Технології соціальної роботи з особами

Якщо в неповнолітнього, що звільняється, немає родичів або  інших осіб, або напрям до них  недоцільно з педагогічних і профілактичних міркувань, адміністрація колонії  направляє запит в орган опіки  і опікування, підрозділи у справах  неповнолітніх ОВД і комісії  у справах неповнолітніх і  захисту їх прав, утворену органом  місцевої самоврядності, по його колишньому місцю проживання з проханням  вирішити питання пристрою такої  особи на роботу або навчання і  забезпечення його житловою площею.

Якщо напрям неповнолітнього  до колишнього місця проживання недоцільний  з педагогічних або профілактичних міркувань адміністрація ВК з  врахуванням бажання що звільняється приймає заходи до його трудового  і побутового пристрою в інших  місцях, у тому числі по місцю  розташування колонії. У необхідних випадках неповнолітній може бути направлений  в школу-інтернат, або іншу учбово-виховну  установу на державне піклування або  переданий органам опіки і  опікування[8,76-77].

Таким чином, можна зробити  вивід, що в установах виконуючих покарання містяться різні категорії  громадян, для яких підготовка до життя  на волі є життєво необхідним заходом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІАЛЬНА  РОБОТА З ЛЮДЬМИ, ЩО ПОВЕРНУЛИСЯ  З МІСЦЬ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ. 

 

2.1 Соціальні проблеми  колишніх засуджених

Положення людини що відбув покарання є досить важким тому, що в період позбавлення волі він, повсякденно підкорявся строгим  правилам тюремного розпорядку, втрачає  здібність до самостійності, відвикає від необхідності піклуватися про  себе, у всьому покладається на "передбачливість" адміністрації. І при виході "на волю" не завжди готовий проявляти  досить енергії для того, щоб включитися в трудову діяльність, часом схильний йти по шляху найменшого опору, багатого злочинним рецидивом[14,65]. Найяскравіше виділяється проблема працевлаштування (додатки №3). На особу злочинця, що відбув покарання, практично не можна впливати ефективно, не вносячи корективи до що безпосередньо оточує його соціальне середовище, не міняючи способи взаємодії з цим середовищем. Наслідком багатолітньої каральної практики держави з'явилося масове переконання в неминучості жорстоких репресій в боротьбі із злочинністю. Так, згідно одному з досліджень, від 30 до 55% громадян оцінюють нинішню судову діяльність як ліберальну, 73% виходять з того, що чим суворіше покарання, тим краще дотримується закон, 53% вимагають розширення рамок санкцій, що передбачають позбавлення волі (додаток №4). Це само по собі тривожно. Але куди тривожніше, коли буденна свідомість починає пов'язувати лавиноподібне зростання злочинності з процесами демократизації, убачаючи в цьому джерело всіх бід.

Той, хто скоїв злочин і що поніс за це кару чоловік  відразу після звільнення опиняється в скрутних соціальних умовах. У  перший же після "відсидки" час  він, і без того принижений і ображений  самим покаранням, незмінно вимушений  зважати на положення гнаного  і знедоленого[16,76-77]. Помилкова моральність суспільства створює для нього, недавнього злочинця, особливі норми буття. Такий соціальний відгомін колишньої судимості. У нашій країні насилу, але все таки виникають і починають діяти центри, фонди, рухи, комітети, мета яких — не залишити без всесторонньої суспільної турботи наших синів, що заблукали, і дочок, полегшити таким, що всім викупає провину повернення до нормального життя. Словом, з'являється необхідне усвідомлення насущної проблеми, її масштабів і можливих наслідків.

Таким чином, зі всього вищесказаного  можна виділити наступні основні  соціальні проблеми колишніх ув'язнених  в сучасному суспільстві:

·  Проблеми працевлаштування;

·  Проблеми культурної адаптації;

·  Проблеми збереження соціальних зв'язків з близькими, родичами і сім'єю;

·  Житлові проблеми і так далі

 

2.2 Принципи соціальної роботи з колишніми ув'язненими

Принципи соціальної роботи є одночасно і елементами наукової теорії і засадничими правилами  емпіричної діяльності. Вони діляться на загально філософські, загальнонаукові (організаційно – діяльні, соціально – політичні, педагогічні для психологотипу і ін.) і специфічні принципи соціальної роботи[17,11-13]. До специфічних принципів соціальної роботи відносяться наступні принципи: універсальності, охорони соціальних прав, профілактики, соціального реагування, людейоцентризму, опори на власні сили, максимізації соціальних ресурсів, конфіденційності і толерантності . Названі принципи в повному об'ємі застосовні і соціальній роботі з колишніми ув'язненими. У теж час, соціальна робота з колишніми ув'язненими доповнюється такими специфічними принципами, як гуманізм, законність і справедливість.

