічний образ Драгоманова втрачає цілісність, відбувається поляризація його оцінок. Українські соціалісти та, частково, націонал-демократи продовжують переважно позитивно ставитись до Драгоманова. Українські ж комуністи на початку 1920-х рр. намагаються “большевізувати” його ідеї. Пам’яткою цих намірів є ювілейний збірник на пошану Драгоманова за редакцією Я. Добвищенка.

Міжвоєнний період - надзвичайно  суперечливий етап у вивченні політичних поглядів Драгоманова. У ці роки з’являються  десятки розвідок на драгомановські теми. Провідним центром досліджень драгомановської творчості був Київ, де з поверненням М. Грушевського до початку 30-х років друкуються джерелознавчі та історико-політичні матеріали, присвячені Драгоманову. У Львові зусиллями академіків М. Возняка та К. Студинського виходять цінні матеріали про взаємини Драгоманова з галицько-буковинськими науковими діячами, про його участь у партійно-політичному житті краю та України. Віддзеркаленням атмосфери, яка панувала в тогочасній радянській науці були творчі зигзаги дослідника життєвого шляху Драгоманова - Д. Заславського. Перша його книга, видана у 1924 р., сповнена прагнення до об’єктивного викладу. Її автор навіть висловлював думку про Драгоманова як попередника російського марксизму. Десять років пізніше цей же автор доводитиме, що праці Драгоманова - джерело ідеологічних диверсій “українського буржуазного націоналізму”.

 

5.Революційно-демократичні, політичні погляди Т. Шевченка й І. Франка.

Становлення ліберального й  демократичного напрямків політичної та правової думки в Україні пов"язане з діяльністю таємного Кирило-Мефодіїв-ського товариства (1846—1847 pp.), до якого належали Тарас Шевченко (1814—1861), Микола Костомаров (1817—1885), Георгій Андрузький (1827—?) та ін.

Т. Шевченко був противником  абсолютної монархії. Державний устрій тогочасної України він уважав продовженням необмеженої влади монарха Росії, яка реалізувалася за допомогою  гетьманів, а потім панів. Т. Шевченко писав, що українські пани хіба що базікають  про неньку Україну, про волю, а  в житті укладають вигідні  для себе соціально-політичні угоди, прагнуть мундирів дворянських, а з  селян деруть шкуру.

Поет схилявся до ідеї буржуазної республіки, оскільки там не було одновладдя, функціонував представницький орган, громадяни мали рівні права. Гарантом від сваволі, вважав він, повинен бути "праведний закон", що розглядається як синонім правди і справедливості. Але закон, який діє в державі, де існує нерівність, не може бути праведним.

Взагалі Т. Шевченко прагнув  утворення незалежної демократичної  Української держави з колегіальною формою реалізації політичної влади  на засадах участі в управлінні державою широких верств населення. Однією з  важливих умов побудови такої держави  була правова реформа після насильницької  зміни форми державного устрою.

Певний внесок у розвиток політичної та правової думки в Україні  належить філософу й письменникові  Івану Яковичу Франкові (1856—1916). У його політичній творчості знайшли  відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX—XX ст. у Галичині, яка зазнавала  утисків з боку Австро-Угорської  монархії, польських поміщиків і  капіталістів.

І. Франко був політичним діячем і за підтримки М. Драгоманова  став одним з організаторів радикальної  партії з демократичною програмою. У 1877 р. зазнав арешту за пропаганду соціалізму.

І. Франко був і видатним ученим. У 1893 р. він захистив докторську дисертацію у Відні. Питання філософії, політики і права, держави та особи  знайшли відображення в його творах "Формальний і реальний націоналізм", "Що таке прогрес", "Про соціалізм", "Наука та її взаємини з працюючими класами" та ін.

І. Франко поділяв деякі  погляди К. Маркса і Ф. Енгельса, знайомився з їхніми працями.

За І. Франком, з виникненням  приватної власності виникає  і держава з притаманними їй апаратами  управління і примусу. Він був  прибічником ідеї про те, що політичні  інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують  у суспільстві. Відносно цього він  зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються  на існуючому соціальному устрої.

І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, називав її царством тиранів і  кровопивців — багатіїв, тюрмою народів, машиною, яка душить Україну  і всю Росію. Він уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети — щастя. А щоб досягти цього, треба  змінити суспільний лад — монархію, де не тільки діла, а й думки та прагнення кожної людини пригноблюються "машиною темного царства". Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку таких культурних, наукових і політичних чинників, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.

Філософ мріяв про такі закони, які відображали б справедливість у всіх сферах суспільного життя. Поняття "право" і "закон" він  розглядав як генетично пов"язані, але не тотожні інститути; до законів відносив укази уряду Австрії, а також нормативно-правові акти парламенту і Галицького сейму.

Чинну Конституцію Австрії  та її правову систему І. Франко влучно характеризував у своїх "Тюремних сонетах", у нарисах тюремного  життя ("На дні", "До світла"), а також у сатиричних творах "Дві  конституції", "Історія однієї конфіскації" та ін.

Проте І. Франко вважав за можливе  використати чинне на той час  право для підвищення політико-правової свідомості людей, що сприяло б розумінню  необхідності демократичних змін у  суспільстві. Він пропонував домагатися від законодавчих органів впровадження прямого й рівного виробничого  права, що дало б змогу на першому  етапі розширити коло виборців, а  на другому — заволодіти політичною владою в країні. Вважав за необхідне  утворення соціалістичної партії та завоювання нею більшості місць  у парламенті, планував за допомогою  парламентської діяльності домогтися  радикальних змін у соціальному  та економічному житті.

I. Франко погоджувався  з тим, що кожна нація має  природне право на політичну  самостійність, яка можлива також  через утворення автономій країв  і народностей. Можна припустити, що він схвалив би федеративну  республіку, де наявна політична  і юридична рівність народів.  У реформованому суспільстві,  на його думку, держава змінить  свою форму, на перший план  вийде громадська думка, а інститути  держави буде наділено здебільшого  виконавчими функціями. Це дало  б змогу гарантувати особисті  права і свободи громадян.

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Грушевський М. Історія  України Руси: У 10 т. – К., 1998.

2. Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. К., 1968.

3. Ісасвич Я. Братства та їхня роль в розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 1966.

4. Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Видання друге. - Чернівці: Прут, 2001. - 488 с.; Круглашов А.М. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці: Прут, 2000. - 488 с.