Вектор институционального развития Украины

2. Вивчення питання інституціонального розвитку економіки

Інституційний підхід є одним із головних та давніх методологічних підходів до пізнання соціальної реальності.

У XX ст. інституційний  напрям пройшов тривалу теоретико-методологічну  еволюцію. Його сучасна структура  досить складна і розгалужена. Попри широку внутрішню структурну диференціацію інституційної теорії базовим методологічним принципом, який обумовлює ознаки методологічної спорідненості всіх її течій, слід визнати використання інституційного методу, тобто аналіз інститутів як головного об’єкта дослідження.

Інституціональна  система, сформована у країні, має  вирішальне значення для становлення  та ефективного функціонування певної моделі економічного розвитку. Саме сукупність інститутів, до яких належать: формальні правила, що складаються і змінюються державою та організаціями, неформальні обмеження, що складаються у процесі історичного розвитку та накопичення людського знання, а також механізми їх примусового здійснення [15, с. 18] створює необхідні базові умови і забезпечує регулювання процесу реалізації стратегічних та короткострокових цілей економічної моделі розвитку держави.

Переваги інституціоналізму  полягають у тому,  що предмет  його пізнання – інститути, які є  в економіці, соціальній сфері, сферах права, моралі, релігії. Важливість у визначенні інституту як предмета дослідження виявляється в тому, що, з одного боку, забезпечує широкий погляд на розвиток економіки й суспільства, аналіз економічної системи і суспільства як цілісності при взаємодії з іншими інститутами, а з іншого – потребує глибокого і конкретного розуміння суті й особливостей самих інститутів.

З точки зору представників інституціоналізму,  інститути – це не просто сукупність формальних і неформальних правил, які визначають поведінку людей; це конструкції, які інтерпретують сферу інформації і роблять світ більш зрозумілим. Роблячи світ більш зрозумілим, можна розробити систему стереотипних реакцій відносно нього. Сприйняття світу і свого місця в ньому буде породжувати у певних людських суспільствах набори формальних і неформальних інститутів, покликаних надати стійкості цим суспільствам [14, с. 34-35].

Науковці визначають такі особливості інституціонального напряму в економічній науці:

• методологічний холізм, який означає, що вихідним пунктом аналізу є не індивіди, а інститути, які виступають як форми організації поведінки економічних суб’єктів;
• міждисциплінарний підхід, що передбачає необхідність вивчення всіх чинників, які формують соціально-культурне середовище протікання економічних процесів;
• принцип історизму, тобто генетичний підхід до вивчення реальних економічних структур, до виявлення рушійних сил і чинників суспільної еволюції [1, с. 135].

Існує багато визначень  поняття інституту, запропонованих основоположниками різних течій  інституціоналізму, зокрема, інститути визначаються як:

• «стійкі звичаї мислення, характерні для великої спільноти людей» (американський учений Т. Веблен) [5, с. 46] ;
• «колективна дія з контролю, звільнення і розширення індивідуальної дії» (Дж. Коммонс) [за: 19, с. 26];
• «переважаючі і найбільш стандартизовані суспільні звичаї» (У. Мітчелл) [за: 19, с. 26];
• «мовні символи для кращої характеристики групи суспільних звичаїв; вони означають переважний та постійний спосіб мислення, що став звичкою для групи або звичаєм для народу» (У. Гамільтон) [9, с. 234].

Є. М. Бабосов  надає визначення поняття соціального  інституту – це порівняно високоорганізована система соціальних відносин і взаємодій, яка відрізняється стійкою соціальною структурою, глибокою інтегрованістю своїх елементів, багатоманітністю й динамічністю їх функцій, наявністю раціонально встановлених стандартів поведінки, визначених змістом вирішуваних соціальних завдань [2, с. 274].

У межах нової  інституціональної економіки сформувався  погляд на економічну природу інституту, що відрізняється від позицій, запропонованих раніше. Згідно з О. Вільямсоном, інститути розглядаються як механізми управління контрактними відносинами; тому головними економічними інститутами є фірми, ринки та відносницька контрактація [6, с. 38].

В теорії сучасного інституціоналізму найбільш поширеним є трактування Д. Норта, що визначає інститути як:

• «правила гри у суспільстві, або створені людиною обмежувальні рамки, що організовують взаємовідносини між людьми;
• правила, механізми, що забезпечують їх виконання, норми поведінки, які структурують повторювані взаємодії між людьми;
• формальні правила, неформальні обмеження і способи забезпечення дієвості обмежень;
• вигадані обмеження, які структурують взаємодії людей, їх формальні та неформальні обмеження, механізми примусу їх виконання» [15, с. 18].

