Громадянське суспільство

К. Маркс, як і Гегель, також вважав, що громадянське суспільство існує  поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, взагалі всіх форм і способів позадержавного існування та функціонування суспільства. Однак на відміну від Гегеля К. Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського суспільства, а в кінцевому підсумку — стосовно його економічної структури. На його думку, громадянське суспільство, в якому приватній власності належить вирішальна роль, породжує державу. Таке суспільство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям класового панування. Історичний розвиток, за К. Марксом, веде до звільнення громадянського суспільства від держави. Не держава підпорядковує собі суспільство, а суспільство з його базисними економічними відносинами підпорядковує собі державу і в кінцевому підсумку розчиняє її в самоврядних структурах, держава в комуністичному суспільстві відмирає. Так поступово склалася концепція громадянського суспільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так чи інакше співвідноситься і взаємодіє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і державним.

 

1.3 Інститути громадянського  суспільства

 

Громадянське  суспільство опредмечується у відповідних громадських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів.

Серед цих інститутів —  сім'я, церква, приватні чи колективні підприємства, комерційні організації, об'єднання за інтересами, профспілки, органи громадської самодіяльності, громадські організації, політичні партії, недержавні засоби масової інформації. Головною ознакою цих інститутів є те, що вони утворюються не державою, а самими індивідами, і тому їх реальне функціонування є показником громадянської зрілості суспільства, усвідомлення ним своїх власних потреб, рівня його самосвідомості. Саме від ефективності функціонування інститутів громадянського суспільства залежить авторитет та реальні можливості впливу громадської думки на державно-владні інститути.

Серед інститутів громадянського суспільства слід виокремити політичні партії та рухи, оскільки вони виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інтересів громадянського суспільства, які від того набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації і здійснення державної влади. З одного боку, діяльність політичних партій спрямована на сферу громадянського суспільства, звідки акумулюються політичні настрої та сподівання населення, а з іншого — на здобуття державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснення політичних настанов та програм, що стосується відтепер безпосередньо проблематики функціонування політичної системи. Громадянське суспільство, його окремі інститути формуються і функціонують на засадах самоврядування.

Індивіди  безпосередньо  або  через утворені  ними  органи вирішують питання своєї життєдіяльності — добровільно формують певні інститути для колективного задоволення своїх потреб та інтересів, створюють для себе правила поведінки у формі соціальних, насамперед правових норм, якими керуються у своїй діяльності, самостійно приймають спільні рішення і самі їх виконують. Самоврядність забезпечується гарантованою правовими нормами можливістю виявлення ініціативи, активної поведінки, правом на прийняття найбільш оптимального з точки зору інтересів індивідів та їх об'єднань рішення. Загальновизнаним вважається принцип, згідно з яким самоврядні інститути громадянського суспільства повинні діяти в межах Конституції та законів.

Відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи  та рівності учасників громадського спілкування.

Відносини громадянського суспільства за своїм визначенням мають бути вільними від безпосереднього управлінського втручання з боку владних інститутів держави, а тому й регулюються правом, яке передбачає формально визначені межі свободи поведінки учасників громадянського спілкування, гарантує їм можливість діяти під власну відповідальність і на власний ризик. Тому нормативна структура громадянського суспільства виступає як результат впорядкування на основі правових норм, насамперед як його правовий устрій.

У цьому плані сам термін «громадянське  суспільство» є не досить вдалим, оскільки передбачає учасником громадянського спілкування громадянина, а поняття «громадянин», як відомо, співвідноситься з державою, оскільки під громадянством розуміють членство в державі, постійний не тільки правовий, але й політичний зв'язок між державою та індівидом. Тому, звісно, громадянин є передусім суб'єктом відносин з державою. Сфера соціального спілкування, яка охоплює саме громадські стосунки та самоврядні інститути, на відміну від політичних відносин, з точки зору суто юридичних критеріїв ближча до суспільства, побудованого на цивільних (цивільно-правових) засадах, через те що стосунки, які воно охоплює, регулюються цивільно-правовим методом, нормами приватного, насамперед цивільного права. [5, c. 57-59]

 

1.4. Функціонування громадянського суспільства

 

Функціонування громадянського суспільства  не можливе без держави. Держава  здатна сприяти розвитку суспільства  або перешкоджати йому.