Принцип законності в діяльності соціальних працівників з колишніми  ув'язненими має глибокі моральні підстави[15,99]. Соціальний працівник повинен сприяти приведенню колишнього засудженого до законослухніної поведінки.

Принцип справедливості містить  вимогу відповідності між практичною роллю різних людей (соціальних груп) в житті суспільства і їх соціальним положенням, між їх правами і обов'язками, між діянням і подякою, працею і винагородою, правопорушенням  і стягненням, заслугами людей  і їх визнанням. Невідповідність  в цих стосунках розцінюється як несправедливість[36,134]. У філософській літературі прийнято убачати в справедливості два аспекти: що зрівнює і розподіляє. Перший пов'язаний з необхідністю забезпечення рівності громадян перед законом, другий аспект свідчить, що "покарання або інша міра кримінально-правової дії, що підлягає застосуванню до особи, що скоїла злочин, мають бути справедливими, тобто відповідати тягарю злочину, обставинам його здійснення і особи винного".

Якщо другий аспект більш  реалізується в соціальній роботі з  ув'язненими в установі, виконуючій покарання, то для діяльності соціальних працівників відносно колишніх ув'язнених  важливий перший аспект справедливості оскільки людина викупає провину  має повні права на суб’єктність[24,67-68].

В цілому, справедливість –  це один з найбільш важливих принципів, який повинен забезпечуватися в  діяльності соціального працівника з колишніми ув'язненими.

Гуманізм відповідно до понятійній традиції, що склалася у вітчизняній  юридичній науці, має дві сторони. Одна сторона виражається в "мінімумі і м'якості репресії". Інша сторона  захищає суспільство і допускається існування найсуворіших покарань, аж до страти. Зараз таке розуміння  гуманізму явно застаріло, бо воно по суті виправдовує репресії періоду 30 – початок 50-х рр. ХХ століття, коли кримінальні покарання були найбільш суворі. Гуманізм сьогодні – це відмова  від так званого "функціонального" підходу до засудженого, коли той  розглядався лише як засіб досягнення кримінально-виконавчою системою економічних, фінансових, політичних цілей [22,45-46].

Гуманізм – це визнання за кожним можливості повернутися до законопокірного життя в суспільстві. Це визнання співробітниками кримінально-виконавчої системи, засуджених як рівних собі по їх людському єству і єству. Проте  в той же час принцип гуманізму  не означає загальнопрощеності, строгість  режиму виконання покарання може навіть посилюватися, але подібні  заходи не повинні вести до руйнування людського в людині, підривати  здоров'я засудженого, перетворювати  його на об'єкт маніпулювання. Принцип  гуманізму відбивається в міжнародних  документах про поводження із засудженими[28,239].

Таким чином, принцип гуманізму  – це дієвий інструмент в руках  соціального працівника всією своєю  діяльністю покликаного спростовувати  розхожу думку про те, що "в'язниця робить жахливою погану людину, а хорошого – поганим".

Соціальний працівник, що допомагає колишньому ув'язненому більш  ніж фахівці, що професійно реалізовуються в інших секторах соціального  захисту повинен орієнтуватися  на принцип гуманізму в своїй  роботі з людейом, оскільки саме він  краще за інших розуміє всі  наслідки для суспільства поводження із засудженими як з "нижчою істотою". Тому орієнтація суспільства саме на етично-гуманістичні принципи і проведення відповідно до них пенітенціарної політики є найважливішим завданням сучасного  суспільства. І проводити в життя  ці принципи повинен саме соціальний працівник через специфічний  характер його професійної діяльності[7,87-88].

 

2.3 Етичні аспекти соціальної роботи з колишніми ув'язненими

Декілька останніх десятиліть були ознаменовані процесами широкого поширення ідеї міжнародного гуманітарного  права і вживанням прав людини на практиці. У вітчизняній академічній  традиції соціальної роботи і соціальної політики проблема етнічних відмінностей стає предметом спеціального обговорення.

Як і всі об'єкти соціальної роботи, колишні ув'язнені вимагають  особливого етичного підходу при  роботі з ними. Одним з аспектів продуктивної соціальної роботи з ув'язненими є вживання адекватних ситуації професійно-етичних  норм і правил.

