Сутність та перспективи розвитку соціальної стратифікації в Україні

Академія  митної служби України

Кафедра філософії та соціально-політичних дисциплін 
 
 
 

Реферат

з соціології

на тему :

«Сутність та перспективи розвитку соціальної стратифікації в Україні» 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконав:

курсант групи П10-2

Войницька А.Ю.

Перевірив:

доц. Кірєєва О.Б. 

Дніпропетровськ 2011

План

    Вступ……………………………………………………………………………3                                                                                                

1. Поняття та теорії соціальної стратифікації…………………………….4-5
2. Історичні типи стратифікації……………………………………………..6
3. Критерій соціальної стратифікації в Україні…………………………7-8
4. Вищий клас в Україні…………………………………………………9-10                          
5. Середній клас в Україні………………………………………………….11                                                                     
6. Бідний клас в Україні…………………………………………………….12                                                                      

    Висновок………………………………………………………………….13-15                                                                                            

    Список використаної літератури…………………………………………….16                                                        
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

ВСТУП

    Під впливом трансформаційних процесів у структурі пострадянського суспільства відбуваються кардинальні зміни, які відображають формування якісно нового стану суспільства зі своїми ієрархічними структурами, соціальним капіталом, системою взаємозалежності, механізмом розв'язання суперечностей. Соціальні механізми трансформаційного суспільства пов'язані як із розвитком постіндустріальних процесів, так і зі зміною в системі цінностей, пріоритетів, соціальних ролей, з інституційними перетвореннями. У результаті роздержавлення та приватизації формується клас, приватних власників, частка робочої сили переміщується зі сфери матеріального виробництва у сферу послуг; прискорюються інноваційні процеси; відбувається віртуалізація соціальних інститутів і зв'язків; багатство перестає бути головною цінністю, а його місце займають освіта, здоров'я, довіра. У результаті відбувається формування нової структури суспільства, з новими соціальними стратами, своїми способами ієрархізації, зі специфічною системою інтересів, механізмом взаємозв'язків і підпорядкування, способами розв'язання проблеми соціальної нерівності. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    Поняття та теорії соціальної стратифікації

    Проблема соціальної стратифікації є предметом багатьох соціальних наук, у першу чергу, соціології, права, економічної теорії, соціальної психології та ін. Найвідоміші дослідження цієї проблеми знаходимо у працях М.Вебера, Е.Дюркгейма, В.Парето, П.Сорокіна, Дж.Коулмена, А.Маслоу, К.Маркса, Р.Мертона, Т.Парсонса. Різні аспекти цих проблем, які стосуються сучасного трансформаційного суспільства, актуалізуються у працях А.Бови, І Діскіна, Я.Жаліло, Ю.Зайцева, Т.Заславської, К.Кумара, Е.Ліба-нової, І.Мазур, І. Мостової, Р.Ривкіної, В.Рукавішникова, В.Сікори, Ф.Фу-куями, Г.Явлінського, В.Ядова та ін. У цілому, як узагальнює І.Мостова, уявлення вчених про соціальну структуру суспільства зводяться до двох теоретичних конструкцій: проблеми соціальної нерівності та ролі соціальних інститутів, яка організаційно зміцнюється.

К.Маркс суспільну історію називав "історією боротьби класів", а причиною диференціації суспільства вважав закріплення цих суспільних функцій за конкретними групами людей. Критерієм соціального положення людини він вважав характер привласнення засобів і результатів виробництва, а критерієм суспільного розшарування - рівень і спосіб отримання доходів. Ф.Енгельс у класифікації функціональних соціальних груп виділяв функції праці (зайняті підневільною працею), управління (безпосередні розпорядники і регламентатори) і творчості (зайняті наукою і мистецтвом). Е.Дюркгейм пояснював соціальне розшарування "природним розподілом талантів". За П.Сорокіним, такими чинниками виступають привілеї, влада, власність і професії, а за П.Бурдьє - капітал у широкому соціальному сенсі, як будь-якого роду можливість впливати на що-небудь. М.Вебер досліджує стратифікацію як багатопланову категорію, яка містить у собі три автономні виміри: економічний (багатство); соціальний (престиж) та політичний (владу). Узагальнюючи різні критерії, відомий американський соціолог М.Блау, поділяє їх на дві групи: 1) номінальні: стать, раса, релігія, етнічна приналежність, рід (клан), професія (заняття), місце роботи, місце проживання, шлюбний статус, політична орієнтація (приналежність), національне походження, мова; 2) градуйовані: освіта, доходи, багатство, престиж, влада, соціоекономічне походження, вік, адміністративні повноваження, інтелект-чинники[3. С 51].

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX століття соціологами Толкоттом Парсонсом, Робертом-Кінгом Мертоном,

К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. Соціальна стратифікація – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви, які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Історичні типи стратифікації

 Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

 •  рабство - форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

 • касти - суворий ієрархічний розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар'єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, приналежність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

 • стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості переходу з одного стану до іншого;

 • класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

 Американська  модель: вищий-вищий клас – начальники, вищий клас – погані начальники, вищий-середній – клерки тощо, середній-середній, нижчий-середній, нижчий-нижчий. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Критерій соціальної стратифікації в Україні

З економічної позиції найпершим критерієм соціальної стратифікації в Україні все ж виступає багатство. Аналізуючи результати соціалізації українського суспільства протягом перших 10 років незалежності, Е.Лібанова показала, що в Україні тоді сформувалося чотири чітко окреслені групи населення, що розрізняються за рівнем поточних доходів:

     1) бідні (сукупні витрати в розрахунку на умовно дорослого є нижчими за 75% медіанного рівня);        

     2) потенційно середньо-дохідні, або протосередні - їхні доходи перевищують межу бідності, але недостатні для віднесення до середнього прошарку;

     3) середньодохідні, які можуть розглядатися як соціальна база майбутнього середнього класу;

    4) заможні.