На відміну  від попередніх теорій, неоінституціоналісти (Д. Норт та ін.)  розглядають поняття  «інститути» як переважно юридичні та неформальні норми, котрі утворюють  рамки, обмеження для діяльності людини.

Основне призначення інституту – це інтеграція і рівновага окремих елементів соціальної системи, єдність яких подана не в безпосередній формі, а існує як проблема.

Інститути можна  розглядати як регулятори  поведінки  суспільства. Їх головна властивість  – вони є інформаційними інструментами, які позбавляють від невизначеності, не ліквідуючи її повністю.

Інститут розглядається  як «соціальний феномен, ядром якого  є правові норми, що забезпечують зрозумілість і передбачуваність, структурованість, визначеність повсякденного життя. Сутність економічного інституту полягає в засвоєних системах цінностей, стійких соціальних нормах, стандартах поведінки, схемах світосприйняття, а його властиві істотні ознаки – раціональні настанови й апарат примусу» [19, с. 35].

Інституціональна економіка досліджує такі чинники, як сукупність норм і правил (інститутів), за допомогою яких структуруються та спрощуються відносини та взаємодія між економічними суб'єктами.

У ринковій економіці  існує сукупність інститутів, які  сприяють економічному розвиткові, в першу чергу, це інститут ринку, конкуренції, підприємництва, власності   [14, с. 40].

На думку  М. Дерябіної, інститути слід розглядати за їх значенням у такі послідовності:

• приватна власність як найважливіший інститут ринкової економіки;
• правові регулювальні інститути, що забезпечують чітке розмежування майнової відповідальності;
• інститути, що відповідають за власність інших осіб (норми бухгалтерського обліку, банківське регулювання, регулювання ринку цінних паперів та інвестиційних посередників);
• інститути, що структурують та роблять передбачливою поведінку партнерів у ринкових відносинах (контрактне право) [за: 19, с. 31-32].

Б. Ф. Заблоцький групує інститути національної економіки  за такими напрямами:

–  інститут сталого національного способу мислення – передбачає формування програм освітнього і наукового забезпечення підготовки фахівців і виховання національного патріотизму з метою створення національно-громадського суспільства і стабільного зростання виробництва та добробуту громадян;

• інститут держави: практично це інститут влади – законодавчої, законогарантійної, господарської, правоохоронної, судової; їхніми завданнями є створення правових, фінансових, інвестиційних умов функціонування усіх інститутів національної економіки;
• інститут правових норм – формування юридичних норм, нормативів, які б захищали природні права і свободи людей, забезпечували умови розвитку демократії, соціальної справедливості, зайнятості розподілу національного продукту тощо;
• інститут конкуренції, тобто чесне змагання товаровиробників за зміцнення їхніх позицій на товарних ринках; цей інститут потребує погодження спільних правил взаємодії на ринку;
• інститут монополії – передбачає, з одного боку, право виробника завойовувати міцні позиції на ринку, а з іншого – недопущення абсолютної чи надмірної монополії та створення умов сприятливого розвитку економіки;
• інститут податків – передбачає розподіл частини доходів і прибутків власників капіталу та найманих працівників для формування централізованих і нецентралізованих коштів з метою фінансування утримання інститутів держави та їх соціальних програм;
• інститут профспілок – передбачає організацію працівників за професійною ознакою та відстоювання ними прав на працю, оплату праці перед працедавцями, захисту соціальних прав, умов праці тощо [8, с. 44-45].

Інституціональні  обмеження, які покладаються на господарську діяльність людини в процесі її взаємодії  з іншими членами суспільства, є  наслідком вичерпаності ресурсів. Чинник їх обмеженості відносно потреб обумовлює  відпрацьовування механізмів і правил, що регулюють взаємодію людей у процесі їхньої господарської діяльності. В основі цієї системи знаходиться інститут власності, його стан визначає спрямованість усіх інших інститутів.