У функціонуванні громадянського суспільства  роль цивілізованої держави має  виражатися в тому, що вона:

—  служить формою, що організує  громадянське суспільство і створює  умови для його розвитку;

— є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні публічні інтереси усіх членів суспільства;

—  встановлює «правила гри», яких повинні дотримуватися громадяни та їх об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;

— не втручається у приватну сферу  сім'ї, побуту, культури (перший рівень громадянського суспільства): таке втручання  може відбуватися лише з метою забезпечення особистої або громадської безпеки;

—  надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її території, у тому, що належить до соціальної безпеки громадян;

—  виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства, пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;

— юридичне забезпечує можливості громадянина  бути власником, створювати громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати  активну участь у політичному  житті суспільства;

— має межі регулювання відносин у суспільстві, які визначаються конституцією держави, стандартами  в галузі прав і свобод людини, закріпленими в міжнародних актах.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ДЕРЖАВА

 

2.1. Історія ідеї про  правову державу

 

Формування правової держави — складний і тривалий процес. Так, у країнах західної демократії першим почав формуватись правовий аспект державності, що уособлював результат прогресивного розвитку суспільства, врівноваження його відносин з державою і зменшення її тиску на суспільство як умова і гарантія забезпечення так званого першого покоління прав людини: громадянських і політичних (права на індивідуальну свободу, життя, особисту безпеку, власність, свободу совісті, участі у державних справах, рівність перед законом, на невтручання в особисте життя тощо) [17, c. 241]

Поняття «правова держава» виникло  у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі  античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.

Античними авторами було вироблено  низку положень про правову державу:

— про владу закону як поєднання  сили і права (Аристотель, Солон);

— про відрізнення правильних і  неправильних форм правління (Сократ, Платон);

— про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);

— про рівність людей за природним  правом (римські юристи, стоїки);

— про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);

— про державу як правове об'єднання людей (Цицерон);

• про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи). [18, c. 57-59]

 Особливе місце закону відводив  у своїй концепції ідеальної  держави Платон. Його ідеальна  держава — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. «Я бачу близьку загибель тієї держави, — говорив Платон, — де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там же, де закон — володар над правителями, а вони — його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги». [10, c. 120]

Велику увагу  розмежуванню законних (правильних) і  незаконних (неправильних) форм правління  приділяв Арістотель. Він, зокрема, зазначав, що там, де відсутня влада закону, немає  і державного ладу. Закон має панувати над усім.

В епоху середньовіччя  ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування  державної влади божественним законам  обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінський. Справедливим вони вважали закон, що існує в силу волі Божої. Перед законом усі мають бути рівними як «раби Божі».

Новий етап у  розвитку ідеї правової держави започаткували  мислителі Нового часу — Г. Гроцій, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Мон-теск'є.

Вагомим внеском  у розвиток теорії правової держави  було трактування Ш.-Л. Монтеск'є  співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його думку, полягає  в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що дозволяють закони. «У державі, тобто в суспільстві, де є закони, — писав Ш.-Л. Монтеск'є, — свобода може полягати лише в тому, щоб мати можливість робити те, чого повинно хотіти, і не бути примушуваним робити те, чого не повинно хотіти... Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то у нього не було б свободи, тому що те саме могли б робити й інші громадяни». [9, c. 50]

Принципово важливе значення для розвитку теорії держави мала творчість І. Канта. Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише держава. І. Кант визначає державу як «об'єднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам»4. Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом — державний устрій повинен максимально відповідати вимогам досконалого права. [7, c. 44]

Так поступово сформувалася теорія правової держави, сенс якої полягає  в обгрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

 

2.2. Зміст та сутність  поняття «правова держава»

 

Уперше термін “правова держава” було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридичне завершеного поняття “правова держава” пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку.

Стаття 1 Конституції України проголошує: «Україна  є  суверенна  і незалежна,  демократична, соціальна, правова держава.» [1, с. 4] Що ж означають поняття « соціальна», «правова» держава?

Сьогодні під правовою державою розуміють “тип держави, основними  ознаками якої єз в’язаність правом, верховенством  закону, поділ влади, правовий захист особи, юридичну рівність громадянина  і держави” [11, c. 532]

Правова держава
ЗАБЕЗПЕЧУЄ:	ҐРУНТУЄТЬСЯ:
- верховенство права  та закону	- на розподілі та  балансі влади
- максимальну гарантію прав  і свобод людини	- на встановленні межі  та міри влади
- рівність усіх перед законом і судом	- на політичному плюралізмі
- взаємну відповідальність громадянина  і держави	- на конституційному нагляді
- судовий та інший  захист особи	- на широкому місцевому самоврядуванні

[6, c. 133]

Поняття «правова держава» означає, що державою (її органами) не може бути проведений жоден акт, не захищений конституцією, не може бути жодного тривалого діючого закону, який би не відповідав конституції; не можуть бути прийняті будь-які рішення та розпорядження, які суперечили б постанові або закону, і врешті конституції.