    Проте показники доходної диференціації розрізняються за різними чинниками:

    1) за розмірами доходів (прожитковим мінімумом, фактичною вартістю продуктового кошика, за енергетичною цінністю добового раціону харчування, за стандартами ООН для країн Центральної та Східної Європи);

     2) за структурою витрат (наприклад, питомою вагою витрат на харчування у сукупних витратах або доходах);

    3) відносні (за фіксованою часткою середньодушових доходів або витрат, вартістю реального мінімуму споживання, які розраховуються виходячи з фактичної вартості харчування найбіднішого населення країни (20% загальної чисельності);

    4) ресурсні (виходячи з реальних можливостей надання допомоги з бюджетних коштів).

    Середньомісячні грошові доходи одного домогосподарства в Україні у 2008 році становили понад 2,5 тис. грн. Основними джерелами доходів залишалися заробітна плата та соціальні виплати. Значна частина доходів (у тому числі й заробітної плати) залишалася в тіні, й тому економісти були більше схильні аналізувати нерівномірність розподілу доходів не за доходами, а за видатками. Однак для більш точної оцінки диференціації суспільства варто використовувати навіть не показники доходів чи витрат, а розміри нагромадженого багатства. Такі розрахунки з 1970-х років проводили американські вчені й показали, що максимальна квінтильна стратифікація за доходами становить 41:5, а за багатством - 76:0,2 (у 380 разів).

    Практика досліджень соціальної стратифікації свідчить, що найефективніше виявити її реальні тенденції можна за допомогою вибіркового обстеження умов життя домогосподарств та самооцінки добробуту опитуваних. Такі дослідження в Україні у 2007 році підтвердили, що із 6538,8 тис. осіб, за їх оцінками, лише у 8,3% мали достатньо доходів і вони робили заощадження; у 56,5% доходів було достатньо, але заощаджень вони не робили; 31,2% постійно відмовляли собі у найнеобхіднішому (крім харчування); 4% опитуваних не вдавалося забезпечити навіть достатнє харчування. За результатами опитування, 59% респондентів віднесли себе до бідних; 39 - до небідних, але ще не до представників середнього класу; 2 -до представників середнього класу; вважали себе заможними лише 0,01% респондентів. Така структура відповідей була характерна майже для всіх груп респондентів незалежно від місця проживання та наявності дітей. Разом з тим серед багатодітних домогосподарств віднесли себе до бідних більш ніж дві третини домогосподарств[4, С. 4-6]. 
 
 
 
 
 
 
 

    Вищий клас в Україні

    "Нова еліта" сформувалася зі старої еліти, а також найрізноманітніших вихідців із нижчих прошарків суспільства: дисидентів, нових бізнесменів, криміналітету тощо. На думку сучасних соціологів Володимира Добренькова й Альберта Кравченка, новий вищий клас в Україні склався із таких груп населення: радянської номенклатури — 70 %, тіньових комерсантів, які почали свою бізнесову діяльність ще за часів СРСР, а також із різного роду кримінальних елементів — 16 %; і ще 16 % становлять різного роду "спритники", які виявилися корисними або номенклатурі, або криміналітету.

    Еліта поділяється на економіко-політичну та наукову. До економіко-політичної еліти відносять професійних політиків, керівників державного апарату, представників великого і середнього бізнесу. Їх частка серед зайнятого населення становить близько 7 %. Основну частку економіко-політичної еліти складають особи, чия кар’єра починалася в умовах адміністративно-планової економіки. Як зазначає автор, переважна більшість представників «доперехідної» еліти продовжують активну діяльність, «зберегли свої позиції в суспільстві і, можливо, саме їх (в ряді випадків підсвідома) нездатність приймати економічні та політичні рішення, адекватні новій соціально-економічній ситуації, і є основною причиною непослідовних і нерішучих реформ» [5, с. 28].

     До наукової еліти належать фахівці, які мають науковий ступінь доктора або кандидата наук. За даними 1998 р., в Україні частка наукової еліти складала 0,3 % всього зайнятого населення. Для сучасної України характерним є від’їзд висококваліфікованих спеціалістів і науковців за кордон. Зокрема, за роки незалежності нашу країну покинула приблизно п’ята частка докторів наук віком до 50 років.

     Як підкреслює Е. Лібанова, існує вкрай негативна оцінка населенням діяльності економічної та політичної еліти. 21 % опитаних відчувають образу, 13 % — ворожість, 54 % — байдужість до правлячої еліти, 68 % — вважають, що влада не піклується про народ .

    Вищий клас контролює промисловий та фінансовий капітал, за ним, по суті, залишається виняткове право прийняття стратегічних рішень. Отже, представники вищого класу посідають привілейовані місця, володіють найпрестижнішими професіями, мають великий рівень освіти і великий обсяг влади. Вищий клас досить неоднорідний. Деякою мірою до нього належить і "середній клас".