Специфіка колишнього ув'язненого полягає в тому, що він перебував  певна кількість часу (тривалість призначеного судом терміну) в обстановці в якій сформувалася складна субкультура  яка "проникає" в свідомість ув'язнених  за дуже короткий проміжок часу. До даної  субкультури можна зокрема віднести принципи, правила поведінки, норми  які в товаристві ув'язнених є нормою.

Все це настільки міцно  засвоюється в ув'язненому, що, навіть вийшовши на волю їх місць позбавлення  волі він продовжує слідувати  цим нормам.

Тому встає резонне  питання, – яким чином слід соціальному  працівникові личити до ув'язненого, аби  допомогти колишньому арештантові  у вирішенні його соціальних проблем.

Для того, щоб осмислити  процес спілкування соціального  працівника і колишнього ув'язненого, поважно визначити його спрямованість, цінності, відповідно до якого воно повинне будуватися. Цінності соціальної роботи формуються відповідно до гуманістичної  етики спілкування, а її вищою  цінністю є людина[18,77-78]. Етика міжособової взаємодії виключно складна. У основі її — головні принципи довіри і доброзичливості, пошана до іншої людини. Визнання цінності іншої людини може виражатися і в конкретних оцінках і навіть, якщо ця позитивна оцінка випереджає дійсні достоїнства людини, він старатиметься її виправдати, тобто виконати ту соціальну роль, яка йому наказує ззовні. Терпимість — також один з важливих принципів, що свідчить про культуру спілкування, про етичне кредо соціального працівника. Терпимість допомагає гуманізувати між особові стосунки, зробити їх людянішими, доброзичливішими. Крім того, гуманістична етика спілкування орієнтується на такі етичні загальнолюдські цінності, як: довіра, відвертість, безкорисливість, милосердя, доброта, турбота, правдивість, виконання обов'язку і вірність слову[26,88-89]. Спілкування передбачає і такі відчуття як товариство, співпереживання, відчуття провини, сорому, розкаяння. Ідеальне спілкування невіддільно від таких цінностей, як свобода, справедливість, рівність, кохання. Цінувати в спілкуванні треба не лише свою свободу, але і свободу іншого, пошана внутрішнього світу іншого.

Рівень культури спілкування  і етика спілкування — близькі  поняття. Вони визначаються не лише досконалістю окремих сторін або аспектів спілкування, вони передбачають гармонійне поєднання  і розвиненість елементів культури спілкування[31,345].

Підсумовуючи все вищесказане, хотілося б виділити основні етичні стандарти соціального працівника при роботі з особами, що повернулися  з місць позбавлення волі. У  західних соціальних працівників існує  етичний кодекс, розроблені НАСР положення  якого сповна застосовні при роботі з колишніми арештантами. До головних його положень відносяться:

— бути зразком особистої  поведінки, в роботі керуватися в  першу чергу інтересами людей;

— робити все, аби сприяти  максимальній самостійності людей;

— поважати приватне життя  людей і тримати в таємниці всю інформацію, отриману в ході роботи з ним;

— у відношенні з колегами бути доброзичливим, шанобливим;

— в процесі роботи діяти  відповідно до цінностей, моральних  норм і призначення своїй професії;

— служити своєю професією  що на благо оточує.

До етичних стандартів професійного спілкування соціального  працівника можна віднести наступні:

1. Соціальний працівник  не повинен брати участь в  справах, пов'язаних з брехнею,  обманом, підлогом;

2. Соціальний працівник  повинен чітко розмежовувати  свої заяви і дії як приватної  особи і як соціального працівника;

3. Соціальний працівник  повинен прагнути удосконалювати  свої професійні знання і практичний  досвід, ставити службовий борг  над усе[19,25-26];

4. Соціальний працівник  повинен направляти зусилля на  попередження негуманних або  дискримінаційних дій, направлених  проти однієї людини або груп  людей;

5. Соціальний працівник  не повинен використовувати професійні  стосунки для досягнення особистих  цілей;

6. Соціальний працівник,  що займається науковою або  дослідницькою роботою, повинен  проаналізувати і передбачити  її можливі наслідки для людей,  переконатися, що учасники дослідження  добровільно беруть участь в  нім, інформувати про це заздалегідь  і не чинити на них тиску  при цьому зберігати конфіденційність  і поважати гідність учасників  дослідження;

7. Соціальний працівник  повинен захищати своїх підопічних  від дискомфорту, шкоди, погроз, позбавлення яких-небудь прав[19,27-28];