Формування  ринкових інститутів відбувається за допомогою інститутів державної влади у вигляді державних кодексів, законів, підзаконних актів. Необхідно також враховувати те, що процес інституціоналізації має характеризуватись позитивним ефектом заміни неформальних інститутів стабільними, формальними, які будуть забезпечувати зниження рівня невизначеності взаємодії економічних суб’єктів. Це дозволить позитивно й цілеспрямовано впливати на такі інституціональні складові макроекономічної політики як рівень корупції, виконання урядом контрактних зобов’язань, влада закону, загроза дефолту.

Сучасна економіка  не обмежується лише названими інститутами; їх діапазон є значно ширшим.

Основними функціями  соціальних інститутів соціологи визначають: функцію закріплення й відтворення  суспільних відносин, адаптаційна, інтегративна, комунікативна, соціалізуючи, регулююча функції.

Для успішної ринкової трансформації перехідних економік необхідне передусім чітке усвідомлення інституційної структури новостворюваної ринкової системи. Інституційний зміст ринкової трансформації полягає у формуванні нового ринкового середовища та адекватної інституційної системи, яка включає нові політико-правові конституційні норми, загальні законодавчі рамки ринку, систему контрактних відносин між ринковими суб’єктами, яка базується на свободі економічного вибору, ринковому ціноутворенні, конкурентних механізмах розподілу ресурсів.

Інституційні  рамки ринкової економіки визначають ті правила, за якими функціонують ринки та підприємницькі структури. Вони задають моделі економічної поведінки господарюючих суб’єктів, визначають основні правила ринкової гри.

Формування інституціонального середовища розвинутого ринкового господарства означає змінення системи соціальних цінностей і, в першу чергу, спонукальних мотивів поведінки частини суспільства. В ринковій трансформації це означає зміну мотиву споживання на мотив отримання прибутку.

У кожній країні світу функціонує особлива інституціональна система, що має певну структуру. Але головним інститутом будь-якої національної економіки є власність, навколо якої складаються відносини  володіння, розподілу, перерозподілу, розпорядження, використання, споживання, а також створення, отримання, розподілу та привласнення прибутку від власності як джерела росту добробуту населення країни або, навпаки, зубожіння його основної маси і збагачення лише олігархічного прошарку.

Ключовими характеристиками ринкової системи є пріоритет приватної власності як основи господарської діяльності й координація економічної діяльності за допомогою механізму конкуренції й ринкових цін. Саме ці інститути, як вважають економісти, забезпечують створення умов для реалізації економічної свободи людини, яка, в свою чергу, неминуче приведе до зростання багатства й процвітання країни.

У соціально-економічних  системах перехідного типу визначальним чинником інституційних змін є чинник випадковості й невизначеності інституційного вибору. Вибір конкретного сценарію проведення інституційних змін залежить від оцінювання результатів кожної з можливих альтернатив і визначається ступенем взаємодії господарських суб’єктів, індивідів та держави. Вибір механізмів інституційних змін залежить також від існуючого в країні конституційного ладу.

Інституціональна  економіка – це сучасний напрямок розвитку економічної теорії. Він  виник в результаті неспроможності класичної  та неокласичної економічної теорії пояснити складні процеси що відбуваються в економіці постіндустріальних країн.  Принциповою особливістю інституціоналізму є опора на цивілізаційну парадигму пізнання суспільних процесів, використання методів системного аналізу.

Таким чином, квазіринок у  соціологічній науці вивчається як обмежений ринок з нерозвиненими ринковими відносинами, оскільки він є результатом штучного введення ринкових відносин у сфері (країні), де природній розвиток ринку з тих чи інших причин є неможливим.

Квазіринок характеризується відсутністю ефективної дії конкурентних сил, вільних ринків, рівного доступу до ресурсів, підприємницької мотивації, корумпованістю, бюрократизацію тощо.

Позитивним призначенням квазіринкових відносин є забезпечення свободи для експериментування й включення механізму інституційних інновацій, за допомогою якого здійснюється підбір інституційних форм для оновлення базових інститутів.

Інституціональна система, сформована у країні, має вирішальне значення для становлення та ефективного  функціонування обраної моделі економічного розвитку.

Сукупність інститутів, які сприяють розвиткові ринкової економіки, складають, в першу чергу, це інститут ринку, конкуренції, підприємництва, власності.  

РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ  УКРАЇНИ В ПЕРІОД НЕЗАЛЕЖНОСТІ (ВІД  КВАЗІРИНКУ ДО НОВОГО ТИПУ ВІДНОСИН)

2.1. Векторний  напрямок інституціонального розвитку  економіки (від квазіринку до  нового типу відносин)